Вероніка завжди була тією жінкою, яка вірила в казки. У дитинстві вона читала про принців на білих конях, а в юності зустріла Дениса – високого, усміхненого хлопця з амбіціями.
“Ти моя принцеса,” – казав він на першому побаченні, тримаючи букет троянд. Вони одружилися швидко, появився Максимко, і життя потекло рутиною.
Денис працював у офісі, Вероніка викладала українську мову в школі. “Ми щасливі, правда?” – запитувала вона себе, дивлячись на сімейні фото.
Але гроші завжди були проблемою. “Денисе, зарплата затрималася. Як платити за квартиру?” – скаржилася вона. Він зітхав:
“Потерпи, кохана. Скоро підвищення.” Підвищення не приходило, а борги росли. Максимко ріс, просив іграшки, а Вероніка економила на всьому.
“Мамо, чому в нас немає машини, як у сусідів?” – питав син. “Бо тато старається,” – відповідала вона, ховаючи сльози.
І ось – спадщина. Лист від нотаріуса прийшов у звичайний будній день. Вероніка розірвала конверт, думаючи, що це реклама.
“Спадок? Квартира?” – прошепотіла вона. Денис, повернувшись з роботи, побачив її збудженою.
“Що сталося?” – запитав він. “Дядько Іван заповів мені квартиру в Києві!” – вигукнула вона. Денис обійняв її: “Це ж чудово!
Скільки вона варта? Ми продамо і заживемо!”
Вони поїхали до нотаріуса разом. “Так, квартира ваша. Двокімнатна, центр міста,” – підтвердив нотаріус. “Які податки?” – запитала Вероніка.
“Мінімальні, оскільки спадок,” – відповів він. Денис не міг стриматися: “Ми її продамо. Знаю ріелтора.” Вероніка кивнула, але в душі вагалася.
“А якщо залишити? Для Максимка,” – сказала вона в машині. Денис розсміявся: “Для чого? Гроші зараз потрібніші. Купимо більшу!”
Квартира виявилася старою, але просторою – дві кімнати, високі стелі, паркет. “Потрібен ремонт,” – сказала Вероніка, оглядаючи. Денис: “Тим краще, продамо дешевше, але швидко.” Андрій приїхав наступного дня.
“Вау, класне місце! Я маю покупця – іноземець, хоче інвестицію. 2.5 мільйонів, якщо швидко,” – сказав він. Вероніка запитала: “А якщо не продавати? Здавати в оренду?” Андрій розсміявся: “Оренда – головний біль. Краще гроші в руках.” Денис підтримав: “Саме так.”
Ріелтор Андрій приїхав швидко. “Привіт, Денисе! Давно не бачилися. Квартира – бомба. Продам за 2.5 мільйони мінімум,” – сказав він, оглядаючи кімнати.
“А комісія?” – запитала Вероніка. “П’ять відсотків, стандарт,” – відповів Андрій. Денис кивнув: “Домовилися.” Вероніка відчула підозру: “Чому так швидко? Може, перевірити ринок?” Денис шепнув: “Він друг, довірся.”
Покупець знайшовся за тиждень. “Угода на 2.4 мільйони. Гроші на рахунок,” – повідомив Андрій. Вероніка наполягла: “На мій рахунок. Спадок мій.”
Денис образився: “Ми ж команда!” – “Так, але документи на мене,” – відповіла вона.
Гроші прийшли. Вероніка дивилася на банківський додаток, не вірячи очам.
“Мамо, ти плачеш?” – запитав Максимко. “Від радості, синку,” – усміхнулася вона.
Денис прийшов з квітами: “Святкуємо! Ресторан?”
Але Вероніка сіла за стіл: “Спочатку плани. 1 мільйон на освіту Максимка, 500 тисяч на будинок, решта на депозит.” Денис нахмурився: “Я думав про інвестиції. Андрій пропонує крипту.” – “Крипту? Це ризик!” – вигукнула вона.
Конфлікт наростав. Денис дзвонив Андрію щодня. “Так, гроші є. Переказати?” – чувся його голос. Вероніка підслухала і запитала: “Що за переказ?” Денис відмахнувся: “Бізнес.” Але вона не заспокоїлася.
До Оксани пішла: “Він ховає щось.” Оксана порадила: “Перевір телефон.”
Вночі Вероніка взяла телефон Дениса. Повідомлення шокували: “Андрію, гроші для інвестицій. Дружина не знатиме.” І від “Каті”: “Коханий, коли подарунок? Обіцяв квартиру для нас.” Фото, поцілунки. Вероніка тремтіла.
Ранком конфронтація. “Поясни!” – крикнула вона, кидаючи телефон. Денис зблід: “Це фейк!” – “Фейк? Ти планував вкрасти для іншої!” – “Не вкрасти, позичити. Катя – просто подруга,” – брехав він. Максимко плакав: “Тату, не йди!” Але Денис пішов: “Ти егоїстка!”
Ранком вона влаштувала скандал. “Хто така Катя?” – крикнула, показуючи екран. Денис стрибнув: “Вероніко, заспокойся. Це стара подруга.” – “Стара? З поцілунками? І гроші для неї?” – “Не для неї, для бізнесу. Катя – інвестор,” – брехав він. Але повідомлення спростовували: “Гроші від квартири – наш новий початок. Залиш дружину.”
Максимко прибіг на крик: “Мамо, що сталося?” Вона обійняла його: “Нічого, синку. Тато йде в поїздку.” Денис зібрав валізу: “Ти руйнуєш сім’ю. Я повернуся, коли охолонеш.” – “Не повертайся. Я подаю на розлучення,” – сказала вона холодно.
Після його від’їзду Вероніка плакала, але швидко взялася за справу. Змінила паролі в банку, найняла адвоката. “Ви маєте право на все, спадок ваш,” – сказав адвокат. Вона купила будинок – затишний, з садом. “Мамо, тут можна грати в футбол!” – радів Максимко.
Відкрила кав’ярню . “Вітаю з відкриттям!” – привітала Оксана. Бізнес пішов добре – домашні тістечка, кава. Денис дзвонив: “Вероніко, прости. Я помилився з Катею.” – “З грошима теж?” – запитала вона. “Так, Андрій обманув,” – зізнався він. Але вона відповіла: “Пізно. Краще одна з грошима, ніж з тобою без них.”
Тепер її життя було повне. Максимко ходив у хороший садок, вона зустрічала нових людей. “Ти сильна,” – казала Оксана. Вероніка усміхалася: “Спадщина не тільки гроші, а й урок.”
Вероніка стояла за прилавком своєї кав’ярні, наливаючи каву постійному клієнту. “Смачного, пане Сергію,” – сказала вона, усміхаючись. Він кивнув: “Дякую, Вероніко. Твої тістечка – найкращі в місті.” Бізнес процвітав, і вона відчувала гордість. “Хто б подумав, що спадок приведе до цього,” – думала вона.
Згадуючи Дениса, вона не відчувала болю, тільки полегшення. “Він мав плани на мої гроші з самого початку,” – зрозуміла вона. Андрій виявився шахраєм – Денис втратив ті гроші, що встиг переказати.
“Вероніко, допоможи,” – благав він по телефону. “Ні, Денисе. Ти вибрав,” – відповіла вона.
Максимко ріс щасливим. “Мамо, давай запросимо друзів на барбекю!” – пропонував він. “Добре, синку,” – погоджувалася вона. Життя було кращим – вільним, без обману.
Вероніка стояла за прилавком своєї нової кав’ярні “Солодкі Мрії”, вдихаючи аромат свіжозвареної кави та щойно випечених круасанів.
Сонячне світло пробивалося крізь великі вікна, освітлюючи затишний інтер’єр: дерев’яні столики, м’які дивани з подушками, полиці з книгами та свіжі квіти в вазах. Це було її дітище – мрія, яка народилася з попелу зруйнованого шлюбу.
“Доброго ранку, пані Вероніко! Звичайну лате?” – запитала постійна клієнтка, молода дівчина на ім’я Анна, яка працювала в сусідньому офісі.
“Так, Анно, з корицею, як завжди,” – усміхнулася Вероніка, готуючи напій. Кав’ярня відкрилася три місяці тому, і вже мала своїх завсідників.
Кав’ярня приваблювала різних людей. Одного разу зайшов письменник, пан Олег. “Тихе місце для роботи,” – сказав він, сідаючи з ноутбуком.
“Кава на мене,” – усміхнулася Вероніка. Він став писати книгу тут: “Твоя кав’ярня надихає.” Інша клієнтка, бабуся Марія, приходила щодня:
“Доню, твої булочки як у мами.” – “Дякую, бабусю. Розкажіть історію,” – просила Вероніка. Марія розповідала про війну, життя.
Максимко допомагав після школи. “Мамо, я помию чашки!” – пропонував він. “Добре, але акуратно,” – сміялася вона.
Один вечір вона сиділа з Оксаною. “Як ти?” – запитала подруга. “Добре. Краще одна,” – відповіла Вероніка. “Ти права. Гроші показують справжнє обличчя.”
Історія Вероніки стала уроком: спадщина не тільки багатство, а й випробування. Вона пройшла його з честю.
Олеся Срібна
