Весь сезон Антон з Ольгою працювали на городі батьків, допомагали з господарством. Всю відпустку на село витратили, щоб взимку не купувати овочі та м’ясо. Тільки мати весь врожай віддала Вадиму. У нього ж морозилка.
— Олю, більше я до твоїх батьків на вашу дачу не прїду! Так і знай! — нарікав чоловік.
— Що трапилося, Антоне? Якщо не хочеш у спеку моркву полоти, то я попрошу тата знайти для тебе роботу в домі…
— До чого тут спека? Та здався мені огород твоїх батьків! Я за все літо жодного разу не відпочив! Жодної суботи, жодної неділі, щоб просто полежати і серіал подивитися! Розумієш? Ми вже дванадцятий тиждень поспіль — кріпаки!
У суперечках Оля не майстер. Вона опустила погляд.
— Ну, Антоне… — жалібно промимрила вона, — Ти ж знаєш, тато… у нього ноги. Тепер він ледь до сараю доходить. А в мами тиск, їй важко довго нахилятися.
— Якщо вони не можуть займатися городом, — відповів він, — то нехай взагалі нічого не саджають! Навіщо? Поясни мені, навіщо цей город, якщо вони з ним не справляються?
— Але, Антоне, послухай, — Оля спробувала достукатися, — Це ж не тільки для них, ти зрозумій! Скільки ми потім будемо овочами та м’ясом харчуватися? Безкоштовно. У нас же морозилка буде забита! Кабачки, помідори, ці… огірки мариновані, які ти так любиш, а вже скільки курей цього року!
— Ага, безкоштовно. Все літо працюємо — і це називається “безкоштовно”? Не хочу я ніякі кабачки! Я хочу в ресторан! Я хочу в кіно! Та хоч на річку з’їздити!
Він хотів поїсти м’яса зараз, а не потім.
— Ми поїдемо, Антоне, ми поїдемо! Просто зараз такий сезон, — вмовляла дружина, — Кінець серпня, потрібно все зібрати, інакше згниє. А потім, у вересні, ми відпочинемо. Обіцяю!
— Гаразд. Але знай: якщо твої батьки знову почнуть говорити, що я все неправильно роблю, я поїду назад на машині, а ти залишишся там, щоб капати картоплю наодинці.
Дорога до батьківського дому Олі завжди займала близько двох годин. Цього разу вони виїхали не відразу після сніданку, а ближче до обіду, і добиралися досить довго. Іронія долі: вони їдуть на чужий город працювати, щоб потім харчуватися тим, що самі й виростили. Дуже вигідно, звичайно.
— Знаєш, Олю, — почав Антон, коли вони під’їжджали, — У мене є одна теорія.
— Яка?
— Твої батьки — геніальні маніпулятори. Вони завжди так вчасно хворіють. У тата ноги болять, ледь ходить, а сам потім, восени, тільки й бігає на риболовлю. А мама… У мами, яка встигла перекопати півсотки, коли ти на хвилину відвернулася, щоб подзвонити подрузі, тепер “тиск”. І де твій брат?
— Ну, Вадик же приїжджав у червні, допомагав…
— Один раз!
Вони заїхали у село. Батько Олі, Петро Іванович, сидів на ґанку в старій панамі. Мати, Галина Семенівна, уже метушилася на веранді, накриваючи стіл, мабуть, щоб відзначити приїзд робочої сили.
— Привіт, зяте! — Петро Іванович навіть не встав, тільки кивнув, — Радий, що ви приїхали. Тут справ — дуже багато. Як дорога?
Після цього питання Антон удавав, що все добре і до теми городу більше ніхто не повертався. Вони перекусили. Потім йому вручили інструменти — і понеслося… Ввечері він доповз до ґанку і там же й приліг.
Оля принесла йому кружку води.
— Ти молодець, Антоне. Ми стільки всього встигли…
Галина Семенівна вийшла, несучи йому величезне, темно-червоне яблуко.
— Зяте, ти поїж. Ти так схуд, поки в місті сидів. Тримай вітамінчик.
— Та я не в місті, а тут так худну, що скоро сил не буде піднятися…
— Ну, ми ж потім вас відгодуємо, — вставила теща, — Тут таке м’ясо буде наступного разу, ти не уявляєш.
Усю другу половину дня неділі вони доробляли роботу. До вечора, коли сіли в машину, Антон натішитися не міг, що все це скінчилося. До наступного тижня.
— Ну, все, — сказав він, заводячи машину, — До наступного разу. І восени ми сюди більше не приїдемо!
Так у них і проходило все літо. Червень, липень, серпень. Кожні вихідні — з грядками. Тільки комусь воно в радість, начебто, хобі, а для Антона — випробування ще те.
— Антоне, — усміхнулася дружина, — Є пропозиція.
— Яка? Переїхати в село?
— Ні. Дивись. Скоро вересень. Батьки впораються самі з роботою. Давай наступні вихідні пропустимо?
Вау. Ось це подарунок для нього.
— Пропустимо? Як? Вони не образяться?
— Ні! Ми скажемо, що у нас справи. А потім, — вона підморгнула, і в цю мить жінка була для нього знову тією дівчиною, яку він любив, а не наглядачкою, — Влаштуємо собі побачення. Справжнє. З’їздемо куди-небудь удвох. Забронюємо номер. Ми будемо їсти їжу, яку хтось інший готував, і будемо просто нічого не робити.
Наступний тиждень був тижнем передчуття. Антон вперше за три місяці почув себе вільним. Вони гуляли містом, наїлися ролів у ресторані, потім плавали в басейні непоганого готелю… Так, дорого, але воно того вартувало. Заслужили!
Наступної неділі вони планували поїздку до батьків — вже як звичайних гостей.
— Я так рада, Антоне, що ми це зробили, — позіхала Оля, — І відпочили, і батьків не образили. Вони, напевно, вже по нас сумували. І у нас буде стільки всього смачного!
— Сподіваюся.
— Мама, напевно, яблук насушила… — мрійливо простягнула Оля.
Антон усміхався. Їхати до них було приємно, коли знав, що не треба буде брати в руки лопату. Тож вихідних цього разу Антон чекав без страху. І батьки були їм дуже раді.
— Ой, мої хороші! Проходьте, все майже готове.
Вони посиділи на веранді, поговорили про місто, про роботу. Все було мирно. Антон навіть розслабився, допиваючи чай.
— Мам, а куди ви переставили морозилку? — запитала Оля, згадавши про свої запаси, які хотіла забрати на зиму, — Я б хотіла подивитися, що там з м’ясом.
— А, там, за кухнею — у новій прибудові.
Оля радісно пішла в прибудову — холодне, провітрюване приміщення, де стояли стелажі та громіздкий холодильник для заморозки.
Але перевіряти виявилося нічого. Зазвичай у цю пору року відсік був забитий до відмови: курки, м’ясо, щільні пакети з ягодами та овочами…
Зараз там нічого не було. На дні лежало кілька самотніх пакетиків, а в куті сумувала одна заморожена курочка.
Вона захлопнула дверцята, а потім, заплющивши очі й відкривши їх, відкрила знову. Ні. Це не привиділося. Оля сбігала туди, де у них зберігалися незаморожені овочі, і зрозуміла — там теж мало що лишилося.
Вона повернулася на веранду.
— Мам! — нервозно запитала Оля, — Мам, ти куди все переклала?
— Куди? Про що ти, Олю?
— Про холодильник! Морозильник же майже порожній! Куди ти переклала? У льох? Розтане ж усе…
Якимись нервозними здалися мамині рухи.
— А, це… Та нікуди не перекладали, — вона спіймала погляд Антона, який щось запідозрив.
— Тоді куди все поділося? — запитала Оля.
— Ну, Вадька заїжджав, — кинула мати, — Він же на машині, йому зручно. Ми йому й овочів навантажили, і ягід. І курей майже всіх віддали. У нього ж дома теж морозильна камера є, ти ж знаєш. І потім… я ж все літо продавала частину урожаю. Ну, те, що ми самі не встигали з’їсти. І йому так грошиків дала. На подарунок.
Дивитися на чоловіка Оля боялася. Кілька секунд тиші. І тут Антон не витримав. Він так поставив свою чашку на стіл, що чай вилився.
— Олю, ми їдемо.
Петро Іванович зайшов надто пізно, щоб почути передісторію, він спіймав тільки кінець розмови.
— Що значить їдемо? Ви тільки приїхали. Ми ж стіл накрили!
— Термінові справи, — Антон зав’язував шнурки.
— Які справи, Антоне? — Оля заметушилася, — Ми ж…
— Збирайся, — повторив Антон, встаючи, — Прямо зараз.
Оля, вражена його поведінкою, попленталася за ним до машини. Коли вони від’їхали, не попрощавшись, Оля заговорила:
— Антоне, що це було? Що ти влаштував? Ми навіть не пообідали нормально!
Нуль реакції.
Нарешті, вони виїхали з села й набрали швидкість на шосе.
— Антоне, чому ти так реагуєш? Мама з татом не винні. Їм же важко відмовити Вадькові. Він же молодший…
Антон різко натиснув на гальмо, і їх вдарило в ремені безпеки. Машина стала на узбіччі, прямо біля поля, де зовсім нещодавно цвіли соняхи.
— Вони й винні! — видав він, — Вони винні! Ми тут працювали все літо! Я проміняв свою відпустку на їх город! А вони? Вадимчику все віддали. Які турботливі батьки. Він хоч би одну грядку тут прополов! Нам навіть нічого не лишили…
— Але мама сказала, що не все забрав Вадик, що продала частину…
— Продала! — скрикнув Антон, — І куди пішли ці гроші? Тобі розповіли! На лікування татових ніг, які раптом перестали боліти, як тільки приїхав Вадик?
Сказати й нічого, Оля ж заспокоювала Антона тим, що вони не купуватимуть зимою овочі.
— Я більше не поїду, Олю, — Антон знову завів машину, — Нехай Вадя ваш і працює на городі наступного року. Я звільняюся.
Він поїхав далі. Жінка покірно кивнула.
— Добре, Антоне, — прошепотіла вона, — Не поїдемо більше…
Насправді їй було прикро. Прикро було не за курку чи огірки. Прикро було за те, як із нею вчинили.
