Іра важко зітхнула. Новий рік доведеться зустрічати в гуртожитку. Останній іспит призначили на 30 грудня. Вона просто не встигне доїхати додому. І, як на лихо, здавати доведеться у найнеприємнішого викладача курсу. Хлопці навіть прізвисько йому дали — Дурбас.
Студенти не любили Володимира Миколайовича. Був він для них надто літній, надто принциповий, хоча вони називали це «злісний», надто незрозумілий їхнім молодим енергійним натурам. Професор нікуди ніколи не поспішав. Кожного відповідально вислуховував із незмінним миром у душі. Тому що, якщо білет можна було визубрити, а, якщо пощастить, то й списати, то питання вчіпливого діда передбачити було не можливим.
Потрібно було знати предмет. І коли у Володимира Миколайовича виникали сумніви в знаннях учня, він безжально відправляв його на перескладання. Просити його про поблажливість було безглуздо, бо він незмінно повторював: «Навіть на «двійку» треба щось знати, друзі мої, навіть на «двійку»…
Настрою не було жодного. Іра втупилася в конспект, але думки її були далеко. Грюкнули двері, і в кімнату влетіла її сусідка по кімнаті Женька.
— Ірко! Чого сидиш? Ходімо до інституту швидше! Я зараз у Дурбаса запитала, чи можна іспит здати з іншою групою на два дні раніше. І, уявляєш, він дозволив! Може, і тобі пощастить!
Іра бігла що є сили, але все одно запізнилася.
— Щойно пішов, — молодий викладач із співчуттям глянув на засмучену дівчину. — Але тільки-но. Можеш спробувати наздогнати.
Ірка вискочила на вулицю. Оглянулася. Точно, уздовж інститутського паркану, сутулячись, повільно рухався Володимир Миколайович.
— Вітаю! Перепрошую, будь ласка! — Захекана дівчина наздогнала його вже біля автобусної зупинки.
— Вітаю! — Викладач непоспішно обернувся й уважно оглянув Ірку з голови до ніг. — На сьогодні мій робочий день закінчено. Завтра я на кафедрі з дев’ятої.
— Знаю, — налякавшись власної нахабності, кивнула Ірка. — Але це дуже важливо.
Професор підніс брови.
— Ото як? То чим я можу бути вам корисним?
— Володимире Миколайовичу, ви дозволили Женьці, Євгенії Ковальовій, здати іспит з іншою групою. Раніше. Я хотіла просити вас про те саме.
Викладач ще раз зміряв поглядом студентку, ніби розмірковуючи, чи варто взагалі продовжувати цю безплідну розмову.
— У Ковальової міжнародний студентський табір на кону. Якщо ви не забули, ваша подруга — найкраща студентка, і путівку цю отримала заслужено. А в вас що?
Іра похилила голову. Звичайно, адже вона навіть не відмінниця, а до Женькиних успіхів їй, як до Місяця пішки. Треба було одразу про це подумати.
— Ну, то що в вас?
— У мене мама. Просто мама. Перепрошую, Володимире Миколайовичу, я зрозуміла.
Вона розвернулася, щоб йти. Але Володимир Миколайович несподівано розсердився:
— Я вас не відпускав! Ви підійшли до мене із запитанням, через яке я, між іншим, пропустив свій автобус, а тепер збираєтеся піти, навіть не вислухавши відповіді.
Іра провинувато тупцювала поруч, не знаючи, що тепер казати.
— То що в вас із мамою? Хворіє?
— Ні, — вона похитала головою. — Просто вона сама. Розумієте, з того часу, як я поїхала, зовсім сама. Ми завжди зустрічали з нею Новий рік разом. Я встигала. А цього року я не встигаю приїхати. Перепрошую, я сама вже зрозуміла, що це не поважна причина.
— Не поважна… — Задумливо повторив за нею Дурбас. — А, знаєте, Ірино, приходьте з Ковальовою. Я прийму у вас іспит. Але, якщо в мене виникнуть сумніви у ваших знаннях, не ображайтеся…
— Женько, схоже, я вляпалася! — Ірка взялася за голову. — Тепер у мене на два дні менше, а вчити ще… мамо рідна.
— Допомогти тобі? — Женька охоче дістала свої конспекти.
— Ага. Пересадку мозку зробити. Твого мені. Тільки це й допоможе. Ні, Жень, буду зубрити! Я вже квиток додому купила.
Іспит у Дурбаса, як завжди, затягнувся до вечора. Женя й Іра здавали після всіх. Як-не-як, з чужою групою, і треба було дочекатися, поки закінчиться список. Нарешті, настала й їхня черга. Женька швиденько відстрілялася і, махнувши на прощання рукою Ірині, зникла за дверима. Іра ще сиділа над своїм білетом.
Сіла відповідати. Затинаючись від хвилювання, розповіла першу тему, потім другу.
— Непогано, — викладач побарабанив пальцями по столу. — Давайте тепер кілька додаткових запитань, і можете бути вільні.
У цей час за вікном лунали гучні постріли й захоплені дитячі вигуки. Мабуть, хтось не дочекався настання свята й запустив один із феєрверків. Небо на мить розцвіто яскравими вогнями, і Іра раптом помітила, як змінилося обличчя Володимира Миколайовича: зморшки розгладилися, а в очах з’явився дитячий захват. Різнокольорові іскри за вікном згасли, а він усе сидів і дивився на падаючі в світлі ліхтарів сніжинки. І раптом заговорив:
— Після війни всім було дуже важко. Але дорослі, жаліючи нас, дітей, намагалися перетворити кожен Новий рік на справжнє свято. Обов’язково ставили ялинку. На заводі, де працювала тоді моя мама, споряджали машину в лісгосп, і потім роздавали деревця тим, у кого були діти.
Ми з сестрою чекали цієї миті. Приносили ялинку, яка пахла морозом, ставили в кутку. Поступово по домівці починав розповзатися запах хвої, і наші дитячі серця наповнювалися радістю й очікуванням свята. Ми діставали заздалегідь приготовані саморобні прикраси й починали прикрашати ялинку. Збережені з довоєнних часів, і трофейні, привезені з Німеччини, іграшки берегли й вішали на найвидніше місце. Але й наші незграбні зірки й сніжинки здавалися нам тоді дуже гарними.
Колись, ще влітку, мама подарувала мені книжку «Веселі оповідання», і оповідання про бенгальські вогні повністю оволоділо моїми думками. Я все думав, як би й мені, як хлопчикові Мишкові, зробити такі самі. Мріяв здивувати маму й сестру.
Він замовк. Іра сиділа, не дихаючи, боячись перебити професора.
— Але я вирішив піти далі, зробити справжню ракету, яка іскрилася. Великих зусиль мені коштувало добути натрієву селітру й фольгу, — продовжив Володимир Миколайович. — Я віддав за них свої головні скарби: ножика й колекцію значків.
Я вимочував газети в розчині селітри, сушив їх на батареї, набивав порожні гільзи сірниковими голівками. Крутив тугі валики з усього цього. Словом, до Нового року я приготувався ґрунтовно…
І от у переддень свята довго умовляв маму піти зі мною у двір. Ми вбралися, вийшли, і я почав чаклувати над своїми винаходами. Перші дві заготовки гарно заіскрилися на зльоті. Сестричка стрибала й плескала в долоні. А ось із третьою, найбільшою, я, мабуть, перемудрував. Вона полетіла по незрозумілій траєкторії й гепнулася за дерев’яну повітку. Були ще тоді такі у дворах. І майже одразу звідти повалив дим. Повітку швидко загасили, бо свідків мого піротехнічного експерименту зібралося достатньо.
Особливо не лаяли, лише взяли слово, що більше я такими речами займатися не буду. А от мама розсердилася.
Весь вечір до Нового року вона зі мною не розмовляла, а я боявся сказати, що просто хотів її порадувати. Після того, як на війні не стало батька, вона рідко посміхалася, а нам дуже хотілося бачити її веселою. Звичайно, ми помирилися. А вранці під ялинкою я знайшов свої перші ковзани, про які так мріяв.
Мами давно не стало, а я до сих пір люблю новорічні феєрверки. Хоч сам їх, звичайно, більше ніколи не робив…
Він присунув до себе Ірину заліковку, поставив «доб.».
— Якщо ще підучите, наступного разу буде «відмінно». І обійдемося без додаткових запитань. Їдьте, Ірино, до вашої мами й святкуйте!
Іра, не вірячи своїм очам, дивилася на заліковку. Усе! Вона здала! Здала сесію! І навіть без «трійок».
— Дякую вам!
Відкривши сумочку, щось згадала й, зніяковівши, поклала на стіл жменю шоколадних цукерок.
— Що це? — Насупився професор. І тут же усміхнувся. — «Ведмедик». Невже ще роблять?
— Мама їх дуже любить. Каже, цукерки з дитинства. Я їй і купила.
— Ну, біжіть, Іро, вже пізно.
— Щасливого Нового Року, Володимире Миколайовичу!
На першому поверсі чекала Женька.
— Ти чого так довго? Прийняв? Змучив, мабуть. Дурбас!
— Він не Дурбас.
Володимир Миколайович поклав у рот цукерку. Обережно розгладив фантик і підійшов до вікна. Там, як і раніше, падав сніг. Крізь інститутський двір поспішали до воріт дві дівочі постаті.
— Щасливого нового року! — тихо прошепотів він.
