У невеликому містечку родину Михайла знали всі. Його батьки були шанованими вчителями: мати викладала літературу й вірила в ідеальну любов, а батько — історію, навчаючи учнів честі та гідності. Михайло був їхньою єдиною дитиною, їхньою найбільшою гордістю.
Він ріс справжнім красенем. Високий, статний, з густим каштановим волоссям і поглядом, у якому, здавалося, міг потонути кожен. У школі дівчата задивлялися на нього, а вчителі пророкували велике майбутнє. Він був не просто вродливим — він мав ту особливу харизму, яка змушувала людей довіряти йому з першої секунди.
Батьки вклали в нього все: найкращий одяг, гарну освіту і манери, які вигідно вирізняли його серед сільських хлопців. Коли він ішов вулицею, сусіди шепотіли:
— Оце справжній сокіл росте! Щаслива буде та дівчина, яка стане його дружиною.
Весілля Михайла та Оксани мало бути початком нової сімʼї.
Село гуло, столи ломилися від наїдків, а Оксана у білосніжній сукні світилася щастям. Вона не помічала, як її молодий чоловік, замість того, щоб дивитися в очі коханій, раз по раз зупиняв погляд на гості з райцентру — Наталії.
Наталія була іншою: впевнена, у яскравій сукні, з вогником в очах, який обіцяв пригоди без зобов’язань. Вже на другий день, коли ще не встигли зів’янути весільні квіти, Михайло потайки від Оксани взяв у Наталії номер телефону.
Оксана бачила ці погляди. Вона плакала в першу шлюбну ніч, поки Михайло вдавав, що спить. Її сльози були першими краплями в океані болю, який чекав попереду.
Михайло став майстром брехні. Поки Оксана носила під серцем їхню первістку, він регулярно їздив «у справах» до райцентру. Там, у найманій квартирі, на нього чекала Наталія.
Вдома: Оксана, яка народила маленьку Ангеліну.
Вона чекала чоловіка з вечерею, заколисуючи дитину, і вірила кожному його слову про «важку роботу».
В райцентрі: Наталія, яка вже була на сьомому місяці вагітності. Вона теж вірила, що він от-от піде від дружини.
Михайло дарував обом однакові обіцянки, але жодній не віддавав свого серця. Він жив для себе, насолоджуючись тим, що дві жінки чекають на нього, як на свято.
Минали роки. Ангеліна росла, майже не бачачи батька. Михайло не допомагав фінансово жодній із родин, витрачаючи гроші на свої забаганки та нові захоплення. Згодом у його житті з’явилася Марія — третя жінка, яка теж народила йому дитину.
Він не залишився ні з ким. Його егоїзм виявився сильнішим за любов до дітей чи обов’язок. Михайло став «перелітним птахом», який залишав по собі лише пустку і розчарування.
Оксана виховала Ангеліну сама, працюючи на двох роботах. Наталія та Марія теж врешті зрозуміли, що Михайло — це людина-несерйозна, на яку не можна покластися. Коли діти виросли, вони знали лише одне про батька: він той, хто завжди йшов геть.
Старість наздогнала Михайла в порожній хаті. Ті, кого він колись вважав своїми жінками, давно викреслили його з пам’яті. Діти — Ангеліна та діти від Наталії й Марії — відмовилися з ним спілкуватися. Вони не відчували до нього злості, лише холодну байдужість. Для них він був чужою людиною, яка просто випадково дала їм життя.
Він відійшов у засвіти у лікарні, в оточенні чужих людей. На похорон не прийшов ніхто з дітей. Труну несли найняті люди, а священник відспівав службу і сказав про те, що діти не прийшли прощатись з батьком.
Того ж вечора, до кладовища під’їхали автівки. У різний час. Три жінки — сиві, втомлені, але з гордо піднятими головами. За ними стояли дорослі діти. Одна з них написала на вінку:
«Дякуємо за те, що навчив нас бути сильними без тебе. Твої діти, яких ти так і не впізнав».
На цвинтарі запанувала тиша, і лише вітер гойдав стрічку на вінку, нагадуючи про те, що справжнє багатство людини — це не кількість завойованих сердець, а вірність тому єдиному, яке тобі довірилося
Коли маленька Ангеліна почала ходити, вона щовечора сідала біля вікна. Вона чекала «татка», але татко в цей час купував квіти Наталії, виправдовуючись перед собою, що «чоловікові потрібна розрядка».
Оксана знала все. Село — це велике вухо. Їй приносили чутки про те, як Михайла бачили в райцентрі в обіймах іншої. Одного разу вона не витримала. Коли Михайло повернувся під ранок, пахнучи чужими парфумами, вона зустріла його на порозі:
— Міша, подивися на доньку, — тихо сказала вона, стримуючи тремтіння в голосі. — Вона чекала тебе до півночі. Що мені їй казати? Що в тата «багато роботи» в ліжку іншої ?
Михайло навіть не відвів очей. Його серце вже вкрилося кригою егоїзму.
— Не вигадуй, Оксано. Ти вічно все ускладнюєш. Будь вдячна, що я взагалі повертаюся додому.
В ту ніч Оксана зрозуміла: її Михайло лицемір.
Михайло не зупинився на двох родинах. Коли Наталія почала вимагати від нього офіційного розлучення з Оксаною та визнання їхньої дитини, він відчув, що йому «тісно». Він шукав не любові, а захоплення. Так у його житті з’явилася Марія.
Марія була молодшою за обох його жінок. Вона вірила, що він — самотній холостяк, якого доля несправедливо образила. Михайло грав цю роль бездоганно. Коли Марія завагітніла, він просто… зник. Він перестав приїжджати до Наталії, він перестав давати гроші Оксані. Він жив своїм окремим життям, міняючи роботи й орендовані кути, поки не перетворився на старого, нікому не потрібного чоловіка.
Настали роки, коли сили почали покидати Михайла. Колись статний красень перетворився на згорбленого діда. Він сидів у своїй занедбаній хатині й чекав. Чекав, що хоч хтось із дітей прийде.
Одного разу він зателефонував Ангеліні.
— Доцю… це батько. Мені погано, ліки закінчилися… У слухавці панувала довга тиша. А потім пролунав спокійний, але холодний голос: — Ви помилилися номером, чоловіче. Мій батько пропав двадцять років тому, коли не прийшов на мій випускний, бо пив чай з черговою Марією. Не дзвоніть сюди більше.
Він пробував шукати сина від Наталії, але той навіть не відчинив хвіртку, просто крикнувши через паркан: «У мене немає батька, є тільки матір, яку ти зрадив!».
У засвіти Михайло пішов тихо і страшно у своїй буденності. Сусіди відчули запах і викликали людей. Його поховали за державний кошт, бо в кишенях було пусто, а в телефонній книжці всі номери були заблоковані.
Всі три жінки через нього зазнали гіркоту життя.
Оксана, яка винесла на своїх плечах весь біль. Наталія, яка через нього втратила молодість і віру в людей. Марія, яка виховувала дитину в злиднях, поки він розважався.
Якось одного разу це спільне горе об’єднало їх. Вони підійшли до горбка землі. Діти стояли позаду — троє зовсім різних людей, які мали спільні риси обличчя, але не мали спільної пам’яті про батьківську любов.
Ангеліна витягла з сумки вінок. На ньому не було квітів — лише сухе терня, переплетене з чорною стрічкою.
Замість пам’ятника діти згодом поставили просту плиту. На ній не було слів «Любимо, сумуємо». Вони замовили напис, який став уроком для всього села:
«Нехай Бог простить йому так, як ми не змогли».
Кажуть, що навіть через роки на цю могилу не прилітають птахи.
А Оксана, ставши бабусею, часто каже своїй онуці: — Бережи не того, хто каже «люблю» на святі, а того, хто тримає твою руку, коли гаснуть свічки.
Бо весілля — це лише день, а життя — це вірність у кожній його хвилин
Як ви вважаєте, чи правильно вчинили діти, відмовившись від батька в старості?
Чи існує межа, після якої кровний зв’язок перестає зобов’язувати до милосердя?
Поділіться своїми думками. Чи зустрічали ви подібні долі в реальному житті, і чи бачили ви, щоб така історія закінчилася інакше?
Чи вірите ви в те, що «гріхи батьків» падають на дітей? Адже Ангеліна та інші діти Михайла змушені були нести тягар його репутації та бачити сльози своїх матерів
Автор: Ольга Срібна
