— Весілля не буде, — сказала Леся одразу після знайомства з батьками нареченого.
«Стільки пафосу, що аж нудить». Дівчина почувалася ображеною. Вона й подумати не могла, що все закінчиться саме так, адже початок був наче з казки.
Того вечора Леся поверталася додому з дня народження подруги. Вона йшла вулицею на високих підборах, раз у раз перечіпаючись і наступаючи в дрібні тріщини на асфальті. «Тут недалеко, тут недалеко…» — передражнила вона сама себе. — «Треба було таксі викликати, а не бути такою самовпевненою». У цю ж мить каблук потрапив у чергову ямку, і пролунав неприємний хрускіт.
— Ай! — скрикнула Леся.
Вона глянула вниз і важко зітхнула: частина каблука так і залишилася в тріщині. «Тільки цього мені й бракувало…» — вилаялася дівчина й потерла ногу.
— Дівчино, вам допомогти? — поруч зупинився чорний автомобіль. За кермом сидів хлопець із густою копицею каштанового волосся.
— Ні, дякую… — Лесі було не до розмов. — Хоча… — вона замислилася й уважно глянула на машину. — А ви не могли б мене підвезти? Тут недалеко.
— Із задоволенням, — усміхнувся хлопець і вийшов, щоб відчинити їй дверцята. — Дайте руку. Він мимохіть кинув погляд на зламаний каблук.
— Дякую, — сказала Олеся і, шкутильгаючи, дійшла до машини.
Їй було трохи ніяково сідати до незнайомця, але нога турбувала надто сильно, тож тривога відійшла на другий план.
— Така красуня — і сама серед ночі, — сказав він, спостерігаючи в дзеркалі заднього виду за її реакцією.
— Так, не пощастило з супроводом, — зовсім не зніяковівши, відповіла дівчина. — А як вас звати?
— Микита. А вас?
— Леся.
— Лесю, може, вас провести до квартири? Мені здається, самі ви не дійдете, — запропонував Микита.
— Ну… — невпевнено протягнула вона. — Думаю, не варто.
— Як знаєте, — знизав плечима Микита й зупинився неподалік під’їзду. — Гарного вечора.
Він розблокував двері.
— І вам. Дякую, що підвезли, — сказала вона й вийшла з машини.
Леся пройшла кілька метрів, кульгаючи й кривлячись, а потім, вона якось і сама не зрозуміла, як опинилася на асфальті.
— Обережно! — Микита вискочив з авто й підбіг до неї. — Я ж казав, давайте проведу.
Він допоміг їй підвестися.
— До весілля заживе, — відповіла Леся і раптом розсміялася. — Ну треба ж так осоромитися, наступити на єдиний камінь на всій дорозі.
— Усе, Попелюшко, тепер ти від мене не втечеш, — Микита підняв з асфальту туфлю, а потім підхопив дівчину на руки.
— Ой, я ж важка! — зойкнула вона.
— Та тобі здається, ти як пір’їнка, — запевнив він і поніс її до під’їзду.
— Який у тебе поверх? — запитав Микита, заходячи в ліфт.
— П’ятий. Може, перейдемо на «ти»? — запропонувала Леся. — Здається, ми вже надто близько, щоб викати одне одному.
— Я не проти, — усміхнувся Микита, і вони засміялися. — Далі впораєшся?
Він поставив її біля дверей квартири.
— Сподіваюся, — Леся заходилася шукати ключі в сумці.
— Може, даси мені свій номер? Щоб я міг подзвонити й дізнатися, як ти себе почуваєш, — запитав він.
— Ти маєш на увазі — чи не впала я, йдучи з коридору до кімнати? — з усмішкою уточнила Леся.
— Ну, або так.
— Записуй.
І вона продиктувала номер.
— Доброї ночі, — побажав Микита й натиснув кнопку виклику ліфта.
— І тобі. Дуже дякую! — гукнула йому навздогін дівчина, бо він уже їхав униз.
Якось вона докульгала до ліжка й стягнула колготи. Щиколотка сильно турбувала й почервоніла, Леся навіть доторкнутися до неї не могла. «Невже зламала…» — з гіркотою подумала вона й відкинулася на подушки. «Гаразд, подумаю про це завтра». Вона переодяглася в піжаму й залізла під ковдру, сподіваючись, що все — окрім знайомства з Микитою — виявиться сном.
— Як нога? — запитав Микита, подзвонивши дівчині наступного ранку.
— Ну… вона є, — трохи подумавши, відповіла Леся, дивлячись на все ще опухлу ногу.
— Це вже непогано, — засміявся Микита. — А якщо конкретніше?
— Якщо конкретніше, то мені треба в травмпункт, — сказала дівчина, якій важко давалося навіть пересування квартирою.
— Я тебе відвезу, — одразу ж запропонував Микита.
— Та годі, у тебе, напевно, і своїх справ багато. Ще й зі мною возитися…
— Це не обговорюється. Я приїду, — твердо сказав він. — Одягайся, буду хвилин за тридцять.
— Добре, — погодилася Леся, приємно зворушена такою турботою.
У травмпункті її заспокоїли: перелому не було. Призначили повний спокій і мазі від розтягнення.
— Напиши список, що тобі треба купити, — сказав Микита, коли Леся передала йому вердикт лікарів. — Головне — сама нікуди не ходи.
— Я й не зможу, — усміхнулася вона.
— Дивись, обережно. Я тобі в усьому допоможу.
— Мені вже починає здаватися, що зламаний каблук — не таке вже й нещастя, — сказала Леся, дивлячись у яскраво-зелені очі Микити.
— Радий, що ти так вважаєш, — тихо відповів він, підходячи ближче.
За мить вона відчула його свіже дихання на своєму обличчі. Леся й уявити не могла, що їхні стосунки з Микитою розвиватимуться так стрімко. Нога ще не встигла повністю загоїтися, а вона вже не уявляла свого життя без цього веселого й турботливого хлопця. Вона була впевнена, що ці почуття взаємні: Микита дивився на неї так, ніби у всьому світі існувала лише вона.
— Давай одружимося? — запропонував він усього через кілька місяців після знайомства, коли вони з Лесею каталися човном по місцевому озеру.
— Одружитися? — розгубилася Леся, не очікуючи такого серйозного кроку так швидко.
— Так, — підтвердив Микита, показуючи поглядом на каблучку в своїй руці.
— Так… — невпевнено протягнула вона. — Так! — уже за мить вигукнула Леся й кинулася йому в обійми.
Коли вони поїхали вечеряти до ресторану, на її пальці блищала каблучка, від якої вона не могла відірвати погляду.
— Я хочу познайомити тебе зі своїми батьками, — сказав Микита, коли їм принесли закуски.
— Так, напевно, вже час, — погодилася Леся, хоча всередині її стискало від тривоги.
— Ти якось напружилася, — помітив Микита.
— Просто боюся, що я їм не сподобаюся, — зізналася вона.
— Та годі. У мене чудові батьки, і ти в мене теж чудова. Ви просто зобов’язані знайти спільну мову, — запевнив він.
— Можливо… але матері часто дуже ревниво ставляться до обраниць своїх синів, — зауважила Леся.
— Моя мама не така, повір. Зі свекрухою тобі дуже пощастить.
— Побачимо, — Леся від цих слів не стало значно легше.
За кілька днів Микита подзвонив і назвав дату, коли його батьки чекатимуть їх у гості. Дівчина сказала, що з нетерпінням чекає цієї зустрічі, хоча насправді відчувала, як її накриває.
У день ікс вона вдягла свою найскромнішу й наймилішу сукню, купила букет для майбутньої свекрухи й, зібравши всю волю в кулак, вирушила на знайомство з імовірними родичами.
— Познайомся, це моя мама — Ірина Михайлівна, — представив Микита Лесі жінку. — Мамо, це Леся.
— Дуже приємно. Микита останнім часом тільки про вас і говорить, — усміхнулася Ірина Михайлівна.
— Сподіваюся, лише хороше, — сказала дівчина, відчуваючи, як щоки заливає рум’янець.
— А хіба в тобі може бути щось погане? — щиро здивувався Микита.
— Підлиза, — прошепотіла Леся, легко штовхнувши його в бік.
— А це мій тато — Ігор Миколайович, — назустріч вийшов високий, статний чоловік, схожий на Микиту, мов дві краплі води, тільки каштанове волосся вже торкнулася сивина.
— То ви й є та сама Леся? — Ігор Миколайович потис їй руку. — Радий особисто познайомитися.
— Я теж, — трохи злукавила дівчина.
Лише тепер вона озирнулася довкола й зрозуміла, що коридор, у якому вони стояли, був ненабагато менший за спальню в її квартирі. По меблях одразу було видно: коштували вони далеко не копійки, від усього віяло величчю.
— У вас дуже гарно, — сказала Леся, продовжуючи розглядати обстановку довкола.
— Дякую, дизайн я розробляла сама, — відповіла Ірина Михайлівна. — Ну що ж, ходімо до столу, бо гаряче вистигне.
Леся пішла слідом за Микитою до їдальні, в центрі якої стояв масивний дубовий стіл.
— Прошу, сідай, — Микита відсунув для дівчини стілець.
— Дякую, — вона сіла й розправила сукню.
— А ви дизайнерка? — запитала Леся Ірину Михайлівну, коли з гарячим було покінчено.
— Ні, але мені це дуже подобається, — усміхнулася жінка. — А заробляємо ми на комерційній нерухомості. Це наш сімейний бізнес уже в другому поколінні.
— Ого, а Микита мені про це не розповідав, — здивувалася Леся й кинула на нареченого промовистий погляд.
— А чим ви заробляєте на життя? — поцікавився Ігор Миколайович.
— Я роблю манікюр вдома. Сподіваюся, колись відкрию власний салон, — відповіла дівчина.
— Манікюр? — у голосі Ірини Михайлівни прозвучала ледь прихована зневага. — І це ваша єдина робота?
— Так. І я на цьому дуже добре заробляю, — з викликом відповіла Леся, вражена такою реакцією майбутньої свекрухи.
— Якщо чесно, це більше схоже на хобі, — продовжила Ірина Михайлівна. — Можливо, вам варто подумати про іншу професію?
— Я подумаю, — з натягнутою усмішкою сказала дівчина, аби якнайшвидше закінчити цю розмову.
— Ну що ж, час поговорити про справи, — наприкінці обіду промовив Ігор Миколайович. — Леся, раз ви збираєтеся виходити заміж за нашого сина, вам доведеться підписати шлюбний контракт.
— Навіщо? — здивувалася дівчина.
— Ви ж розумієте: коли йдеться про серйозний бізнес, ризикувати не можна, — з усмішкою відповів він.
— Зрозуміло, — Леся відчула ще більшу незручність, хоча здавалося, гірше вже нікуди.
Ігор Миколайович пішов до свого кабінету й за п’ять хвилин повернувся зі шлюбним договором, щоб гостя могла ознайомитися з усіма пунктами. Їй було неприємно, ніби її підозрювали в заздалегідь спланованій крадіжці. Вона якось досиділа до кінця візиту й щиро зраділа, коли настав час прощатися.
Спускаючись із Микитою в ліфті, Леся вже точно знала, як має вчинити.
— Весілля не буде, — сказала вона одразу після знайомства з батьками нареченого.
— Кумедний жарт, — відповів Микита, не сприйнявши її слів серйозно.
— Я не жартую, — твердо сказала дівчина, і по її обличчю Микита зрозумів — це правда.
— Чому? Що сталося? — запитав він, помітно збліднувши.
— Чому ти одразу не сказав, із якої ти родини?
— А це хіба має значення? — щиро здивувався Микита.
— Звісно має! — вигукнула Леся. — Як ти міг будувати стосунки й не розповісти про таку важливу частину свого життя? Тим більше — про таку сім’ю!
— Пробач, я не думав, що для тебе це настільки важливо, — знітився він.
— Я помітила, що ти не думав, — їдко сказала Леся. — Я в цьому участі брати не збираюся. І про весілля я говорю серйозно.
Вона зняла з пальця каблучку й поклала її в долоню приголомшеного хлопця.
Наступні два тижні Леся уникала зустрічей з Микитою й ігнорувала всі його дзвінки. Він майже щодня приїжджав до неї додому, але далі сходової клітки так і не пройшов. Без нього їй було важко, але свого рішення вона не змінювала.
Одного дня, коли вона знову підійшла до дверей через наполегливий стукіт, у вічко побачила зовсім не Микиту, а його батька. Настільки здивувалася, що й не помітила, як відчинила двері.
— Добрий день, Леся. Можна я зайду? — запитав Ігор Миколайович.
— Так, проходьте, — розгублено відповіла вона.
— Я хотів поговорити з вами про Микиту, — одразу перейшов до справи він. — Йому без вас дуже важко, тож я вирішив піти на певні поступки.
— На які саме? — не зрозуміла дівчина.
— Я можу прибрати деякі пункти зі шлюбного договору, якщо для вас це так принципово.
— Прибрати пункти з договору? — Леся дивилася на нього, як на божевільного. — Ви справді вважаєте, що проблема в пунктах?
— А в чому ж тоді? — розгубився Ігор Миколайович.
— Я не хочу бути частиною родини, де до мене завжди ставитимуться як до людини другого сорту. Я розумію: навіть якщо я досягну успіху й зароблятиму більше за вас, у ваших очах я назавжди залишуся звичайною манікюрницею, яка не заслуговує на повагу.
— Але ж Микита… — спробував заперечити він.
— От бачите, ви навіть не заперечуєте, — з гіркою перемогою сказала Леся. — А Микита приховав від мене важливу частину свого життя — те, що приховувати було не можна. Тож нашим стосункам кінець. А тепер вибачте, мені треба працювати, скоро прийде клієнтка.
І вона м’яко, але наполегливо підштовхнула гостя до дверей. Ігор Миколайович більше нічого не сказав. Лише мовчки дивився на дівчину з сумішшю жалю й зверхності. Коли двері за ним зачинилися, Леся глибоко зітхнула. «Думаю, ця родина мене більше не потурбує». Вона пішла готувати своє робоче місце — те саме, яке мало стати стартом її успішної кар’єри.
Минуло кілька місяців. Життя не зупинилося — воно просто стало іншим. Тихішим, але чеснішим. Леся багато працювала: клієнтки йшли одна за одною, хтось радив її подругам, хтось писав у соцмережах. Вона знову почала відкладати гроші — не на весілля, не на «спільне майбутнє», а на себе. На мрію.
Іноді, ввечері, думки все ж поверталися до Микити. Не до тієї версії, що сиділа за дубовим столом і мовчала, поки її знецінювали, а до того хлопця з зеленими очима, який підхопив її на руки біля під’їзду й назвав Попелюшкою. Їй було важко визнавати, але вона сумувала не за ним теперішнім — а за ілюзією.
Одного разу вона побачила його випадково — у торговому центрі. Микита йшов поруч із матір’ю. Та щось жваво розповідала, а він слухав, трохи схиливши голову, як завжди. Леся зрозуміла: він так і не навчився ставати між. Ні тоді, ні тепер.
Він її не помітив.
І це було… полегшенням.
За рік Леся таки орендувала невелике приміщення. Світле, з великим вікном і білими стінами. На дверях з’явилася вивіска з її ім’ям — проста, без пафосу. Вона стояла перед нею, тримаючи ключі, й усміхалася. Уперше за довгий час — без сумнівів.
Увечері подзвонила подруга.
— Ну що, власниця салону, як відчуття?
Леся подивилася на свої руки. Вони трохи тремтіли — від утоми, від хвилювання, від щастя.
— Знаєш, — повільно сказала вона, — я тоді дуже боялася, що втрачаю любов. А виявилося — я просто не зрадила себе.
Вона вимкнула світло, зачинила двері й пішла додому. Без підборів. У зручному взутті. Рівною ходою. І десь у глибині душі Леся точно знала: справжнє весілля в її житті ще буде. Але лише тоді, коли поруч стоятиме людина, яка не питатиме, звідки вона, а з гордістю скаже: «Оце — моя жінка».
