Ксенія лежала на верхній полиці плацкартного вагону й дивилася в стелю. То уявляла, як зустрінеться з Нікітою, як він обійме її, то рахувала стукіт коліс на стиках рейок, щоб заснути. Десь у кінці вагона знову заплакала дитина, і жінка на нижній полиці заворушилася, голосно зітхнула, ніби дитина могла почути цей невдоволений зітх і замовкнути.
Нарешті плач затих, і вагон поринув у сон. Крім Ксенії.
— Та-да-дам, та-да-дам, — стукали колеса.
— Триста двадцять шість, триста двадцять сім, — вторила їм Ксенія.
«А раптом він мене забув? — від цієї раптової думки вона збилася з рахунку. — Цілий рік минув. Він дзвонив лише раз, встиг сказати пару фраз ні про що. Але якби не любив — взагалі б не подзвонив…» — Ксенія ворухнулася на полиці, заспокоюючись.
«Шкода, що в армії не дозволяють користуватися мобільними телефонами. Якби не можна було дзвонити, хоч переписуватися дозволили б. Це більше схоже на живу розмову, ніж на паперові листи. Нічого. Зовсім скоро ми побачимося і наговоримося…» Ксенія широко позіхнула і закрила очі.
Поїзд мчав без зупинок, врізаючись у темряву ночі. Вагон хиталося з боку в бік. У такт його руху хиталася на полиці й Ксенія. Ще раз позіхнувши, вона нарешті впала в довгоочікуваний сон.
Її розбудив шум. Знову плакала дитина, по вагону ходили пасажири, приглушено розмовляючи. Ксенія піднялася на лікоть і подивилася вниз.
— Прокинулася? Я збиралася тебе будити. Вставай, через півгодини приїдемо, — сказала жінка з нижньої полиці. Вона сиділа за столом і пила воду з пластикової пляшки.
Ксенія легко стрибнула вниз і виглянула в прохід. У туалет вишикувалася пристойна черга. Вона вирішила, що півгодини потерпить. Надягла чоботи, куртку, взяла сумку з речами й пішла в тамбур. Тут ще нікого не було. Ксенія дивилася у вікно, а серце виривалося вперед, випереджаючи поїзд…
Після закінчення школи Ксенія поїхала до Києва навчатися в медінститут. Можна було знайти навчальний заклад і ближче, але у столиці жив двоюрідний брат матері, який погодився прийняти Ксенію на перший час. Та й сам інститут вважався гарним, більше можливостей було знайти роботу.
З Нікітою вона почала зустрічатися в одинадцятому класі. Жили в одному дворі. У нього була смугла шкіра та волосся кольору пшениці, сірі очі і красиво окреслені губи. Один куточок його рота завжди був трохи піднятий, наче в усмішці. Ксенія закохалася в нього одразу і безповоротно. Вона навіть готова була поступитися своєю мрією й нікуди не їхати, але він усе одно йшов до армії. У його батька була автомайстерня, де Нікіта теж вечорами пропадав. Майбутнє його було передбачуваним і зрозумілим.
Навчатися було важко. Ксенія не змогла приїхати на проводи Нікіти. Попрощалися по телефону. Писати Нікіта не обіцяв. Хто зараз листується паперовими листами? Та й рік промайне швидко. Пообіцяв, що буде дзвонити за можливості. Подзвонив лише раз, привітав з Новим роком. Нічого особливого не сказав, але вона два тижні ходила щаслива.
Поступово тамбур заповнився людьми, усі прагнули швидше вийти з вагону. За вікном замиготіли вогні та обриси рідного міста. Мама зраділа, міцно обняла Ксенію.
— Тато пішов на роботу, не знає, що ти приїхала. Роздягайся. Я зараз теж піду, відпрошусь і повернуся. Ти відпочинь поки. Чайник ще гарячий, — плутано й метушливо говорила мама, то й справа обіймаючи Ксенію.
— Я не втомилася, всю ніч на поличці пролежала. А ти Нікіту бачила? — спитала Ксенія.
— В одному дворі живемо, як не бачити, — зітхнула мама.
Те, як вона сказала це й зітхнула, Ксенії не сподобалося.
— Мамо, що? — спитала вона.
— Кожного дня бачу, як Свєтка до нього шастає. Очі мої її не бачили б. Мені вона завжди не подобалась. Прилипала якась. То все до тебе липла. Ніколи не розуміла вашої дружби. Тепер ось до Нікіти пристала.
— Мама не помітила, як змінилося обличчя дочки, як образа наповнила її очі, але продовжувала.
— Бачила його матір у магазині. Назбирала три пакети, ледве потягнула додому. Куди, питаю, стільки всього набрала, половину міста на Новий рік запросити вирішила? А вона і видала, що весілля у них намічається. Прямо завтра. Отже, у тебе, донечко, більше немає ні хлопця, ні подруги. По телефону не сказала, щоб не засмучувати. Хотіла навіть відмовити приїжджати, але тато не дозволив.
Ксенія ніби окам’яніла. Вона так поспішала, так мріяла… Сльози покотилися з вій. Мама обійняла, притиснула до себе, щось говорила, заспокоюючи. Лише Ксенія нічого не чула. «Весілля завтра. Не маєш ні хлопця, ні подруги…» — звучали в голові слова матері.
— Не плач, він тебе не вартий. Ти лікарем будеш, а він механік, вічно в маслі ходить. Ось скарб Свєтка відхопила. Щастя їм не буде, пам’ятай моє слово. Значить, не любить, якщо одружується з іншою. Пробач, що ще важче тобі зроблю, але краще одразу… ніби Свєтка дитину чекає.
Ксенія трохи прийшла до тями і подзвонила Свєтці, своїй тепер колишній подрузі.
— Привіт, Ксюш. Ти приїхала? А я заміж виходжу! Приходь завтра о п’ятій у кафе «Рандеву»… Алло, ти тут? — Ксенія не відповіла і поклала слухавку.
О десятій ранку до під’їзду будинку навпроти під’їхали два білих автомобілі. Якісь хлопці в костюмах стали прикрашати їх квітами та кулями. Ксенія вслухалася, сподіваючись побачити Нікіту. Він вийшов пізніше, разом із батьком і матір’ю. Ксенія все чекала, що він погляне в бік її дому, але ні. Усі сіли в машини й поїхали. За Свєткою. У сусідній двір.
Ксенія то плакала, то металася по квартирі, не знаючи, що робити. Потім рішуче відкрила шафу. Усі наряди залишилися у Києва. На очі потрапила сукня, яку вона надягала на випускний вечір. Ксенія її вдягла.
— Куди збираєшся? Не на весілля, чи? — у кімнату ввійшла мама.
— Хочу подивитися їм в очі, — сказала сердито Ксенія.
— Не ходи. Ти нічого не зміниш. Послухай мене…
Але Ксенія не слухала. Вона вдягла черевики на товстій підошві, куртку, з-під якої визирав поділ сукні, замотала шию довгим шарфом у біло-червону смужку. Подивившись у дзеркало, ледь не втратила свідомість.
— Донечко, ти що, так підеш? — розвела руками мама.
Ксенія подумала, що треба переодягнутися в джинси й тонкий светр, але якщо хоч хвилину затримається, мама вмовить залишитися.
— Так, мамо, саме так і піду, — сказала Ксенія і швидко вийшла з квартири. На вулиці вона рішуче пішла в бік кафе.
— Вибачте, кафе зачинене на спецобслуговування, — перегородив їй дорогу охоронець.
— Так і я на весілля, — сказала Ксенія, ледве рухаючи замерзлими губами.
Чоловік уважно подивився на неї і впустив. Ксенія зняла куртку і пройшла до залу з накритим весільним столом. Вона нічого не відчувала, крім холоду. Ксенія стала біля батареї під великим вікном, намагаючись зігрітися. Офіціанти, що проходили повз, здивовано косилися на неї. Вона розуміла, що виглядає смішно, але їй було все одно.
Невдовзі почали приходити гості. Ксенія відірвалася від батареї і стала навпроти дверей. Фотограф і ще кілька людей увійшли в зал і витріщилися на неї. У грубих черевиках, у ніжно-зеленій легкій сукні, з розпатланою після капюшона зачіскою вона сильно виділялася. Гості почали шепотітися, обходити її стороною. І тут Ксенія помітила Нікіту в строгому темно-синьому костюмі, а поруч з ним якась біла «хмарка». Вона не відводила очей від Нікіти. Він зупинився, зблід, з його обличчя сповзла щаслива усмішка…
— Пані, ви заважаєте, відійдіть убік, — тихо сказав їй фотограф і потяг за руку.
Ксенія вирвала руку і кинулася з залу. Нікіта і біла «хмарка» ледве встигли відступити в різні сторони, пропускаючи її.
Ксенія не пам’ятала, як дійшла до дому. До вечора у неї піднялася висока температура, і всі новорічні свята вона провела в ліжку. Мама сказала, що приходила Свєтка, але Ксенія її не впустила. Як тільки температура спала, Ксенія поїхала до Києва.
Влітку вона приїжджала додому. Мама сказала, що батько Нікіти купив молодим квартиру, тут вони з’являються рідко. Але Ксенія все одно поїхала назад до Києва, пробувши у мами всього тиждень. Влаштувалася в лікарню санітаркою, щоб трохи заробити. Там і познайомилася з інтерном, а на останньому курсі вийшла за нього заміж.
Батько хворів, і вони з мамою на весілля не поїхали. Отримавши диплом, Ксенія поїхала до батьків.
— А ти чого сама? Ми тебе з чоловіком чекаємо, — сказала мама.
— Він хірург, пацієнти чекати не можуть. Через тиждень його колега вийде з відпустки, і він приїде. Не переживайте, скоро побачите зятя. А тато як?
— Погано, — мама тихо розплакалася.
Батько слабшав, сильно схуд, майже нічого не їв.
Одного разу Ксенія вийшла з дому і ледь не потрапила під колеса позашляховика, що в’їхав у двір. Хотіла насварити водія, що так їздити не можна, у дворі багато дітей. Машина зупинилася, і з неї вийшов Нікіта.
— Ксюш, привіт! Ось так зустріч. Я спершу не впізнав тебе. Хотів насвартити, що під колеса кидаєшся. Яка ти стала!
— І ти змінився, — Ксенія відчула, як обличчя горить, а серце ніби виривається.
— Ти назавжди повернулася чи у відпустку? Закінчила інститут? — спитав Нікіта.
— Ти пам’ятаєш? — зраділа Ксенія. — Вибач…
Нікіта не дав їй договорити.
— Я так просто тебе не відпущу. Слухай, сідай у машину, а то стоїмо тут на очах у всього двору.
Вона сіла. Лише коли трохи заспокоїлася, спитала, куди вони їдуть.
— Подалі звідси. Не переймася, поверну цілою й неушкодженою. Знаєш, я часто про тебе згадую. І шуму ти тоді в кафе наробила. Я довго не міг прийти до тями. Лише потім Свєтка зізналася, що запросила тебе.
Машина звернула до заправки, об’їхала колонки і будівлю, зупинилася перед залізними дверима з іншого боку.
— Виходь із машини. Тут нам ніхто не завадить поговорити.
Він відкрив двері, і вони увійшли в невелику кімнату. Тумба з телевізором, шафа, стіл і вузький диван. Ось і все убрання кімнати.
— Моє тимчасове сховище. Тут я часто ховаюся від Свєтки, коли не можу терпіти. Вона про нього не знає.
— Нікіта, я заміжня і…
— Мені від тебе нічого не треба, прошу тільки, вислухай. Чай будеш? Каву? Я зараз принесу. Не думай, сюди ніхто не зайде. — Він вийшов через двері в стіні і через хвилин десять повернувся з кавою та ароматним пакетом.
Вони сиділи на дивані, їли бургери, запиваючи кавою, і згадували школу. Нікіта розповів, як за нього вчепилася Свєтка, коли він повернувся з армії, не давала спокою…
— Це наша з батьком заправка. А Свєтці все мало. Дома сидить, не працює, лише ганчірки купує. Донька у бабусі майже постійно. Ми не розмовляємо, лише сваримося. Вона від ревнощів мені спокою не дає. А коли мені гуляти? Я майже живу на роботі. Чесно кажучи, додому йти й не тягне. Бігаю, як кінь по манежу, зупинитися не можу, подумати, навіщо бігаю?
Я часто думаю, чому тоді піддався на неї? Адже ніколи вона мені не подобалася. Приросла до мене, як риба прилипла. І оком не моргнув, як по вуха вляпався. Ніяково було бачити тебе. Знав, що виправдання немає, тому і не приходив. А ти як?
— Нормально. Вийшла заміж, батько хворіє. Мені здавалося, батьки житимуть вічно. Не цінувала, що вони є, рідко приїжджала. Нам пора. — Ксенія піднялася з дивану.
— Ксюш, я не бачив тебе стільки років… — Він потягнув її за руки до себе.
Від поцілунків закрутилася голова. Зник час, люди, події. Нічого не залишилося, крім них двох…
— Нам не потрібно було… — сказала Ксенія, притискаючись до Нікіти. Він взяв її руку, поцілував.
— Я такий щасливий зараз. Ради цих хвилин варто було жити. У нас зі Свєткою все дуже погано. Може, ну його, кинути все, поїхати кудись…
— Нікіта, мені час. Мама мене, мабуть, втратила. Я в аптеку вийшла за ліками. — Ксенія сіла, чекаючи, коли Нікіта встане.
— Так, поїдемо. Ми ще побачимося? — спитав він, одягаючись.
— Ні. Післязавтра приїжджає мій чоловік. Не треба, Нікіта. — Вона відсунулась, коли він хотів знову поцілувати її.
Назад їхали мовчки.
— Де ти була? — Мама пильно дивилася на доньку. — З ним? Так я й думала. Що ти робиш?
— Мамо, не починай. Я всі ці роки, наче не жила, завмерла, а тепер можу жити, дихати, розумієш?
— Розумію, доню. Ох, як розумію. А як же Олег?
— А що Олег? Від відчаю вийшла за нього. Я так щаслива. Ой, мамо, що тепер буде? — Ксенія вчепилася в плече матері й розплакалася.
Коли жінка зрозуміла, що при надії, промайнула думка, що якби від Нікіти — була б лише рада. Залишилася б пам’ять про цю шалену зустріч. «Та ні, навряд чи».
У неї з’явився хлопчик. Лише коли він підріс і став неймовірно нагадувати Нікіту, Ксенія зрозуміла, чия це дитина. Спершу хотіла зізнатися Олегу. Але у Нікіти своє життя, сім’я, донька. Олег любив сина. Чи варто говорити правду?
Минуло майже чотирнадцять років.
Олег поїхав на міжнародний симпозіум, а Ксенія з сином поїхала в рідне місто. Платон упирався і нив, що йому там робити нічого, він дорослий і міг би залишитися вдома. Але Ксенія була непохитна.
— Бабуся й так тебе не бачить. Усього на тиждень. Потім за нами приїде тато.
— Господи, як виріс, зовсім дорослий. А який гарний, — ахала бабуся і намагалася обійняти онука, який був вищий за неї на голову. Платон невдоволено морщився, але терпів.
— А ти сама? — спитала мама Ксенії.
— Олег у Львові. Ось і вирішила тебе провідати. Мамо, як я скучила. Як ти сама? Пробач, що рідко приїжджаємо.
— Та я звикла. Зараз чайник поставлю.
— Мамо, сядь, не клопочись. Посиди, розкажи, що тут у вас, — утримала її Ксенія.
— Все по-старому. Нічого розповідати. Хоча… є дещо. — Мама поглянула на Платона. Він сидів у навушниках, втупившись у телефон.
— Батька Нікіти не стало. Син став власником заправки. А Свєтка завела собі коханця з місцевих авторитетів. Усе майно забрала у нього і вигнала на вулицю. Живе він на заправці, працює там, заправляє машини. Ось так. Сам винен, не треба було з нею зв’язуватися. Власність тепер вона має разом із коханцем. У вас усе добре? Олег ні про що не здогадується? — понизивши голос, запитала мама.
— Нормально, мамо. Як у всіх.
Через тиждень вони їхали разом в автомобілі.
— Храни вас, Боже. — Мама перехрестила їх на прощання.
— На заправку заїдемо, — сказав Олега, виїжджаючи з міста.
— Давай не тут. — Неспокійно сказала Ксенія.
— А де? До іншої ми можемо не дотягнути. Чим тобі ця не подобається?
Олег зупинив машину біля колонки, вийшов, назвав комусь номер, якою заправити машину, і пішов до будівлі.
— Нікіта?!
Він здригнувся.
— Як ти? Чула про твоє життя, — сказала Ксенія.
— Усе добре. Це твій чоловік? — Він хитнув головою у бік будівлі, куди пішов Олег.
— Мамо, а де тато? — з вікна визирнув Платон.
— Твій син? — Голос Нікіти здригнувся.
Ксенія завмерла, бачачи, як напружено Нікіта вдивляється в обличчя підлітка. Заправка була добре освітлена.
— Тато йде, — крикнув Платон, і його голова зникла з вікна. Ксенія видихнула.
— Сідай у машину, — сказав Олег, простягнувши Нікіті п’ятсот гривень.
Виїжджаючи із заправки, Ксенія бачила в бокове дзеркало Нікіту, який стояв на дорозі.
— Знайомий? — спитав Олег.
— Місто невелике, тут всі одне одного знають…
