Село дихало весною, але в душі Марії панувала люта зима. До весілля з Михайлом залишався рівно тиждень. Батьки Марії, заможні та вперті господарі, вже все вирішили: Михайло був «партією» — мав землю, техніку і спокійну вдачу. Те, що Марія при його наближенні відчувала лише холод, нікого не обходило.
Того вечора вона втекла. Через городи, босоніж по росі, до старого млина, де на неї чекав Олег. Олег був вітром — красивим, нестримним і зовсім не пристосованим до сімейного побуту. Але саме в його обіймах Марія відчувала себе живою. Тієї ночі, за тиждень до чужого весілля, вони любилися так, ніби завтра не існувало. Це був відчай і молитва водночас.
Коли Марія повернулася додому на світанку, вона вже знала: вона ніколи не належатиме Михайлові серцем.
Весілля відгуляли пишно. Марія стояла під вінцем біла, як полотно. А через місяць вона зрозуміла, що носить дитину під серцем. Не Михайлову — Олега.
Ця таємниця перетворила лагідну колись дівчину на кремінь. Вона стала різкою. Михайло, який спочатку намагався бути ніжним, з часом почав боятися власної дружини. Марія не дозволяла йому торкатися себе, відгороджувалася мовчанням, а її очі, колись ясні, стали темними, як грозове небо. Вона захищала дитину всередині себе від цього шлюбу.
Коли народився син, названий Павлом, село зашепотілося. Хлопчик був вилитий Олег — ті ж чорні кучері, той самий зухвалий погляд. Михайло все зрозумів, але змовчав. А Марія продовжувала носити свою гордість і свій біль, як обладунки.
Марія сподівалася, що Олег, дізнавшись про сина, щось змінить. Але воля виявилася для нього дорожчою за відповідальність. Побачивши немовля, він лише відвів погляд.
Олег почав «гуляти». Його бачили то в одному селі з молодицями, то в іншому. Він ніби навмисно уникав зустрічей з Марією та Павлом. За всі роки він бачив сина лише кілька разів, випадково: на ярмарку, біля церкви, на березі річки. Кожного разу він просто проходив повз, кидаючи коротке: «Здоров був, хлопче», — і ховаючи очі, в яких жевріли залишки сорому.
Павло ріс, знаючи правду від людей і бачачи холод від «біологічного» батька. Він бачив, як мама в’яне від нелюбові, і як Михайло, який хоч і не був рідним, мовчки тягнув на собі господарство, аби дати хлопцю освіту.
Роки пролетіли швидко. Павло поїхав у місто, де завдяки своєму затятому характеру (спадщина Марії) та вмінню ризикувати (спадщина Олега) побудував величезну компанію. Він став дуже багатим, купив матері будинок, допоміг Михайлові на старість.
А Олег… Олег старів на самоті. Його колишня врода розчинилася, друзі розбіглися, а жінки, яких він колись зваблював, не хотіли знати немічного старого. Він жив у напіврозваленій хатині, і лише зрідка до нього заходив хтось із сусідів принести хліба.
Коли Олег пішов на той світ, здавалося, його поховають у безіменній могилі за рахунок сільради. Але раптом у село в’їхала колона розкішних чорних автівок.
Павло організував такі похорони, яких село не бачило ніколи. Море живих квітів серед зими, кращий хор. На цвинтарі зібралося чи не все село. Люди перешіптувалися: «Навіщо він стільки грошей витратив на того, хто для нього нічого не зробив?»
Старий священник, отець Василь, вийшов до натовпу. Його голос тремтів, коли він відкрив книгу для прощального слова.
— Сьогодні ми проводжаємо в останню путь Олега, — почав священник. — Людина він був грішна, як і всі ми. Але подивіться на це прощання. Приїхав син… Син, якого цей батько бачив лише п’ять разів у житті. П’ять разів — за всі роки.
Натовп затих. Марія, вже сива, але все ще велична, стояла осторонь, тримаючи сина за руку.
— Цей чин поховання — це не про багатство померлого, — вів далі священник.
— Це про серце сина. Нехай Господь простить Олега за його слабкість і за те, що не зумів стати батьком. І нехай простять його син і всі рідні, бо цей син сьогодні віддав батькові останню шану, якої той не заслужив справами, але заслужив як людина, що дала йому життя.
Павло стояв мовчки. Він не плакав. Коли труну опускали, він кинув першу жменю землі й тихо прошепотів: «Прощай. Я більше тобі нічого не винен».
Ці «багаті похорони» стали легендою. Не через гроші, а через те, що любов Марії та прощення Павла виявилися сильнішими за егоїзм чоловіка, який так і не зрозумів, який скарб він втратив.
Вечір перед похороном був важким і душним, попри те, що за вікном гула осіння завірюха. У великій вітальні будинку, який Павло збудував для матері, панувала тиша, яку переривало лише потріскування дров у каміні. Павло сидів у кріслі, розв’язавши краватку, і дивився в одну точку. Марія підійшла ззаду, поклала руки йому на плечі — її пальці вже були покручені працею, але все ще ніжні.
— Мамо, навіщо я це роблю? — глухо запитав Павло. — Люди сміються. Кажуть, я викидаю статки на того, хто за все життя мені навіть цукерки не купив. Він бачив мене п’ять разів, мамо. Я пам’ятаю кожен. Перший — коли мені було шість, і він пройшов повз біля магазину, зробивши вигляд, що не знає мене. Останній — три роки тому, коли він просив у мене грошей на випивку, навіть не впізнавши в мені свого сина.
Марія сіла навпроти, її очі заблищали.
— Павле, сину… Ти робиш це не для нього. І навіть не для людей. Ти робиш це для себе. Бо якщо ти поховаєш його як собаку під парканом, ти станеш таким самим, як він — людиною з пусткою замість душі. Твоє багатство — це не машини й фірми. Твоє багатство в тому, що ти зміг вирости людиною там, де він зламався.
Вона зітхнула, згадуючи ту фатальну ніч за тиждень до весілля.
— Я була злою на весь світ. Я носила тебе як таємну зброю проти своєї долі. Олег… він був моїм гріхом і моєю єдиною радістю на одну ніч. Він не зміг стати батьком, бо боявся відповідальності. Але він дав тобі силу, оцю твою нестримну жагу до життя. Нехай ці похорони будуть останньою крапкою в моїй і твоїй болі. Відпусти його по-королівськи, щоб ніколи більше не озиратися назад.
Наступного дня на цвинтарі було темно від парасольок і дорогих пальта. Коли священник вимовив ті слова про «п’ять разів у житті», по натовпу пройшов гул. Люди дивилися на Павла — високого, успішного, владного чоловіка, який стояв біля труни простого сільського пияка.
Після служби, коли вже останній гість відійшов від могили, вкритої дорогими вінками з живих троянд, Павло залишився один. Він підійшов до свіжого пагорба землі.
— Знаєш, — тихо сказав він, звертаючись до того, хто лежав у землі. — Ти ніколи не вчив мене, як жити. Але ти навчив мене, яким батьком я ніколи не буду. Це найдорожчий урок у моєму житті.
Він розвернувся і пішов до своєї машини, де на нього чекала Марія. Вона бачила через скло, як її син розправив плечі. Тягар, який він ніс тридцять років — тягар образи на батька, який його не хотів — нарешті впав у ту саму яму.
Минув рік. Марія часто приходила на цвинтар. Але не тільки до Олега. Вона приносила квіти й Михайлові, який виростив Павла як свого. Тепер, на схилі віку, вона зрозуміла: любов — це не завжди палка ніч біля млина. Іноді любов — це мовчазне терпіння чоловіка, який знає правду, але все одно кличе чужу дитину сином.
А Павло став батьком. Коли у нього народився первісток, він назвав його не Олегом і не Михайлом. Він назвав його своїм ім’ям, почавши нову історію свого роду, де більше не було місця для покинутих дітей і прихованих таємниць.
Багаті похорони Олега стали останньою сторінкою старої книги, яку нарешті спалили, залишивши лише чистий попіл і спокій.
Що, на вашу думку, хотів довести Павло цим жестом?
Автор: Ольга Срібна
