Марія Іванівна, жвава 65-річна жінка з невтомною енергією, ніколи не вважала себе старою. Вона була вдовою вже п’ятнадцять років, і хоча в Україні мала своє затишне життя, душа просила нових вражень.
Донечка Оленка, яка п’ять років тому вийшла заміж за поляка і осіла у місті Познань, давно кликала маму в гості.
“Мамо, ну приїжджайте! Хоч на місяць! Я вам і екскурсії організую, і з онуками побудете,” – благала Олена телефоном.
“Оленко, ну що я там буду робити? Мову не знаю, сама, як пеньок,” – відмахувалася Марія, але цього разу, піддавшись на вмовляння, купила квиток на автобус.
Приїхала Марія у Польщу, і одразу відчула, як світ наче побільшав. Познань — гарне, старовинне місто. Перші два тижні минули у клопотах: допомога Оленці з дітьми, прогулянки парками, відвідини святих місць.
Але одного сонячного дня Оленка сказала:
“Мамусю, сьогодні я на роботі, діти в садочку. Сходіть до Старого Ринку. Подивіться Ратушу. Тільки будьте обережні!”
Марія вирушила на ринок. Там, біля фонтану Прозерпіни, вона сіла на лавочку, милуючись архітектурою. Поруч примостився елегантний, сивочолий пан у світлому піджаку. Він читав газету, але час від часу кидав погляд на Марію.
Раптом з її сумки випав маленький, старовинний срібний медальйон. Пан хутко нахилився, підняв його і простягнув їй.
О, пані, це ваше, правда? Яке гарне…” – промовив він гарною, хоч і трохи акцентованою, українською.
Марія аж підскочила від несподіванки.
“Дякую вам, пане! Це мені ще моя бабуся дарувала. А ви… ви говорите українською?”
“Трохи, пані. Я Юзеф. Мій дід був із Житомирщини. Я часто бував у Львові. А ви, я так розумію, з України?” – посміхнувся Юзеф. Його посмішка була тепла, очі – доброзичливі.
Вони розговорилися. Юзефу було 68, він був інженером на пенсії, жив сам — дружини нестало кілька років тому. Виявилося, що в них багато спільного: любов до квітів, класичної музики та тихих вечорів.
“А ви надовго в Познані, пані Маріє?” – запитав Юзеф, коли вони вже сиділи у маленькій кав’ярні, куштуючи смачний яблучний пиріг – ‘шарлотку’.
“На місяць планувала, але бачу, що, мабуть, доведеться продовжити,” – засміялася Марія, відчуваючи, як давно не відчувала такого легкого спілкування.
“Слухайте, пані Маріє. Я зараз не знаю, як це сказати… Але чи не хотіли б ви завтра зі мною поїхати до мого улюбленого парку? Там так гарно, і ми могли б ще поговорити. Просто, як друзі,” – невпевнено запропонував Юзеф, трохи почервонівши.
“А чому б і ні? Я ж на відпочинку, можна собі дозволити,” – кокетливо відповіла Марія, і додала, – “Тільки щоб без ‘пані’, Юзефе. Звіть мене просто Марією.”
“Добре, Маріє. Це буде моя велика приємність,” – сказав він, і їхні погляди зустрілися.
Протягом наступних двох тижнів вони зустрічалися майже щодня. Юзеф показував Марії найкрасивіші куточки Познані:
Королівський замок, Мальтійське озеро. Він приносив їй троянди – білі, як його сивина.
Одного вечора, коли вони сиділи в нього вдома, Марія вирішила зробити йому сюрприз.
“Юзефе, я тут купила продукти і хочу вам щось приготувати. Щось, що поверне вас у дитинство, до розповідей вашого діда,” – сказала вона, одягаючи фартух.
Через годину на столі стояв справжній український борщ із пампушками.
“Маріє… Це… це неймовірно! Який запах! Це ж той самий борщ, про який мені розказував дід! Справжній! Дякую тобі, моя мила,” – Юзеф аж просльозився.
Того вечора вони говорили про життя, про втрати, про самотність.
“Маріє, ти принесла світло в мій дім. Я думав, що моє життя вже скінчилося. Але коли я бачу твою усмішку, я відчуваю, що можу знову бути щасливим,” – прошепотів Юзеф, беручи її руку у свою.
“Юзефе, я теж… я теж відчуваю, що досі потрібна комусь. І це дуже приємне відчуття. Ти дуже добра людина,” – відповіла
Марія, і вперше за багато років дозволила собі по-справжньому повірити у диво.
Коли прийшов час Марії повертатися додому, Юзеф був засмучений. Вони стояли на автовокзалі.
“Ти повернешся? Скажи, що повернешся,” – його голос тремтів.
“Я не знаю, Юзефе. У мене ж там мій дім, моє життя…” – почала Марія.
Юзеф дістав з кишені маленьку, оксамитову коробочку.
“Маріє, нехай це буде не обіцянка, а просто нагадування. Я не пропоную тобі… поки що. Але я прошу тебе подумати. Якщо ти захочеш, я приїду до тебе в Україну, або ти повернешся сюди. Я хочу, щоб ми були разом,” – сказав він, відкриваючи коробочку, де лежала витончена срібна каблучка.
Марія не змогла стримати сліз. Вона обійняла його так міцно, як тільки могла.
“Юзефе… Я подзвоню тобі, як тільки приїду. І я обов’язково повернуся. Бо, здається, я закохалася в польського діда!” – засміялася вона, сідаючи в автобус.
Через два місяці Марія Іванівна знову приїхала у Познань. Але цього разу з квитком в один кінець. А ще через півроку сусідки бачили її фотографії: Марія Іванівна, вже пані Юзефова, у білій мереживній сукні поруч зі своїм сивочолим Юзефом, щаслива, як дівчинка
Валерія Тодоренко
