Світлана стояла біля вікна своєї маленької квартири на околиці Києва, дивлячись, як сніг повільно вкриває вулицю білим покривалом.
Був переддень Нового року, 31 грудня, і повітря було наповнене тією особливою святковою атмосферою, коли все здається можливим.
Вона вже давно планувала цей візит до доньки Олени та зятя Андрія. “Треба ж підтримати молодих, – думала вона, – особливо з двома малюками. Ану ж, як без бабусі обійдуться?”
Світлана посміхнулася сама до себе, згадуючи, як Олена дзвонила тиждень тому: “Мамо, приходь обов’язково! Андрій готує свою фірмову качку, а діти вже ялинку прикрасили. Буде весело!”
Вона почала готуватися ще з ранку. Спочатку спекла свій улюблений пиріг з яблуками – той, що завжди хвалив Андрій. “Він каже, що мій пиріг кращий за будь-який ресторанний десерт,” – пригадувала Світлана, акуратно загортаючи гарячий пиріг у фольгу.
Потім дістала подарунки. Для онуків – іграшки: для п’ятирічного Максимка машинка на пульті, а для трирічної Ані лялька з набором одягу.
“Діти ростуть так швидко, – зітхнула вона. – Треба, щоб пам’ятали бабусю.” Для Олени – нова шаль, яку Світлана сама зв’язала, теплий і м’який вовняний шарф у відтінках синього, як небо над Дніпром.
А для Андрія… О, для зятя вона підготувала щось особливе. Коробка з елітним напоєм, який купила під час своєї останньої поїздки до Польщі. “Він же любить такі речі, – подумала вона. – Скаже: ‘Тещенько, ви мене балуєте!'”
Світлана одяглася святково: червона сукня, яку не надягала вже роки два, золоті сережки від покійного чоловіка і теплий пуховик поверх.
“Не замерзну, – вирішила вона, – хоч і мороз кусається.” Вона взяла сумку з подарунками, пиріг у руках і вийшла на вулицю.
Автобус до центру Києва їхав повільно через заметіль, але Світлана не скаржилася. Вона уявляла, як увійде в квартиру доньки, як обійме онуків, як вони всі разом сядуть за стіл, сміятимуться, дивитимуться новорічне шоу по телевізору.
“Це ж Новий рік, час для родини,” – міркувала вона.
Але коли автобус під’їхав до зупинки біля будинку Олени, телефон у кишені задзвонив. Світлана витягла його, побачила номер доньки і посміхнулася.
“Напевно, питає, де я,” – подумала вона. Але голос Олени в трубці був тремтячий, сповнений сліз.
– Мамо… Мамо, Андрій мене вигнав! – заридала донька. – Він сказав, щоб я йшла геть, і дітей я взяла з собою. Ми зараз у кафе біля будинку, гріємося. Діти замерзли, Аня плаче…
Світлана аж стиснула в руці коробку з подарунком для зятя. Серце закалатало, ніби хтось ударив у барабан. “Що? Як вигнав? На Новий рік?” – промайнуло в голові.
Вона зупинилася посеред вулиці, сніжинки падали на обличчя, але вона їх не відчувала.
– Доню, що сталося? – запитала Світлана, намагаючись тримати голос спокійним. – Чому він тебе вигнав? Де ви точно?
– У “Кав’ярні на розі”, – схлипнула Олена. – Ми посварилися… Він сказав, що я не вмію поводитися з його батьками, що я груба, що… Ой, мамо, приходь швидше! Діти хочуть додому, але він двері зачинив.
– Я вже біля будинку, – відповіла Світлана, відчуваючи, як гнів накипає. – Зачекай, я зараз піду туди і розберуся. Не плач, все буде добре.
Вона вимкнула телефон і подивилася на багатоповерхівку, де жила донька. Вікна на п’ятому поверсі світилися теплим жовтим світлом, ніби там панувала ідилія.
“Як він посмів? – думала Світлана, крокуючи до під’їзду. – Мою доньку, з дітьми, на вулицю? На свято?” Вона натиснула на домофон, і двері відчинилися – мабуть, Андрій не очікував, що вона прийде так швидко.
Піднімаючись у ліфті, Світлана репетирувала в голові, що скаже. “Спокійно, – казала собі. – Може, це непорозуміння. Але якщо ні… Ох, якщо ні!”
Двері квартири були прочинені, звідти лунали голоси і сміх. Світлана штовхнула двері і увійшла в передпокій. Запах смаженої качки і мандаринів вдарив у ніс, але вона не звернула уваги.
З вітальні долинав гомін: хтось голосно сміявся, хтось розповідав анекдот.
Вона зняла чоботи, повісила пуховик і ступила до вітальні. Там, за столом, сиділа її сваха – мати Андрія, пані Валентина, з чоловіком Петром, і сам Андрій. Вони тримали келихи, обличчя червоні від сміху. Ялинка миготіла вогниками, на столі стояли салати, ковбаси, олів’є – все як годиться. Ніби нічого не сталося.
– Добрий вечір, – сказала Світлана, намагаючись стримати тремтіння в голосі. – А де Олена? Де діти?
Троє подивилися на неї, і сміх стих. Андрій, високий, з акуратною борідкою, посміхнувся криво.
– О, тещенько, ви вже тут? – сказав він, підводячись. – Сідайте, наллємо. А Олена… Вона ж до вас поїхала. Щоб змінити своє виховання.
Світлану понесло. Ці слова, сказані з такою зневагою, ніби Олена – якась непутяща дівчинка, а не мати двох дітей, – запалили в ній вогонь. Вона кинула сумку з подарунками на підлогу, коробка гупнула.
– Що ти сказав? – вигукнула вона, ступаючи ближче. – Змінити виховання? Мою доньку ти вигнав на вулицю з дітьми, на мороз, а сам тут сидиш і смієшся з батьками? Ти що, з глузду з’їхав, Андрію?
Андрій закліпав очима, але не відступив.
– Тещенько, заспокойтеся. Це наша сімейна справа. Олена сьогодні переборщила. Мої батьки приїхали з села, а вона… Вона сказала, що мамина кухня – “сільська”, що салати не такі, як треба. Образила всіх!
Пані Валентина, повна жінка з фарбованим волоссям, кивнула, тримаючи келих.
– Так, Світлано, ваша донька сьогодні була нестерпна. “Мамо, – каже мені, – ваш борщ не такий, як у ресторані. А ковбаса – дешева.” Я ж старалася, з села привезла домашнє!
– А ви, Петре? – повернулася Світлана до свата, який сидів мовчки, дивлячись у тарілку. – Ви теж вважаєте, що мою Олену треба на вулицю викидати?
Петро зітхнув, потираючи скроні.
– Ну, Андрійко гарячий, але Олена справді нагрубила. Ми ж гості, а вона…
– Гості? – перебила Світлана, її голос піднявся. – Ви тут живете, як у себе вдома! Олена мені розповідала: ви приїжджаєте на тиждень, а то й на місяць, і все перевертаєте. Готуєте свої страви, міняєте меблі, а Олена мовчить, бо “батьки чоловіка”. А тепер, через якийсь салат, ви її вигнали? З дітьми!
Андрій ступнув вперед, його обличчя почервоніло.
– Не через салат! Вона сказала, що мої батьки – “селюки”, що не вміють поводитися в місті. Перед дітьми! Я не стерпів.
Сказав: “Іди до мами, нехай вона тебе перевиховає. Бо з таким характером сім’ю не збережеш.”
Світлана відчула, як сльози навертаються на очі, але гнів переміг.
– Ах, перевиховає? А хто тебе виховував, Андрію? Твоя мати, яка зараз сидить і посміхається? Чи батько, який мовчить? Моя Олена – золото! Вона працює, дітей доглядає, а ти? Ти сидиш удома, “фрілансер”, а гроші – її! Вона квартиру купила на свої, а ти тільки “плануєш бізнес”!
Пані Валентина схопилася на ноги.
– Як ви смієте! Мій Андрійко – розумний хлопець! Він програміст, заробляє! А ваша Олена – кар’єристка, дітей кидає на нянь!
– Кидає? – зарепетувала Світлана. – Вона на роботу ходить, щоб вас усіх годувати! А ви приїжджаєте і сидите, як пани!
“Синочку, поїж борщику, мамочка зварила.” Він же дорослий чоловік, а не дитина!
Андрій махнув рукою.
– Досить! Це наша квартира…
– Ваша? – перебила Світлана. – Олена мені казала: кредит на неї, а ти тільки підписав. Але половину платила вона!
Петро нарешті встав, намагаючись заспокоїти.
– Давайте не сваритися. Новий рік же. Подзвонимо Олені, нехай повертається.
– Повертається? – Світлана повернулася до нього. – Після того, як син ваш її вигнав? Вона з дітьми в кафе мерзне! Аня плаче,
Максимко питає: “Мамо, чому тато нас не любить?”
Андрій зблід.
– Я не виганяв дітей! Вона сама їх взяла!
– А що їй робити? Залишити з тобою, щоб ти їх “виховував”? – Світлана підійшла впритул. – Слухай мене, зятю дорогий. Я тебе терпіла, бо Олена любила. Але сьогодні – край. Ти або вибачишся, або…
– Або що? – огризнувся Андрій. – Ви мені не мати!
– Ні, не мати. Але я – мати Олени, і не дозволю, щоб з моєю донькою так поводились! – Світлана повернулася до свахи. – А ви, Валентино? Ви мати, як могли допустити? Ваша невістка з онуками на вулиці, а ви тут п’єте?
Пані Валентина опустила очі.
– Ну… Андрійко сказав, що так треба. Щоб урок.
– Урок? – Світлана розсміялася гірко. – Ви всі тут уроки даєте? А хто вам урок дасть? Я, мабуть!
Вона витягла телефон і набрала Олену.
– Доню, приходь сюди з дітьми. Ми зараз все владнаємо.
Олена прибула за п’ятнадцять хвилин. Діти були закутані в куртки, обличчя червоні від холоду. Аня відразу побігла до бабусі, обіймаючи.
– Бабусю, тато нас вигнав…
Світлана притисла онучку.
– Ні, сонечко, то була помилка. Тато зараз вибачиться.
Андрій стояв, дивлячись у підлогу. Олена увійшла, очі червоні від сліз.
– Андрію, як ти міг? – прошепотіла вона.
– Я… Перегнув, – пробурмотів він. – Але ти теж…
– Досить! – втрутилася Світлана. – Сідайте всі. Будемо говорити по-людськи.
Вони сіли за стіл, але атмосфера була напруженою. Світлана почала першою.
– Давайте з початку. Валентино, Петре, ви приїхали вчора?
– Так, – кивнула сваха. – Привезли гостинці: ковбасу домашню, соління. Хотіли допомогти з приготуваннями.
– А Олена, – продовжила Світлана, дивлячись на доньку, – ти чому образила?
Олена зітхнула.
– Я не хотіла. Але вони все переставили в кухні. Моя каструля – не така. А потім мама Андрія каже: “Оленко, ти не вмієш готувати, дай я.” Я й сказала: “Ваша кухня сільська, а ми в місті живемо.”
– От бачите! – вигукнула пані Валентина. – Образила!
– А ви не образили? – парирувала Світлана. – Приїхали і хазяйнуєте, ніби ваша квартира.
Петро кашлянув.
– Ми ж хотіли допомогти. Андрійко нас запросив.
– Запросив? – Олена подивилася на чоловіка. – Ти сказав: “Приїжджайте на день”, а вони на тиждень!
Андрій знизав плечима.
– Вони ж батьки. Не виганяти ж.
– А мене вигнав, – гірко сказала Олена.
Розмова тривала довго. Світлана модерувала, не даючи перейти на крик.
– Андрію, – сказала вона нарешті, – ти мусиш зрозуміти: сім’я – це не тільки твої батьки. Олена – твоя дружина, мати твоїх дітей. Якщо конфлікт – розв’язуйте удвох, без вигнання.
– Я розумію, – кивнув Андрій. – Оленко, вибач. Я погарячкував.
Олена кивнула, але сльози котилися.
– А ти, мамо Андрія, – продовжила Світлана, – поважайте невістку. Вона не слуга.
Пані Валентина буркнула:
– Добре, добре. Я ж не зі зла.
Петро додав:
– Ми поїдемо завтра. Не хочемо сваритися.
Але Світлана заперечила:
– Ні, залишайтеся. Новий рік разом. Але з повагою.
Діти вже гралися під ялинкою, забувши про все. Максимко розпаковував подарунок від бабусі, Аня сміялася.
– Бабусю, дякую за ляльку! – вигукнула Аня.
– На здоров’я, сонечко, – посміхнулася Світлана.
Андрій підійшов до тещі.
– Тещенько, дякую, що прийшли. Без вас би… Ну, ви розумієте.
– Розумію, – кивнула вона. – Але наступного разу думай головою, а не емоціями.
Вони сіли за стіл. “За мир у сім’ї!” – проголосила Світлана.
Але всередині вона знала: це не кінець. Конфлікти в родині – як сніг: тануть, але можуть повернутися. Та наразі, під бій курантів, все здавалося добре.
Історія тривала далі. Після Нового року батьки Андрія поїхали, але напруга залишилася. Олена дзвонила матері щодня.
– Мамо, він знову скаржиться, що я багато працюю.
– А ти скажи: “А ти почни заробляти більше, тоді я вдома сидітиму.”
Андрій намагався змінитися. Купив Олені квіти, допомагав з дітьми.
– Оленко, давай поїдемо у відпустку, – запропонував якось.
– З твоїми батьками? – пожартувала вона.
– Ні, тільки ми.
Світлана раділа, але стежила. “Не дам мою доньку скривдити,” – думала.
Минуло кілька місяців. На День народження Олени Андрій влаштував сюрприз: вечерю в ресторані.
– Дякую, коханий, – сказала Олена.
Але за тиждень – нова сварка. Батьки Андрія подзвонили: “Приїдемо на літо.”
– Ні! – вигукнула Олена. – Хай приїжджають на вихідні, не більше.
Андрій образився.
– Вони ж бабуся з дідусем!
Світлана втрутилася телефоном.
– Андрію, компроміс. Нехай приїдуть на два тижні, але з повагою.
Він погодився.
Літо пройшло напружено, але без скандалів. Пані Валентина навіть навчила Олену варити свій борщ.
– Смачно, – визнала Олена. – Дякую.
– Бачиш, не така я й сільська, – посміхнулася сваха.
Світлана спостерігала: “Може, все налагодиться.”
Але восени – криза. Андрій втратив роботу.
– Що робити? – плакав він.
Олена підтримувала: “Знайдемо нову.”
Батьки Андрія приїхали “допомогти”.
– Синочку, ми тут побудемо, – сказала мати.
Олена терпіла місяць, але потім вибухнула.
– Досить! Це наша квартира!
Андрій: “Вони допомагають!”
Сварка, двері грюкнули. Олена з дітьми – до матері.
Світлана зустріла їх.
– Доню, сідай. Розповідай.
– Він не змінюється, мамо. Батьки для нього – все.
Світлана подзвонила Андрію.
– Зятю, приїжджай. Поговоримо.
Він приїхав, з квітами.
– Тещенько, допоможіть.
Вони говорили довго.
– Ти мусиш вирости, – сказала Світлана. – Сім’я – це Олена і діти, не тільки батьки.
– Я намагаюся.
– Намагаюся – мало. Дій.
Він пообіцяв. Знайшов роботу, обмежив візити батьків.
Олена повернулася.
– Дякую, мамо, – сказала вона.
– Завжди, доню.
Історія тривала. Роки минали, діти росли. Максимко пішов до школи, Аня – до садочка. Андрій відкрив свій бізнес – маленьку IT-фірму.
– Тещенько, дякую за підтримку, – сказав якось.
– Не за що. Головне – щастя Олени.
На черговий Новий рік всі зібралися в Світлани.
– За родину! – підняли тост.
Навіть пані Валентина посміхнулася.
– Ми всі помилялися, – сказала вона. – Але навчилися.
Світлана кивнула: “Так, навчилися.”
Олеся Срібна
