— Від сьогодні — жодних кишенькових грошей просто так, за гарні очі чи родинні зв’язки! — безапеляційно відрізав Сергій під час недільної сімейної вечері, демонстративно закриваючи гаманець. — Хочеш у кіно з дівчиною, новий чохол на смартфон чи зайти з друзями на бургер? Будь ласка, ось тобі пачка свіжих оголошень про продаж нерухомості, ось баночка клею. Наш район великий, під’їздів багато, ноги в тебе молоді й міцні. Скільки папірців наклеїш — стільки й заробиш.
Ганна Іванівна все своє довге та розмірене життя щиро вважала, що її родина — це непохитний моноліт благополуччя та моральної стійкості. Вона пишалася сином-інженером та невісткою-бухгалтером, аж поки улюблений онук Денис не переступив поріг вісімнадцятиріччя, закінчив школу і з пафосом вступив до університету на престижний факультет «менеджменту та адміністрування».
Для батьків Дениса — Сергія та Наталії — цей новий статус сина став тривожним сигналом. Вони, люди загартовані дефіцитами дев’яностих, вирішили, що саме зараз настав ідеальний момент для початку жорсткої виховної кампанії під гаслом «капіталізм з людським обличчям». Вони твердо постановили: юнак має на власній шкурі відчути справжню ціну кожної гривні.
Денис слухняно кивав головою, дивлячись у тарілку з картоплею, але в глибині його зіниць уже розгоралася небезпечна іскра. Батько прийняв цей погляд за щире смирення перед трудовою дисципліною, проте Ганна Іванівна побачила в ньому «нестерпні страждання невизнаного генія», якого змушують займатися принизливою працею. Щойно двері за батьками зачинилися і вони пішли на роботу, бабуся, змовницьки озираючись, покликала Дениса на кухню, де пахло домашнім печивом та валідолом.
— Дениску, сонечко моє, ну як же це так? У мене серце розривається! — зашепотіла вона, тремтячими руками дістаючи зі старої порцелянової цукерниці, захованої за сервізом, товстий паперовий згорток, перев’язаний аптечною гумкою. — Ти ж наша надія, майбутній великий директор, управлінець! Хіба це діло, щоб людина з вищою освітою клеїла брудні папірці на стовпи та обшарпані дошки? Оце моя повна пенсія, я її пів року по копійці відкладала собі на нові німецькі зуби… але зуби — це пусте, вони почекають. Візьми ці гроші, дитино, купи собі щось справді корисне, щоб не соромно було перед людьми.
— Бабусю, ти просто не уявляєш, який шанс ти мені зараз даєш! — очі Дениса спалахнули фанатичним вогнем, він миттєво схопив згорток. — Я не витрачу ці гроші на якісь банальні кросівки чи гаджети. Я їх інвестую! Ба, ти чула про криптовалюту? Це як цифрові золоті копальні прямо в інтернеті. Я куплю «Ефіріум», коли він упаде на самих низах, дочекаюся, поки він злетить на пікові хаї, і тоді я куплю тобі не просто якісь там зуби, а цілу золоту щелепу з діамантовим напиленням! Ти будеш найбагатшою нареченою в районі!
Ганна Іванівна абсолютно нічого не зрозуміла з термінології про «хаї» та «ефіріуми», але словосполучення «золота щелепа» подіяло на неї магічно. Їй здалося, що вона бере участь у створенні нової імперії. Так у глибокій таємниці від «суворих» батьків розпочалася масштабна фінансова операція під кодовою назвою «Внук-Інвест».
Протягом наступних двох місяців Ганна Іванівна, сама того не усвідомлюючи, перетворилася на головного венчурного капіталіста та «ангела-інвестора» родини. Щоб підтримувати «інвестиційний портфель» онука, вона почала тотально економити на всьому, що раніше вважала необхідним.
Замість звичної соковитої телятини чи доброї ковбаси вона тепер купувала лише «супові набори» з голих кісток, перейшла з дорогих імпортних ліків від гіпертонії на дешеву настоянку пустирника, яка пахла на всю квартиру, а електричне світло в її кімнаті вмикалося лише в крайніх випадках — наприклад, коли треба було знайти окуляри, щоб прочитати чергову розписку від онука.
— Мамо, ви щось зовсім змарніли, зблідли і страшенно схудли за останній місяць, — з непідробною тривогою казала Наталія під час чергового візиту, заглядаючи в порожній холодильник. — І в каструлях у вас порожнеча, одна юшка на кістках. Ми ж регулярно даємо вам гроші на продукти та делікатеси, куди вони зникають з такою швидкістю?
— Ой, Наталочко, не вигадуй, та я просто вирішила на дієті посидіти! — виправдовувалася бабуся, ховаючи за спиною тремтячі від слабкості руки. — Зараз же модно бути стрункою, як ті моделі в телевізорі. А гроші… та я їх на церкву все жертвую. На дуже благородну і таємну справу, про яку не можна вголос говорити.
Тим часом «благородна справа» в особі Дениса практично цілодобово сиділа в сусідній кімнаті перед трьома величезними моніторами. Один із цих екранів, до речі, теж був придбаний за ті самі «зубні» гроші бабусі. Хлопець з азартом ігромана дивився на нескінченні червоні графіки, що стрімко летіли вниз, у безодню фінансового краху.
— Ба, слухай, тут такий момент — треба ще трохи докинути, буквально останній ривок! — гарячково шепотів Денис увечері, заходячи до неї в кімнату. — Ринок зараз трохи «просідає», це називається корекція. Треба викупити активи, поки вони дешеві. Це стратегія всіх світових мільйонерів! Ще всього дві-три тисячі — і ми з тобою в дамках, клянуся!
Ганна Іванівна важко зітхнула, дістала з-під матраца останній «недоторканний запас», який роками збирався на похорон, і простягнула його онуку.
— Останнє віддаю, Дениску. Гляди, дитино, щоб ми з тобою під церквою з протягнутою рукою не опинилися через це твоє цифрове золото.
— Ба, та ти що, не віриш у мій успіх? Через місяць ми з тобою будемо на Мальдівах пити свіжі кокоси під пальмами, я тобі це обіцяю!
Гроза, яка назрівала тижнями, вибухнула в суботу вранці, коли Сергій вирішив нарешті навести лад у комп’ютері сина. Випадково залишена відкритою вкладка криптобіржі, де світився від’ємний баланс, та історія банківських переказів з пенсійної картки Ганни Іванівни відкрили завісу цієї сімейної афери.
— Денисе! Ану негайно йди сюди! — крик батька був такої сили, що здригнулася навіть стара кришталева люстра в коридорі, а сусідський собака за стіною замовк на пів слові.
Екстрена сімейна рада зібралася в вітальні. Денис стояв посеред кімнати червоний, як варений рак, не знаючи, куди подіти руки. Ганна Іванівна бліда сиділа в кріслі, судомно тримаючись за серце і ковтаючи валідол. Наталія просто мовчки плакала, дивлячись на порожню цукерницю.
— Отже, — почав Сергій, намагаючись стримувати лють, щоб не перейти на ультразвук. — Поки ми з матір’ю намагаємося навчити тебе елементарної дисципліни та поваги до праці, ти, виявляється, просто оббирав власну бабусю? Ти хоч розумієш, що вона три місяці не купувала собі критично важливих ліків від тиску? Ти знаєш, що вона віддала тобі ті самі гроші, які ми всією сім’єю збирали їй на складну операцію на очах, щоб вона хоч онуків бачила?
— Та я ж хотів як краще для всіх нас! — вигукнув Денис, зриваючись на фальцет. — Я хотів, щоб ми всі в одну мить стали неймовірно багатими! Я не винен, що цей Ілон Маск посеред ночі написав якийсь дурний пост у твіттері, і весь ринок за годину просто обвалився в нуль!
— Ілон Маск? — з жахом перепитала Ганна Іванівна, хрестячись. — Це що, той самий закордонний антихрист, про якого в новинах казали, що він наші гроші вкрав?
— Мамо, заспокойтеся, ніхто нічого не крав у класичному розумінні! Ваш улюблений онук просто програв усі ваші заощадження в модне цифрове казино! — Сергій з силою грюкнув кулаком по столу. — Денисе, завтра о сьомій ранку ти йдеш на будівництво до мого давнього знайомого виконроба. Будеш носити цеглу і місити бетон. Всі зароблені гроші, до останньої копійки, ти будеш особисто приносити і віддавати бабусі, поки не повернеш усе, що вона на тебе витратила. А ви, мамо… ви хоч розумієте, що своїми «добрими намірами» ви вирощуєте з нього звичайного паразита та ігромана?
Після того як розлючені Сергій та Наталія пішли до своєї кімнати, щоб переварити почуте, Ганна Іванівна та Денис залишилися наодинці на кухні. У повітрі панувала важка, гнітюча тиша, яку переривало лише цокання старого годинника.
— Вибач мені, ба… — дуже тихо, ледь чутно сказав Денис, схиливши голову. — Я справді почувався таким розумним, таким сучасним… Хотів тобі зробити неймовірний сюрприз на старість, щоб ти ні в чому собі не відмовляла.
— Ех, Дениску, дитино моя дурна, — бабуся повільно підійшла і поклала суху долоню на його плече. — Сюрприз ти зробив такий, що я його до смерті не забуду. Я ж не тих папірців шкодую, Бог з ними, з тими грішми. Мені просто до сліз шкода, що ти щиро вірив, ніби справжнє людське щастя та добробут можна за одну ніч просто витягти з коробки з дротами. Гроші, що так легко і швидко прийшли, вони ще швидше вітром вимиваються. А от мозолі на руках, синку, — вони чесні, вони дають право людині дивитися іншим в очі без сорому.
— Я все поверну, ба. Обіцяю тобі. Буду на тому будівництві працювати від світанку до темряви, поки руки не відсохнуть.
— От і добре, от і молодець. А я тобі щодня потайки «гальмуватиму» з собою збиратиму — бутерброди з ковбаскою, пиріжки, щоб ти там не голодував на тих цеглах. Тільки батькові ні слова не кажи, бо він і мене за такий саботаж на те будівництво відправить як співучасницю.
Наступні три місяці стали для Дениса справжнім життєвим пеклом і водночас найважливішим університетом у його житті. Замість звичних легких кліків комп’ютерною мишкою — важка лопата і відра з розчином. Замість абстрактних графіків на моніторі — будівельний рівень, кельня та нескінченні ряди цегли під пекучим сонцем або проливним дощем. Щовечора він приходив додому настільки виснаженим, що засинав прямо в коридорі на килимку, навіть не маючи сил зняти важкі, вкриті вапном черевики.
Але кожного разу, в день зарплати, він урочисто, з гордо піднятою головою заходив до кімнати Ганни Іванівни і клав на стіл товстий конверт.
— Оце, ба, перша частина повернення за твій нещасний «Ефіріум». — Оце — цільовий транш на твої нові німецькі зуби. — А це — просто так, на справжню, свіжу телятину, щоб більше ніяких супів на кістках у цій хаті не було.
Бабуся розквітла прямо на очах. Вона не просто повернула свої гроші з відсотками — вона відчула, що повернула свого онука, який нарешті перестав бути «віртуальним генієм» і почав по-справжньому поважати кожну хвилину важкої людської праці.
Через пів року вся родина знову зібралася за святковим столом. Денис помітно змінився: він став значно ширшим у плечах, його голос став впевненішим, а погляд — дорослим і врівноваженим.
— Я вирішив офіційно змінити факультет, — раптом оголосив він, дивлячись на батька. — Менеджмент — це, звісно, модно, але я хочу вчитися на інженера-будівельника, на бюджеті. Я на практиці зрозумів одну річ: те, що збудовано з якісної цегли та совісті, ніколи не впаде через випадковий пост якогось мільйонера в інтернеті. Будинки стоять віками, а цифри зникають за секунду.
Ганна Іванівна хитро посміхнулася, поправила свою нову, ідеальну голлівудську посмішку і знову звичним жестом полізла до своєї порцелянової цукерниці.
— Ну, раз ти в нас тепер такий серйозний та розумний став… Ось тут я ще трохи з пенсії підназбирала, поки ти борги віддавав. Може, купиш собі якісь професійні інструменти чи черевики спеціальні для будівництва?
— Ні, ба! Навіть не думай! — в один голос, наче за командою, крикнули Сергій, Наталія та сам Денис. — Ці гроші, — Денис ніжно обійняв бабусю, — ми завтра ж віднесемо в надійний державний банк і покладемо на депозит. Під твій особистий, суворий контроль. А на Мальдіви ми обов’язково поїдемо через п’ять-шість років, коли я отримаю свою першу велику премію за спроектований та збудований міст. І повір, ці кокоси будуть найсмачнішими, бо вони будуть за мій чесний рахунок.
Бабуся тихенько витерла сльозу щастя краєчком своєї накрохмаленої хустки. Вона нарешті зрозуміла найголовнішу істину: найкраща інвестиція в житті — це зовсім не крипта і не золото, а вчасно і правильно «вправлений» мозок коханого онука та міцна родинна підтримка.
