– Від тебе знову пахне брехнею та чужими парфумами, – Аліна промовила це про себе, дивлячись на чоловіка, який спав. Дмитро щось незадоволено пробурмотів уві сні та відвернувся до стіни, інстинктивно ховаючись навіть від її думок, від невисловлених підозр, що давили її немов невидимий шарф.
Останні кілька місяців їхній дім перетворився на мінне поле, де кожен крок міг викликати вибух. Повітря стало густим від недосказаності, від його пізніх повернень з роботи, які він пояснював завалами. Але запах чужих парфумів говорив про інше: про раптові причіпки до недосоленого супу, до не на місці покладеної книжки, до будь-якої дрібниці, що раніше не мала значення. Він відсторонювався, зводячи між ними стіну з втоми та роздратування. Аліна, як сапер на останньому подиху, намагалася знешкодити цю стіну, зберегти крихкий лад їхньої родини, сподіваючись, що це лише криза, що вона пройде як страшний сон, і все повернеться на свої сімця. Вона так хотіла в це вірити.
Суботній ранок не приніс полегшення. Він почався з різкого, вимогливого дзвінка в двері, що луною рознісся по квартирі.
На порозі без жодного дзвінка чи попередження стояла свекруха Валентина Петрівна з обличчям, витесаним з каменю.
— Ну, здоровенькі були, — промовила вона замість вітання.
Її погляд ковзнув по Аліні з неприхованим осудом і, не чекаючи запрошення, вона пройшла в квартиру, як до себе додому, з виглядом ревізора.
Її господарський погляд тут же зачепився за чашки з холодною кавою, брудні тарілки, залишені на кухонному столі після сніданку. Губи невдоволено піджалися, наче вона спробувала щось кисле.
— Порядок у вас, я бачу, — почала вона, проходячи вглиб квартири та проводячи пальцем по полірованій поверхні полиці у вітальні, залишаючи на ній помітну пильну смугу. — Жінка має бути берегинею вогнища. Атмосферу в домі створювати. А якщо в домі безлад, то й у стосунках безлад. Чоловік з роботи приходить, а тут розслабитися ніде. Вічно цей твій комп’ютер увімкнений, книжки розкидані. Не затишку, ні спокою.
Кожне її слово було маленьким, отруєним уколом, що влучав точно в ціль. Натяки на жіночий обов’язок, догани за незбираність, за те, що Аліна недостатньо старається. І з кожною фразою в душі Аліни росла тривога. Було в тоні свекрухи щось таке знаюче, наче вона бачить не лише крихти на столі, а й ту тріщину, що пішла по їхньому шлюбу, і точно знає її причину. Ніби вона прийшла не просто в гості, а з інспекцією, заздалегідь знаючи, що знайде порушення й привід для дорікань.
Коли Валентина Петрівна саме повчала про те, як справжня господиня має готувати правильну їжу, яку чоловік їсть із задоволенням, а не просто так, у двері знову подзвонили. Коротко, впевнено, наче дзвонила людина, яка точно знає, куди прийшла.
— Ой, ви когось чекаєте? — із здивуванням запитала свекруха, перервавши свою нотацію й озирнувшись на Аліну.
— Ні, — розгублено відповіла Аліна.
І тривога, що до цього лише стискала серце, перетворилася на погане передчуття, холодною хвилею розливаючись по тілу.
На порозі стояла доглянута, красива молода жінка. Її темне волосся було акуратно укладене. На ній було елегантне пальто, що підкреслювало струнку фігуру. Спокійна, впевнена в собі, з легкою, майже глузливою усмішкою на губах. Вона зміряла Аліну швидким, оцінюючим поглядом, наче скануючи її на наявність недоліків.
— Добрий день. Мені потрібна Аліна. Це ви?
Її голос був рівним і мелодійним, але в ньому відчувалася сталева нотка.
— Я, — ледве чутно відповіла Аліна, відчуваючи, як клубок підступає до горла.
— Чудово. Я Світлана. Гадаю, нам потрібно поговорити наодинці.
Свекруха, почувши незнайоме ім’я й відчувши неладне, тут же випливла в передпокій. Її обличчя миттєво стало жорстким і настороженим. Погляд перебігав з Аліни на незнайомку.
Аліна відчула, ніби земля йде з-під ніг. Лихо, яке вона так старанно намагалася не помічати, прийшло до неї саме, прямо в дім, руйнуючи залишки її ілюзій. Напругу у вузькому коридорі можна було різати ножем. Три жінки — дружина, мати й коханка — стояли, утворивши потворний неправильний трикутник, кожен кут якого був наповнений своїм болем, злістю та зарозумілістю.
— Я, мабуть, не буду ходити навколо, — почала Світлана, дивлячись прямо на Аліну. Її голос звучав впевнено і навіть з певною зверхністю. — Ми з вашим чоловіком, з Дімою, зустрічаємось уже кілька місяців. Я прийшла не скандалити. Я прийшла, можна сказати, подякувати вам.
— Подякувати за що? — прошепотіла Аліна, не вірячи своїм вухам. Цей абсурд здавався їй нереальним.
— Ну як же, — усміхнулася Світлана. Її губи вигнулися в єхидній усмішці. — Ви виростили для мене дуже зручного чоловіка. Шкарпетки не розкидає, їсть усе, що приготуєш. Дуже ціную вашу багаторічну працю. Він, звичайно, був трохи запущений, але я швидко все виправила.
Обличчя Валентини Петрівни спотворилося. Вона, приголомшена таким поворотом, тут же знайшла винуватця. Звичайно, не сина.
— Ах ти! — задихалася вона, звертаючись до Аліни. Її голос тремтів від обурення. — Це все ти не втримала чоловіка! Я ж казала, що так буде. Дім занедбала, себе занедбала. Звичайно, він до іншої пішов, а ти тільки й знаєш, що свої книжки читати, та за комп’ютером сидіти!
У цю мить для Аліни все стало на свої місця. Чоловік, що давно жив іншим життям. Свекруха, яка, якщо й не знала напевне, то точно здогадувалася і прийшла сьогодні вранці підготувати ґрунт, звинуватити у всьому її, Аліну, щоб потім було не так боляче за сина. І ось вона, Світлана, впевнена у своїй перемозі, що прийшла принизити, поставити останню крапку в їхньому шлюбі. А вона, Аліна, одна-єдина в центрі цього цирку, намагалася склеїти те, що давно вже було розбито й розтоптано.
І найбільше її вразила не зрада Діми, а ця показова кара від двох жінок, які, здавалося, прийшли вершити над нею суд. Свекруха продовжувала кричати, але для Аліни її голос, як і сама присутність цих двох жінок, перетворився на далекий, невиразний гомін, наче перешкоди в радіоефірі.
Її обличчя, до цього живе й розгублене, завмерло, перетворившись на спокійну, непроникну маску.
Вона не відповіла, не глянула на жодну з них, просто розвернулася й повільно, з якоюсь новою, моторошною грацією, пішла у бік спальні.
Через хвилину вона повернулася, тягнучи за собою велику дорожню валізу. Клацнули замки.
Її рука байдуже ковзнула в шафу й наштовхнулася на м’який кашеміровий светр, той самий, що вона подарувала йому минулого дня народження.
Вона зім’яла його, не відчуваючи дорогої тканини, і кинула на дно валіза.
За ним полетіли сорочки, які вона ще вчора прасувала, футболки, домашні штани. Вона не розбирала, не складала, вона просто очищала простір, вигрібаючи чуже, віднині непотрібне життя зі своєї шафи.
— Ти що робиш, божевільна? — викрикнула Валентина Петрівна, намагаючись зупинити Аліну. Але та її ігнорувала.
Світлана мовчала. Її впевненість випаровувалася з кожною кинутою у валіз річчю. Вона явно не очікувала такої реакції.
У розпалі цього лютого збирання речей у замку повернувся ключ. На порозі з’явився Дмитро. Він весело щось говорив по телефону, але, побачивши завмерлу в коридорі сцену: бліду матір, розгублену коханку, дружину, що збирає його речі, і саму валізу, — замовк на півслові. Його обличчя витягнулося, а телефон повільно опустився.
— Опа, а що це у нас тут за зборище? — Він спробував обернути все в жарт, але в очах його мигнув страх, а голос здригнувся. — Алін, ти чого? Я ж просив не перебільшувати. Ти все не так зрозуміла.
Але Аліна більше не слухала. Вона не сперечалася, не вимагала пояснень, не виправдовувалася.
Вона просто застебнула блискавку на набитій валізі, підійшла до вхідних дверей і широко їх розчинила, впускаючи в задушну атмосферу квартири свіже вуличне повітря, що символізувало нове життя.
— Будь ласка, — сказала вона тихо, але так, що її почув кожен у цьому коридорі. Голос був рівним, без єдиної фальшивої ноти.
Вона підняла важку валізу, зробила крок уперед… і з глухим стуком поставила її прямо біля ніг спантеличеній коханці.
— Забирайте його з собою.
Цей жест був красномовнішим за будь-які слова. Вона відмовлялася не лише від чоловіка-зрадника. Вона відмовлялася від тієї частини свого життя, де вона була вічно винуватою, де вона сама рятувала те, що врятувати вже було не можливо. Вона звільнялася.
Дмитро почервонів, спробував щось обурено сказати. Його рука простягнулася до валізи, але Світлана, зрозумівши, що вистава пішла не за її сценарієм і ситуація вийшла з-під контролю, схопила його за руку. Її обличчя було розгубленим, а самовпевненість зникла без сліду.
— Ходімо, — кинула вона йому, підштовхуючи до виходу.
Валентина Петрівна кинула на Аліну останній, сповнений отрути погляд, наче намагаючись спалити її, і, піджавши губи, вийшла слідом за сином та його новою жінкою.
Двері захлопнулися. Звук цей луною рознісся по тепер уже порожньому коридору.
Аліна не стала драматично сповзати по стіні. Вона спокійно, наче нічого й не сталося, почала наводити порядок: прибрала розкидані по коридору вішаки, пішла на кухню, зібрала брудний посуд зі столу й завантажила його в посудомийну машину. Витерла стільницю до блиску, потім підійшла до вікна й широко його розчинила, впускаючи в квартиру прохолодне повітря та звуки міста.
Звільнилося місце в шафі, на полиці у ванній, у самій квартирі, у її душі.
Вона поставила чайник, заварила собі міцний, ароматний чай, сіла за чистий кухонний стіл, взяла блокнот і ручку й почала писати список справ на найближчі дні.
Першим пунктом було не «почати життя спочатку». Першим пунктом було: «Подати документи на розлучення». Далі йшли прості побутові речі: змінити замки, оплатити рахунки, купити продуктів. І останнім, найважливішим пунктом: «Записатися на масаж».
Це був список не про виживання. Це був список про життя. Життя, в якому вона більше нікому й нічого не була винна, особливо терпіти.
