— Відчиняй! Це ми — твоя рідня!
Марина застигла біля дверей, не вірячи власним вухам. Цього голосу вона не чула років з п’ять, щонайменше. Тітка Валентина — гучна, владна й цікава родичка, якої вона завжди старалася уникати на сімейних зустрічах.
— Валю, дай людині хоч оговтатись, — долинув другий голос, очевидно, належав дядькові Миколі.
Марина глибоко зітхнула й відчинила двері. На порозі стояли троє: тітка Валентина — така ж велика, у строкатій яскравій сукні, з рудим фарбованим волоссям; дядько Микола — помітно у віці, схудлий, але з тією ж добродушною усмішкою; і незнайомий підліток із похмурим поглядом з-під довгої чубчини.
— Мариночко! — тітка Валя широко розвела руки й міцно обійняла племінницю. — Як ми за тобою скучили! Ти зовсім про нас забула.
— Добрий день, — лише й спромоглася прошепотіти Марина, намагаючись приховати подив.
— А що привело вас до мене?
— Як це що? Родинні почуття! — засміялася тітка. — А це — Діма, наш онук. Ти його, звісно, не згадаєш — тоді він зовсім крихіткою був.
Підліток пробурмотів щось схоже на привітання і відвернувся.
— Проходьте, — Марина відійшла в бік, впускаючи гостей до своєї невеликої двокімнатної квартири.
І тільки тепер вона помітила за їхніми спинами великі валізи. Не маленькі дорожні сумки — повноцінні чемодани, з якими їздять у довгі подорожі.
— Ми до тебе не з порожніми руками, — почала тітка Валя, поки дядько Микола затягував багаж у передпокій. — Ми свою квартиру продали.
— Що?! — у Марини всередині похололо. — Навіщо?
— Та так склалося, — махнула рукою тітка. — Зараз підшуковуємо нове житло, а поки вирішили у тебе перебути. Ти ж тут сама живеш, місця вдосталь.
Марина розгублено озирнулась — її й без того тісна квартира раптом здалась крихітною.
— Але ж я…
— Не переймайся, ми ненадовго, — перебила її тітка. — Лише поки щось підійдемо. А ми ж тобі ще й допомагатимемо — по господарству, готувати. Я ж пам’ятаю, як ти не любиш куховарити.
Дядько Микола винувато посміхнувся:
— Пробач за несподіванку, Мариночко. Так уже вийшло.
— Діма, не стій стовпом, — скомандувала тітка Валя. — Занеси речі в кімнату.
— У яку ще кімнату? — буркнув підліток.
Марина відчула, що ситуація виходить з-під контролю.
— У мене лише спальня і вітальня, — тихо мовила вона.
— То нічого! — весело заявила тітка Валя. — Ми з Миколою у спальні влаштуємось, Діма — на розкладачці у вітальні, а ти — на дивані. Ти ж молода, тобі на дивані саме те.
Минув тиждень. Марина сиділа в учительській школі й мружила очі, намагаючись зосередитись на плануванні занять. Спати на дивані у вітальні виявилося справжнім випробуванням — Діма допізна зависав у телефоні, а тітка Валя щоранку першою вставала й гуркотіла на кухні посудом.
— Що з тобою відбувається? — напарниця Ольга присіла поруч. — Ти виглядаєш втомлено.
— Родичі приїхали, — зітхнула Марина. — Несподівано і, здається, надовго.
— Ого! І багато їх?
— Троє. Тітка з чоловіком і їхній онук-підліток.
Ольга співчутливо похитала головою:
— І як ти з ними справляєшся?
— Ніяк, — Марина потерла очі. — Вони зайняли мою спальню, переставили всі меблі, тітка вже встигла перезнайомитися з усіма сусідами і тепер регулярно обговорює зі мною, у кого які фіранки і хто з ким свариться.
— А що з їхньою квартирою?
— Кажуть, продали. Шукають нову. Але за тиждень жодного разу нікуди не ходили — лише обіцяють.
У цей момент до вчительської зазирнула завідувачка:
— Марино Сергіївно! Ви знову забули підготувати зал до музичного заняття! Що з вами останнім часом?
Повернувшись додому, Марина застала тітку Валю за перебором речей у шафі в коридорі.
— Що ви робите? — втомлений і роздратований голос вийшов різкішим, ніж вона хотіла.
— Порядок наводжу, — незворушно відповіла тітка. — У тебе тут стільки всього непотрібного!
Он хоч би це пальто — старе, без форми, лише місце займає.
Вона витягла єдине Маринине пальто.
— Це моє єдине пальто, — Марина швидко забрала його з рук тітки. — Будь ласка, не чіпайте мої речі без дозволу.
— Ой, яка ж ти стала вразлива, — зітхнула тітка Валя, скривившись. — Я ж як краще хотіла.
З кухні доносився смачний аромат — дядько Миколо готував вечерю. Це було чи не єдине світле враження від їхнього перебування: готував він справді смачно.
У вітальні, згорнувшись у кріслі, сидів Діма, втупившись у смартфон.
— Привіт, — спробувала зав’язати розмову Марина.
— Привіт, — не відриваючи погляду від екрана, буркнув підліток.
— А чим ти захоплюєшся? — запитила жінка. Вона знала, що у школі канікули, діти не вчаться, але ще відпрацьовувала влітку до відпустки.
Діма підвів погляд і здивовано подивився на неї, наче не очікував такого питання.
— Фотографією, — несподівано відповів. — Але бабуся каже, що це тільки час гаю.
— Можна подивитись твої роботи?
Хлопець помовчав, а потім відкрив у телефоні галерею й простягнув Марині. На екрані з’явилися чорно-білі міські пейзажі — несподівано виразні, з цікавими ракурсами й відчуттям композиції.
— Це дуже добре, — щиро сказала Марина. — У тебе справжній талант.
Діма злегка зашарівся й швидко забрав телефон.
— Мені потрібен нормальний фотоапарат, але бабуся з дідусем не розуміють.
— Марина! — долинуло з передпокою. — Куди ти поділа мій крем для рук? Я ж його на поличку у ванній поставила!
— Це мій крем, тітко Валю, — зітхнула Марина.
Наступного дня, під час обідньої перерви, Марина зустріла сусідку Ніну Петрівну…
— Як вам живеться з родичами? — поцікавилась сусідка, Ніна Петрівна.
— Нормально, — дипломатично відповіла Марина.
— Та-та, — закивала сусідка. — Їм же важко довелося. Валентина казала, що квартиру через борги змушені були продати.
Марина завмерла:
— Які борги?
— Та її чоловік, Микола, великі гроші програв. Довелося квартиру продавати, щоб розрахуватись.
У Марини запалало обличчя — виходить, їй весь цей час брехали.
Увечері вона обережно вирішила з’ясувати правду:
— Тітко Валю, а як просуваються пошуки квартири?
— Та шукаємо варіанти, — відповіла та. — Але ціни зараз такі високі! І район важливий, і сусіди… Словом, не так просто знайти щось підходяще.
— А чому ви взагалі вирішили продати стару квартиру до того, як купили нову?
Тітка Валя відвела погляд:
— Ну, з’явилася вигідна пропозиція — гріх було не скористатися.
— А я чула, що у дядька Миколи були якісь борги, — нарешті наважилась Марина.
Обличчя тітки Валі миттєво змінилось — стало холодним:
— І хто ж тобі таку нісенітницю наплів?
— Це неважливо. Це правда?
— Що за допит?! — обурилась тітка. — Ми тобі родичі чи хто? Прихистити рідню — це святе!
От моя мама, твоя бабуся, ніколи б…
Потік моралі тривав щонайменше п’ятнадцять хвилин. У кінці Марина почувалась останньою зрадницею, яка не поважає сімейні цінності.
Одного разу, повернувшись з роботи раніше через скасовану педраду, вона застала тітку Валю за читанням свого особистого щоденника, який зберігала у шухляді письмового столу.
— Що ви робите?! — вигукнула Марина, вириваючи з рук зошит.
— А що такого? — незворушно відповіла тітка. — Цікаво ж, як племінниця живе.
— Це мій особистий щоденник! — Марина ледь стримувала сльози образи. — Як ви могли?
— Та там нічого особливого — пишеш про свої проблеми у школі та про те, яка ти самотня. А самотня, бо характер у тебе важкий. Он, Ніна Петрівна теж каже, що ти з людьми не спілкуєшся.
— Ви обговорювали мене з сусідами?! — у Марини всередині щось обірвалося. — Ви читали мій щоденник і ще й говорили про мене з Ніною Петрівною?!
— Ой, не драматизуй, — скривилася тітка. — Краще скажи, коли збираєшся ремонт робити?
У спальні шпалери зовсім вицвіли, та й лінолеум у коридорі пора б замінити.
Марина глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись:
— Тітко Валю, мені здається, нам потрібно серйозно поговорити. Як довго ви ще плануєте тут жити?
Тітка спочатку завагалася:
— Ну… це залежить від обставин…
— Від яких саме? Ви вже місяць у мене, але я не бачу жодних пошуків житла.
— Мариночко, — злагідніло почала тітка, — ми ж родина. А родина має триматися разом. У тебе квартира велика, ти ж сама…
— Ви хочете сказати, що збираєтесь залишитись назавжди?
— А що тут такого? Ми навіть думали оформити спільну власність. Ти ж знаєш, що цю квартиру твоя мама отримала від моїх батьків, тож справедливо було б…
Це вже було занадто. Квартиру Марина успадкувала від батьків, які купили її за власні гроші. Жодної спадщини від бабусі чи дідуся там не було й близько. І ще дівчина відчувала, що заступитися за нею нікому.
— Ні, — твердо сказала Марина. — Це моя квартира, і я не збираюся віддавати з неї навіть частину. Я погодилась прихистити вас тимчасово, але не назавжди.
Обличчя тітки миттєво змінилося — стало сердитим:
— А куди ж нам, по-твоєму, подітись? На вулицю? Миколі потрібен догляд. А Дімі вчитись треба. Егоїстка ти, Марина. Вся в свою матір.
Того вечора Марина накрила на стіл і покликала всіх на сімейну вечерю. Вона вирішила: час сказати все відверто.
— Я хочу прояснити ситуацію, — почала вона, коли всі сіли. — Тітко Валю, дядьку Миколо, я знаю, що квартиру ви продали через борги. Знаю, що у вас труднощі. Але мені важко від того, що ви мені брехали і намагаєтесь маніпулювати.
Дядько Микола опустив очі, а тітка Валя обурилася:
— Хто тобі таке наговорив?!
— Це правда? — тихо запитала Марина, дивлячись на дядька.
Він зітхнув і кивнув:
— Правда, Мариночко. Тільки це не зовсім борги в класичному сенсі…
— А що тоді?
— У мене здоров’я підводить, — він показав на опухлі ноги. — Потрібне лікування, а це дуже дорого. Безкоштовної квоти чекати років п’ять, а я вже ледь ходив. Довелося квартиру продати, гроші на операцію пустити.
— Чому ж ви одразу не сказали?
— Соромно було, — чесно зізнався дядько Микола.
— А де ви зараз зареєстровані?
— Ніде, — зітхнула тітка Валя, раптом втомлена й поникла. — Продали квартиру — виписались. Думали швидко знайдемо нову, та гроші пішли на лікування. А що лишилося… сама ж бачиш, які зараз ціни.
Марина перевела погляд на Діму:
— А ти що про це думаєш?
Хлопець знизав плечима:
— А що я? Мене ніхто не питав.
— Тобі подобається тут жити?
— Нормально, — буркнув він. — Тільки школу знову міняти не хочу.
— Знову?
— За останній рік ми вже втретє переїжджаємо, — неохоче пояснив Діма. — Спочатку жили у мамчиної подруги, потім — у далеких родичів дідуся, тепер — у тебе.
Марина раптом побачила за похмурим виразом обличчя звичайного розгубленого підлітка, в якого забрали відчуття дому й стабільності.
— Давайте так, — після паузи сказала вона. — Ви можете залишитись у мене ще на деякий час, але за умов. По-перше, я не буду вас прописувати у своїй квартирі. Ви будете жити, ніби на правах квартирантів. Дядько Микола може змінити сімейного лікаря, у нас поруч поліклініка. Може тут отримувати лікування. По-друге, ми разом подамо документи на соціальне житло. І по-третє — ніхто більше не чіпає мої особисті речі й не читає мій щоденник.
Тітка Валя вже відкрила рота, щоб щось заперечити, але дядько Микола поклав руку їй на плече:
— Дякуємо, Мариночко. Це дуже неочікувано з твого боку.
— І ще, — додала Марина, звертаючись до Діми. — Давай разом подивимось, які тут є коледжі. Якщо тобі подобається фотографія — можливо, варто спробувати розвиватися в цьому напрямі?
Очі хлопця здивовано розширились, а потім він несміливо усміхнувся — вперше за весь час:
— Це було б круто.
Минуло три місяці. Марина сиділа на кухні й перевіряла зошити своїх вихованців, коли пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояв Діма з невеликим рюкзаком за плечима.
— Привіт. Можна до тебе?
— Звісно, — усміхнулася Марина. — Як справи на новому місці?
Місяць тому тітка Валя з дядьком Миколею переїхали у тимчасове житло. Волонтери допомогли. Марина домовилася. Діма вступив до коледжу на відділення медіа й дизайну та активно займався фотографією.
— Нормально, — хлопець пройшов на кухню й сів за стіл.
— У тебе є ключі від моєї квартири, — нагадала Марина. — Можеш приходити, коли захочеш
— хоч навчатися, хоч просто побути в тиші.
Діма кивнув і витяг з рюкзака великий конверт:
— Ось, хотів тобі показати. Ми робили проєкт «Сім’я». Я зробив серію фотографій про нас.
Марина відкрила конверт і дістала кілька чорно-білих знімків. На одному — вона сама, з горнятком біля вікна. На іншому — тітка Валя, яка щиро сміється. На третьому — дядько Микола, зосереджений над вечерею.
— Вони… живі, — тихо мовила Марина, вдивляючись у фото.
— Викладач сказав, що в мене добре виходить передавати характер через деталі, — з гордістю сказав Діма. — А ще я отримав стипендію на літню фотошколу.
— Це прекрасно! — щиро зраділа Марина.
Вони пили чай, і Діма розповідав про плани, нових друзів у коледжі, про майбутні фотопроєкти. А Марина слухала й думала про те, як усе дивно змінилося. Три місяці тому вона розгублена чула дзвінок у двері й голос: «Відчиняй! Це ми — твоя рідня!», а тепер сиділа на кухні з хлопцем, який став їй майже як син.
Життя точно змінилося. І, можливо, не так уже й погано, що воно дало їй таких несподіваних гостей.
