«Віддам у дитбудинок», — шипіла наречена батька, коли забирала з дитячого садчока майбутню падчерку.
Олена завжди любила дітей, тому коли прийшов час обирати університет і спеціалізацію, вона не вагалась і твердо оголосила рідним та друзям: «Вона стане педагогом, а точніше кажучи, вихователькою в дитячому садочку». За останні 12 років Олена волею випадку змінила три місця роботи, але могла впевнено сказати, що тут, у садочку «Ромашка», їй подобається більше, ніж де-небудь. І якщо міркувати вже зовсім серйозно, то вона не проти пропрацювати тут аж до самої пенсії.
Олена легко запам’ятовувала, як звуть її маленьких підопічних, а також їхніх батьків. Але головне, вона намагалася знайти підхід до кожної дитини. Інші виховательки лише дивувались, як їй вдається нагодувати манною кашкою або омлетом навіть вибагливих дітей, і чому в неї абсолютно всі сплять у тихий час? Олена ж тільки розводила руками. Ніяких секретів у неї не було. Просто так вміла ладнати з дітьми, от і все.
Загалом, у професійному, так би мовити, житті в Олени був повний порядок, але з особистим життям, усе було зовсім непросто.
— Ну скажи, доню, — часто починалася з Оленою одна й та сама розмова у її мами. — Ти що, принца чекаєш? Тобі вже за 30. Довго ти збираєшся варіанти перебирати? — додавала вона майже зі сльозами, — якби хоча б перебирала. Але ти ж навіть на побачення не ходиш. Ну скажи, що з тобою не так?
— Зі мною все гаразд, мамо, — вперто, але втомлено відповідала Олена. — Просто я чекаю свою любов, і коли його зустріну, то все вийде. Ось побачиш.
— Ні, — одного разу сказала у відповідь на типовий обмін репліками мати. — Щось я, мабуть, все-таки упустила у твоєму вихованні. Це просто ненормально — так довго бути самою.
Але Олена твердо знала: вона ні за що не стане зустрічатися з кимось або тим більше виходити заміж лише для того, щоб догодити мамі, бо от так силоміць ще ніхто у світі щасливим не став. Тому вона просто жила своє невелике життя, у якому була улюблена робота й тихі затишні вихідні, які Олена проводила за читанням книжок або випічкою пирогів. Останні 3 роки її головним хобі була кулінарія.
І взагалі-то Олена ніколи не робила відмінності серед маленьких мешканців дитячого садка. Усі вони були для неї обожнюваними крихітками, але потім раптом серед них з’явилася одна зовсім особлива дівчинка. Олена познайомилась із нею, коли, прийшовши на роботу після лікарняного — вона застудилась взимку — помітила в групі діток, зайнятих своїми важливими маленькими справами. Дівчинку років п’яти, одягнену в рожевий джинсовий сарафанчик поверх біленької трикотажної кофточки та з рожевими стрічками, якось уплетеними у криві, що стирчали в різні боки косички.
— А це що за диво? — запитала Олена у Віри Петрівни, колеги та старшої виховательки.
— Новенька, — відповіла Віра Петрівна. На тому тижні прийшла. Розумненька, — додала вона. — Тільки тиха. Ну, сама бачиш.
— Зрозуміло, — кивнула Олена і прямувала до дівчинки.
— Привіт, — усміхнулась вона їй, присіла поруч. — Мене звати Олена Іванівна. А ти у нас Катруся, правда?
Дівчинка подивилась уважно, шмигнула носиком, а потім повернулась до своїх занять. Вона малювала чорним олівцем у альбомі.
— Любиш малювати? — запитала Олена. — А що ти малюєш?
— Будинок, — відповіла дівчинка.
— Як цікаво, — скрикнула Олена й придивилась на картинку.
Для свого віку Катя володіла олівцем непогано. Вона зобразила і будинок, схожий трохи на палац, і дерево поряд з ним, і навіть квіточки, а ще сонечко. Але все це було чорно-білим, хоча поряд, між іншим, розсипом лежали кольорові олівці.
— Можна запитати? — обережно почала Олена. — А чому ти не береш їх? Може, дерево буде краще, якщо зробити його зеленим?
— Я думаю, що воно зелене, — відповіла дівчинка від старання. Вона навіть висунула язика. — Уява.
— Що? — здивувалась Олена.
— Уява. Катя повернулась до неї знову. — Ви ж знаєте, що це таке?
— Звісно, знаю, — кивнула вихователька.
— Тато каже, що треба думати про хороше. От я й думаю. А що, обов’язково треба кольоровими малювати? Не можна таким просто олівцем? — простягнула вона скарожно.
— Можна, звісно, — поспішно відповіла Олена. — Малюй, чим тобі подобається. Дуже гарно.
І взагалі-то Олена знала, що не в усе, що стосується життя дітей, вихователь може, повинен і взагалі має право, так би мовити, лізти своїм носом. Але щось у поведінці Катрусі їй здавалося тривожним, неправильним, і вона вирішила звернутись за порадою до Віри Петрівни.
— Я ось думаю, — сказала наприкінці Олена, підводячи підсумок своїм роздумам. — Може, дитину треба показати психологу?
— Ось що я думаю, — подумавши, із зітханням сказала колега. — Цій дитині просто потрібен час. Ти ж не чула, чи що, що з її сім’єю трапилось? — тихо-тихо запитала вона.
— Ні, — мотанула головою Олена.
І тоді Віра Петрівна, відвівши її вбік так, щоб ніхто більше не чув, і діти особливо, розповіла про все. Катенька була бажаною і довгоочікуваною дитиною. Вона жила у повній сім’ї. Маму звали Анастасія, а тата — Віктор. Це була дуже щаслива, дружня сім’я, поки в один день вони не зібралися поїхати на базу відпочинку.
Анастасія була проти. Вона вважала, що новорічні вихідні краще провести з донечкою вдома, у звичній обстановці, і, крім того, твердила про якесь погане передчуття. Але Віктор наполягав, говорив, що втомився в місті сидіти. А там, на базі відпочинку, і хвойний ліс з його цілющим повітрям, і камін, і лижні прогулянки. Сім’я поїхала в підсумку. Але в дорозі жінці стало зовсім зле, дорогу замело, а до лікарні було далеко. Вони десь знайшли в маленькому місті лікарню, але було вже пізно. Не знаю, з яких причин, але жінки не стало. Можливо, хворіла чимось?
— Понад року минуло, — із зітханням закінчила Віра Петрівна. — А досі батько-то сумний ходить. Ради доньки, мабуть, і тримається. Ти не думай. Він Катрусю по найкращих психологів водив. Тільки чим розмови допоможуть? — похитала головою колега. — Якщо таке сталося в сім’ї. Катюся, до речі, поки мамочка її жива була, малювала так, що хоча б на виставку, а потім перестала кольорові фарби брати, олівці. Дитина так не може пережити досі, що сталося, так виражає свої почуття. Ось і залишається тільки на те сподіватись, що час вилікує.
— Це просто нема слів, — сказала Олена, яка ледь не плакала. Так її вразила ця історія.
— Та ти не переживай так, — підбадьорила її Віра Петрівна. — Я ж цього Віктора трохи знаю через спільних знайомих. І начебто як у нього жінка з’явилася. Мабуть, одружиться скоро, і з’явиться у Катрусі мама. Тоді й відтане дівчинка.
— Хотілося б на це сподіватися, — слабко усміхнулась Олена.
І хоч раніше вона ніколи не виділяла собі улюбленців серед мешканців дитсадка, але до Каті з цього дня стала ставитись з особливою увагою. І ось що було дивно. Катя відповіла виховательці взаємністю. Дівчинка невдовзі стала більше посміхатись, частіше грати з іншими дітьми. Що ж до батька Катерини, то Олена швидко з ним познайомилась, адже він приводив донечку до садочка щодня і забирав її. Ні, Олена не лізла до нього зі спілкуванням, але так уже вийшло, що обмовились парою фраз, і за першим враженням він здався їй дуже навіть доброю людиною, пристойним чоловіком.
А потім в один день так вийшло, що всіх дітей уже забрали, а Катя все сиділа і чекала. І Олена, хоча її робочий день закінчився, теж чекала. І раптом на території дитячого садка з’явилася жінка.
— Ой! — скрикнула Катюся, побачивши її у віконце. — Тітка Анастасія.
— Так, це тата твого… — Олена ледь не сказала «наречена», але прикусила язик. — Подруга тата. Так. За тобою прийшла. Ну, нарешті-то.
— Олено Іванівно. Катюся звернула благальний погляд. — Не віддавайте мене їй. Я її боюсь. Вона як вовк.
— Ну що за дурниці ти говориш? — невпевнено усміхнулась Олена. — Все добре. Ходімо, тобі пора додому.
Через хвилину Анастасія увійшла до приміщення й защебетала ласкаво про те, як їй сумувала за Катюсею. Олена похитала головою. Їй здалося, що Анастасія любить дівчинку, хоча щось у цій особливості її насторожило.
— Ну, ми пішли, — медово усміхнулась Анастасія, забираючи з собою Катрусю.
І так уже вийшло, що й Олена в цей же час вийшла з дитячого садка і пішла трохи позаду цих двох. І ось що було дивно. Тепер Олені було зовсім неспокійно.
— А можна мені пиріжок? У пекарні? Можна? — попросила раптом Катя у жінки, яка мала незабаром стати її мачухою.
— Ні, — відповіла та.
— Чому? А тато мені купує, — простягнула дівчинка.
— Тато тебе розбалував, — строго сказала їй Анастасія. — Та ти ж мені надоїла! — підвищила голос Анастасія. — І не смій плакати. Зрозуміла? Надоїла ти мені. Вийду заміж за Віктора, і знаєш, що першим ділом зроблю? У дитбудинок тебе здам. Зрозуміла? Рот закрий і ходи. Я тобі ще покажу.
Рука Олени, коли тільки почалося це все, метнулась до кишені пуховика, і вона, діставши смартфон, усе зняла. Затамувавши подих, вихователька стояла на вулиці й проводила поглядом сілуєти, що віддалялися, — Анастасію й маленьку, похнюпившись поруч, Катеньку.
— Вікторе Петровичу! — кинулась Олена до батька дівчинки наступного дня, коли він привів донечку до садочка. — Вибачте, заздалегідь кажу, але я маю вам дещо показати, — випалила вона, а потім, відвівши Віктора вбік, продемонструвала йому запис на телефоні.
Чоловік уважно подивився його. Вираз його обличчя змінився.
— Дякую вам, — сказав він, подивившись Олені в очі, і пішов.
А потім… Так уже вийшло, що за сімейними обставинами Олена на один день змушена була взяти відгул на роботі. Коли ж вона повернулася, на неї одразу налетіла Віра Петрівна з новинами, якими сильно хотіла поділитися.
— Це просто небувальщина була, — ділилась подруга. — Віктор таке влаштував, не хотів при всіх, але Анастасія сама сварку почала. Загалом, сама винувата, що тепер усі серед наших спільних знайомих знають, як вона з дитиною поводилась. Зірвалася й сказала: «Так, мов, доньку твою ніколи не любила, не потрібна вона була», уявляєш?
— Ні, — похитала головою Олена.
— Знаєш, — сказала серйозно Віра Петрівна, — ти вчинила абсолютно правильно. Може, й не можна було так робити, знімати чужу людину, але цим ти врятувала дитину. Важко уявити, як би ця тітка з Катею поводилась, як би довго прикидалась хорошою.
— Так, я піду працювати, — зніяковіло сказала Олена. — І давай просто не будемо про це більше. Добре, просто забудемо. Як Катюся?
— Батько вирішив зробити перерву з садочком, — додала Віра Петрівна — Вважає, що їй буде корисніше побути вдома.
Олена кивнула, а потім пішла працювати, і її чекала обожнювана малеча. А ввечері в дитячому садку несподівано з’явились вони — батько й донечка.
— Олено Іванівно, — кинулась до виховательки дівчинка.
— Катюсю, — зраділа Олена. — Як ти, крихітко? — усміхнулась вона їй.
— Добре, — розплилась у посмішці дівчинка. — Ось це вам.
І вона простягнула малюнок, намальований кольоровими фарбами.
— Дякую, — Олена ледь не заплакала.
— Донечка дуже хотіла віддати його саме сьогодні, — сказав Віктор. — А я думаю, я маю сказати вам дякую, — він усміхнувся їй. Сумно, але тепло.
— Давайте не будемо про це, — зітхнула Олена.
— І ще я хотів би запросити вас на прогулянку, — сказав він.
— Що? — зніяковіла Олена.
— Взагалі це Катрусина ідея, — поспішно пояснив Віктор. — Розумієте, вона так сумує за вами. Так, скоро повернеться в дитячий садок, але… І я сам. Думаю, може, ви зарахуєте це як подяку, якщо я запрошу вас у парк. Знаєте, там працює чудовий ковзанка. А ще варять таку каву і смажать такі пончики… Якщо ви, звісно, не зайняті на вихідних.
Олена відповіла, що не зайнята, і це була просто чудова прогулянка для них трьох. А потім якось легко і просто спалав роман у неї й у батька Катрусі. А потім Олена з Віктором одружилися, і так самотній чоловік знову повірив у любов. Самотня жінка знайшла своє довгоочікуване щастя, а одна крихітка знову почала малювати всіма фарбами.
