Відпустка удвох або я не їду: як я відмовила свекрусі з племінником — і не пошкодувала.
— Іван поїде з вами на море. Йому корисно, — сказала Галина Михайлівна так, наче йшлося про список продуктів.
Я стояла біля вікна з телефоном у руці й дивилася на дощ. За склом розпливалася осінь — сірі будинки, мокрий асфальт, рідкі перехожі під парасольками. У голові розпливалися плани на відпустку.
— Вибачте, що?
— Івану треба відпочити. Він втомився на роботі, стрес. Ви ж їдете на тиждень, місця вистачить.
Я повільно опустилася на диван.
Рік. Цілий рік ми відкладали з кожної зарплати. Сто вісімдесят тисяч за путівку на двох. Перша нормальна відпустка за п’ять років. Тиждень у Туреччині, море, сонце, тільки ми з Дімою.
І ось тепер — Іван. Племінник, якого я бачила від сили три рази за дванадцять років.
— Галино Михайлівно, але ми планували вдвох…
— Світлано, не будь егоїсткою. Родина має підтримувати одне одного. Іван племінник, практично рідний. Що вам варто взяти його з собою?
У телефоні клацнуло — вона відключилася. Просто відключилася. Навіть не дала відповісти.
Я подивилася на журнальний столик. Там лежав каталог готелю, який ми обирали три вечори поспіль. Діма гортав фотографії басейнів, я читала відгуки. Ми планували снідати на терасі з видом на море, гуляти набережною, вечеряти при свічках.
Нам обом було за п’ятдесят, і ми хотіли побути разом. Просто разом.
Діма прийшов пізно — нарада затяглася. Я сиділа на кухні з охололим чаєм. Він одразу зрозумів усе з обличчя.
— Що сталося?
— Твоя мама телефонувала.
Він зняв куртку, повісив на спинку стільця. Потер перенісся — завжди так робив, коли нервував.
— І?
— Іван поїде з нами на море.
Пауза. Довга. Він дивився у вікно, я — на свої руки. На безіменному пальці поблискувала обручка. Дванадцять років шлюбу. Дванадцять років я вчила себе бути терплячою, розуміючою, зручною.
— Мама так сказала? — голос тихий.
— Не спитала. Сказала. Як факт.
Він сів навпроти. Втомлено провів долонями по обличчю.
— Слухай, він же… родич все-таки. Може, справді втомився?
Я відчула, як всередині щось стиснулося.
— Дім, ми рік збирали на цю поїздку. Рік. Пам’ятаєш, як я відмовилася від чобіт у минулому грудні? Як ми не ходили з твоїми друзями в ресторан на ювілей Сергія? Як ти відкладав купівлю нових вудок для риболовлі?
— Пам’ятаю, — тихо.
— Ми економили на всьому. Я перестала зустрічатися з подругами в кафе. Рахувала кожну тисячу. Не для того, щоб ділити номер з двадцятип’ятирічним племінником.
— Він племінник мами, а не мій, — уточнив Діма.
— Ось саме.
Він налив собі чаю з чайника. Помовчав. Я бачила, як він мучиться. Діма ніколи не вмів казати матері «ні». За п’ятдесят п’ять років так і не навчився.
— Може, купимо ще одну путівку? — обережно запропонував він.
— На які гроші? Ще дев’яносто тисяч? У нас немає таких грошей, Дім. І навіть якби були — я не хочу. Це наша відпустка. Наша. Я мріяла про те, як ми зустрічатимемо світанки на пляжі, як питимемо на терасі, як просто мовчатимемо поруч і дивитимемося на море. Вдвох.
— Я розумію, — він узяв мене за руку. — Я все розумію. Просто мама…
— Мама. Дімо, твоїй мамі сімдесят сім років, і вона досі вирішує за нас. Коли це закінчиться?
Він не відповів.
Ми сиділи в тиші. За вікном шуміла дощова вода у ринві. У холодильнику гудів компресор. У сусідній квартирі хтось увімкнув телевізор.
— Я подзвоню їй завтра, — сказав нарешті Діма. — Поясню.
— Поясни, — не питала, стверджувала я.
— Постараюся.
Галина Михайлівна подзвонила сама. Наступного дня, близько одинадцятої. Я саме розбирала речі для відпустки — розкладала на ліжку купальники, легкі сукні, босоніжки.
— Світлано, я вже Іванові сказала. Він так зрадів! Дякуємо вам величезне.
Я відчула, як всередині розливається холод.
— Галино Михайлівно, ми не давали згоди.
— Як це не давали? Я ж учора сказала, що він їде.
— Сказати й спитати — різні речі.
— Світлано, ти чого? — у голосі з’явилися металеві нотки. — Він утомився, йому треба море. Ви ж родина, повинні допомагати одне одному.
— Ми планували вдвох.
— Ну то й що? Потіснитеся. Або купіть ще одну путівку, у вас же зарплати хороші.
Я сіла на край ліжка. Синя сукня лежала передімною — та сама, яку купила спеціально для цієї поїздки. Білі босоніжки. Новий купальник. Усе готове. Усе чекало.
— У нас немає грошей на ще одну путівку. Ми рік збирали на цю.
— Рік збирали, — передражнила вона. — Світлано, не прибідняйся. Ти начальниця, Діма інженер. Невже дев’яносто тисяч для вас проблема?
— Проблема.
— Тоді нехай у номері втрьох. Диван розкладний же є?
Я мовчала. Дивилася на розкладені речі, на відкриту валізу, на каталог готелю. Рік. Цілий рік я мріяла про цю відпустку. Відкладала мрію про нові чоботи на «потім». Відмовлялася від зустрічей з подругами. Рахувала копійки в магазині.
Усе — заради тижня вдвох із чоловіком.
— Галино Михайлівно, ми не візьмемо Івана.
Пауза. Довга, важка.
— Що?
— Ми не візьмемо його з собою. Це наша відпустка. Вибачте.
— Ти серйозно? — голос став жорстким. — Ти відмовляєш родині?
— Я не відмовляю родині. Я захищаю свої кордони.
— Кордони, — вона всміхнулася. — Ти, Світлано, знаєш що? Егоїстка ти. Я завжди це знала. Діма одружився з тобою, а я мовчала. Але тепер бачу — не помилилася. Егоїстка.
— Можливо, — я здивувалася власному спокою. — Але Іван з нами не їде.
— Подивимося, що скаже Діма.
Відключилася. Вдруге за два дні.
Я сиділа на ліжку й дивилася на легку синю сукню. Уявляла, як буду в ній іти набережною. Вдвох із Дімою. Без Івана. Без свекрухи. Без чужих людей у нашій відпустці.
Усередині не було ні страху, ні сумнівів. Тільки тиха впевненість: я права.
Увечері Діма повернувся раніше звичайного. Я готувала вечерю — різала овочі для салату, на плиті щось булькало в каструлі. Він пройшов на кухню, став біля вікна.
— Мама телефонувала, — сказав він.
— Знаю. Мені теж.
— Вона сказала, що ти нагрубила.
Я відклала ножа. Витерла руки рушником. Повернулася до нього.
— Дімо, я не нагрубила. Я просто сказала «ні».
— Вона плакала в трубку.
— Вона маніпулює тобою. Як завжди.
Він подивився на мене. Втомлений погляд. М’ята сорочка. Сивина на скронях. Мій чоловік. Дванадцять років разом, і я знала: зараз він обере.
Мати чи дружину. Звичне чи нове. Минуле чи майбутнє.
— Я розумію її, — сказав він тихо. — Вона одна. Їй хочеться, щоб родина була поруч.
— Дім, — я підійшла ближче. — Послухай мене уважно. Або ми їдемо вдвох, як планували, або я не їду взагалі. Третього не дано.
Він здригнувся.
— Ти ставиш ультиматум?
— Я захищаю наше життя. Наше право бути вдвох. Я рік збирала на цю відпустку. Пам’ятаєш, як у грудні я проходила повз вітрину з чобітьми? Вони коштували вісім з половиною тисяч. Я зупинилася, подивилася, пішла далі. У старих. Які промокали.
Пам’ятаєш, як у березні подруга кликала на день народження в ресторан? Я відмовилася. Сказала, що зайнята. А сама сиділа вдома й рахувала, скільки ще треба відкласти.
— Я пам’ятаю, — голос глухий.
— Пам’ятаєш, як ти хотів новий спінінг? Знайшов в інтернеті, показував мені фотографії. А потім сказав: «Зачекає. Після відпустки». Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— Ми рахували кожну тисячу. Відмовляли собі в усьому. Не заради Івана. Заради нас. Заради семи днів, коли ми будемо тільки вдвох.
Діма опустився на стілець. Закрив обличчя долонями.
— Вона моя мати.
— Я твоя дружина. Дванадцять років. Дімо, я ніколи не просила тебе обирати. Я терпіла її дзвінки о сьомій ранку. Терпіла, коли вона приїжджала без попередження й залишалася на тиждень. Терпіла, коли вона вчила мене готувати, прибирати, одягатися. Я мовчала.
Тому що розуміла: вона твоя мати, ти її любиш. Але зараз не про це. Зараз про нас. Про наше право жити своє життя.
Він мовчав. Довго.
Я стояла біля плити й чекала. За вікном згущувалися сутінки. У каструлі кипіла вода. Час сповільнився, розтягнувся, перетворився на тонку нитку між минулим і майбутнім.
— Добре, — сказав він нарешті. Видихнув. Подивився мені в очі. — Я подзвоню їй. Скажу, що не вийде.
Він подзвонив із вітальні. Я чула з кухні — двері були прочинені.
— Мам, привіт. Ні, слухай. Про Івана. Не вийде. У нас путівка на двох, ми планували вдвох… Мам, не треба. Я розумію, але… Ні, це не Світлана вирішила. Це ми вирішили. Разом…
Мам, будь ласка, не плач. Іван доросла людина, може сам з’їздити на море… На свої гроші, так… Мам, я прошу тебе, зрозумій…
Крик. Я розрізняла слова: «невдячний», «дружина налаштувала», «забув матір».
— Мам, це несправедливо. Світлана тут ні до чого… Ні, вона не егоїстка. Вона права. Це наша відпустка, наші гроші, наше рішення… Мам, мені шкода, але відповідь «ні».
Довга пауза. Потім тиша. Він натиснув відбій.
Я вийшла з кухні. Він сидів на дивані, дивився у підлогу. Я сіла поруч. Взяла його за руку.
— Дякую, — сказала тихо.
— Вона не буде розмовляти зі мною місяць, — усміхнувся він сумно.
— Отже, буде тихий місяць.
Він засміявся. Обійняв мене.
Ми сиділи мовчки. І я вперше за дванадцять років відчула: він обрав мене. Не з-під палки, не тому що треба. Просто обрав.
Листопад зустрів нас сонцем.
Море було теплим, небо — синім, повітря — солоним і легким. Ми жили в номері з балконом, снідали на терасі, гуляли набережною босоніж.
Діма тримав мене за руку, як у молодості. Ми мовчали — але це було те мовчання, яке говорить більше слів. Дивилися на заходи сонця, пили вино, слухали шум хвиль.
На четвертий день, увечері, прийшло повідомлення. Від Галини Михайлівни.
«Як Іван? Адаптувався?»
Діма читав через моє плече. Ми перезирнулися. Він усміхнувся.
— Відповіси?
— Відповім.
Я набрала: «На жаль, не в курсі. Ми з Дімою у своїй відпустці. Вдвох». Натиснула «відправити».
Діма розсміявся. Обійняв мене зі спини, поцілував у маківку.
— Ти жорстока жінка.
— Чесно, — поправила я.
Відповіді не було. Ми повернулися до заходу сонця. До тиші вдвох.
Коли ми повернулися додому, свекруха не дзвонила три тижні.
Потім подзвонила, як ні в чому не бувало. Запитала, як погода, як робота, чи не потрібна допомога з прибиранням.
Ні слова про Івана. Ні слова про відпустку. Наче нічого не було.
Я стояла біля того ж вікна, де приймала її перший дзвінок. За склом ішов сніг — перший цього року. Пухнастий, повільний, красивий.
— Дякую, Галино Михайлівно, — сказала я. — Справляємося самі.
Після розмови я думала про те, як легко ми живемо без кордонів усе життя, боячись образити, засмутити, розчарувати. Як складно сказати «ні» — і як просто стає потім.
Рік тому я б погодилася. Взяла б Івана, усміхалася б через силу, ділила б номер утрьох. Повернулася б утомлена, розчарована, з каменем на душі. І мовчала б. Як завжди.
Але в п’ятдесят один рік я нарешті зрозуміла: маю право.
Право на власне життя. На відпустку вдвох із чоловіком. На слово «ні». На кордони, які не соромно захищати.
Діма зайшов на кухню. Підійшов, обійняв ззаду.
— Про що думаєш?
— Про море, — усміхнулася я. — Про те, як добре ми відпочили.
— Справді добре, — він поцілував мене в скроню. — Може, через рік знову? Тільки ми вдвох?
— Тільки ми, — погодилася я.
За вікном падав сніг. На холодильнику висів магнітик із Туреччини — пальма, море, сонце. Наш магнітик. Наша пам’ять. Наша маленька перемога над чужими очікуваннями.
