— Відпиши мені все, усе своє майно, — сказав Леонід, коли сидів біля ліжка хворої дружини. — Тобі воно все одно не знадобиться…
У шлюбі Леонід і Вероніка прожили всього три роки. Усе, що вона мала — квартира, дача, рахунки в банку — було нажите ще до їхнього весілля. І він хотів, щоб усе перейшло йому ще за її життя. «На всяк випадок».
Чоловік говорив тихо, майже пошепки, але в його голосі звучала впевненість. Та, що буває у людини, яка переконана: світ влаштований саме так, як вона хоче, і всі ниточки — у її руках. Його погляд ковзнув кімнатою: дорогий паркет, антикварна шафа, вітрина з кришталем, привезена з Парижу. А ще — дача за містом. І солідний рахунок у банку. І тепер, коли Вероніка лежала бліда, виснажена, Леонід вважав, що має повне право розпорядитися всім цим.
Жінка не відповіла одразу. Вона лежала із заплющеними очима, дихала поверхнево, ніби трималася за життя на тоненькій ниточці. Але пальці правої руки ледь помітно здригнулися. Вона чула.
— Ти ж розумієш, — продовжив Леонід, присідаючи на край ліжка, — я тебе саму не залишу. Але все, що нажито — квартира, дача, вклади — має лишитися мені. Я ж теж не молодію… Та й кому ще це віддавати?
Вона відкрила очі. У них не було ні образи, ні співчуття — тільки втомлена ясність.
— А тобі не спадало на думку, Леоніде, — прошепотіла вона, — що я можу захотіти залишити все не тобі?
Він засміявся — коротко, сухо, без тіні тепла.
— Кому ж? У тебе ж дітей немає. А твої родичі… Хто з них хоч раз прийшов тебе провідати? Тільки цей хлопець… — він кивнув на двері, за якими зник племінник Вероніки, Артем. — Ну, доглядає, так. Але ж він не спадкоємець.
Жінка не стала сперечатися. Вона подивилася на чоловіка — уважно й знову заплющила очі.
Артем приходив щоранку. У свої 24 роки він працював інженером, жив у маленькій орендованій квартирі на околиці міста, але щоранку — без жодних пропусків — приїжджав до тітки Вероніки. Приніс теплий компот, обережно підсадив її, щоб переодягти, змінив подушку, витер обличчя вологою серветкою. Він нікуди не поспішав. Робив усе повільно, дбайливо, наче це була не хвора тітка, а крихка музейна статуетка.
— Як ти себе сьогодні почуваєш? — тихо запитував він.
— Краще, ніж учора, — усміхалася вона, хоча було видно, що це неправда.
— Лікар сказав, що ліки діють. Може, ще є шанс одужати.
— Артеме, — перебила вона, — не треба. Ми обидва знаємо, що шансів немає.
Він замовк, але руки не здригнулися. Продовжував доглядати за нею — повільно, уважно, так, ніби кожен його рух був мовчазною молитвою.
Про спадщину вони не говорили. Для нього вона була майже матір’ю. Вероніка ніколи не згадувала про заповіт, а Артем і не питав. Він просто був поруч. Навіть коли Леонід приходив — рідко, переважно щоб «перевірити стан майна» — Артем тихо виходив з палати, аби не заважати. Але завжди повертався, щойно той виходив за двері.
Леонід не був відверто поганою людиною. Просто він звик думати, що все навколо належить йому. Квартира в центрі — його. Дача біля озера — його. Банківські рахунки — теж його. І дружина — теж, додаток до цього. А тепер, коли вона згасала, він думав лише про те, як розпорядитися всім цим майном. Бо за законом усе мало перейти саме йому.
Чоловік навіть не здогадувався, що Вероніка все давно вирішила. Єдине, що тримало її в цьому світі, — не надія на одужання, а бажання правильно розставити крапки. Вона хотіла, щоб Артем отримав те, що він заслужив — за турботу, за доброту, за те, що приходив тоді, коли всі інші відвернулися. А Леонід після початку її хвороби майже не ночував удома. У нього вже була жінка на стороні.
Сестра Вероніки — мати Артема — відійшла у вічність рано. Племінника вона виховувала майже як власного сина, допоки не вийшла заміж за Леоніда. Після весілля їхні стосунки охололи — не з її вини, а тому, що Леонід не любив «чужих» у своєму домі. Але коли Вероніка захворіла, Артем повернувся без жодного сумніву. І тоді вона ухвалила рішення.
Жінка таємно від усіх викликала нотаріуса. До неї принесли спеціальний мобільний комплект для оформлення заповіту лежачим хворим. Вона підписала всі документи у присутності двох свідків — медсестри та сусідки знизу, якій довіряла багато років. У заповіті було чітко зазначено: усе майно, що належало Вероніці до шлюбу з Леонідом, передається її племінникові — Артему Валерійовичу Ковальчуку. І останнім її бажанням було, щоб Леонід нічого не дізнався.
Коли жінки не стало, Леонід організував усе, як годиться: чорні машини, оркестр, поминальний обід у ресторані. Він говорив стримано, з виглядом гідності, проте очі в нього весь час бігали — він шукав не співчуття, а підтвердження: «тепер усе моє».
А Артем стояв осторонь. Він не плакав. Просто дивився на процесію, ніби прощався не лише з тіткою, а з частиною власної душі.
Через деякий час Леонід зібрався оформлювати документи. Він був певен: жодних проблем не буде. Половина майна й так автоматично переходить йому, а друга половина — як єдиному спадкоємцю першої черги. Дітей немає, батьки Вероніки давно відійшли у засвіти, сестра — теж. Але в нотаріальній конторі його чекав сюрприз.
— Пане Леоніде, — сказав нотаріус, уважно переглядаючи документи, — у вашої дружини виявився заповіт.
— Який ще заповіт? — не зрозумів Леонід.
— Він був оформлений належним чином. При свідках. Підпис вашої дружини — справжній. Усе майно, яке належало їй на праві власності, передається племіннику — Артему Валерійовичу Ковальчуку.
Леонід зблід.
— Але… це ж наше спільне майно! Ми три роки в шлюбі прожили!
— Так, — спокійно відповів нотаріус. — Але все це було придбано до шлюбу з вами. І саме його вона й заповіла племінникові.
— Це… це неприпустимо! — вигукнув Леонід. — Я вимагаю скасувати заповіт! Вона була хвора! Не при тямі!
— Заповіт складався у присутності лікаря, який підтвердив її дієздатність. Свідки теж підтвердили, що вона розуміла свої дії.
Леонід вийшов із кабінету, стискаючи рики. У голові була тільки одна думка: «Вона мене зрадила». Він поїхав до Артема. Двері відчинили майже одразу — так, ніби на нього чекали.
— Ти знав? — запитав Леонід без привітання.
Артем стояв у дверях, не запрошуючи всередину.
— Ні. Я теж дізнався щойно, у нотаріуса.
— Це твої маніпуляції! Ти доглядав її, щоб вона тобі все відписала!
— Я доглядав за нею, бо вона мені як мати. І тому що більше нікому було.
— Тепер ти хочеш забрати в мене дім? Квартиру? Дачу?
— Я нічого не забираю. Це її воля. А ви… ви ж навіть не приходили останні тижні.
Леонід замовк. Це була правда. Він пішов.
Протягом наступних місяців Леонід подав до суду. Стверждав, що Вероніка була недієздатною, що її ввели в оману, що Артем тиснув на неї. Але лікар, який спостерігав Вероніку, підтвердив: на момент підписання заповіту вона була цілком при свідомості. Свідки — теж. А записи з камери в під’їзді показали: Артем приходив щодня, навіть ночами. Інколи — коли Леонід був удома — він просто сидів у машині й чекав, доки той поїде.
Суд залишив заповіт у силі. Леонід залишився ні з чим. Він просто хотів зникнути. Виїхати з міста. Почати життя заново там, де ніхто не знав би його історію. Артем не святкував перемоги. Він просто переїхав у квартиру тітки, поставив на тумбочку її фотографію у срібній рамці й щовечора запалював перед нею свічку.
Минуло два роки. Якось Леонід зустрів на вулиці давнього знайомого й запитав:
— Ти знаєш… цей хлопець… він досі живе у нашій квартирі?
— Так, — відповів той.
Артем поставив гарний пам’ятник на могилі Вероніки. І часто приходить до неї.
Одного осіннього вечора Артем повернувся додому пізно. У вікні тепер його квартири тихо блимало світло. Він поставив на стіл нові квіти, запалив свічку біля фотографії тітки й на хвилину зупинився, дивлячись на її усміхнені очі.
— Я справляюся, тьотю, — тихо сказав він. — Я живу так, як ти хотіла.
За вікном шелестіло листя. Дім був теплим, наповненим спокоєм — тим, якого не було тут роками. Леонід у цей час стояв біля будівельного майданчика нового житлового комплексу за містом. Він працював прорабом. Не тим, ким був колись. І навіть не тим, ким себе уявляв. Вітер бив у лице, але Леонід дивився лише вперед. До минулого йому вже не було дороги.
Кожен із них пішов своїм шляхом. Один — з гіркотою, але чесно. Інший — із тихою вдячністю за любов, яку колись отримав. А пам’ять про Вероніку жила в тиші її дому, де щовечора горіла маленька свічка.
