— Віка не зрозуміє, чому не має у нас працювати. У неї ж це найкращі туфлі. І неважливо, що вони з минулого століття. Але вона ж корчить із себе розумну. От нехай і подумає: наш начальник наче з обкладинки журналу зійшов. І якщо ти думаєш, що в такому вигляді зможеш стояти десь поряд із ним, то дуже сильно помиляєшся.
Віка потрапила в цей офіс, у цю фірму випадково. Можна сказати, що удача вперше в житті їй усміхнулася. Та так усміхнулася, що буквально засліпила її своєю посмішкою. Якимось невідомим вітром до них на захист дипломів заніс заступника самого головного цієї фірми. Як потім говорили, колись він теж вчився в цьому інституті, заїхав провідати і от потрапив на захист.
Віка нервувала і так, а, довідавшись, що крім викладачів буде хтось ще, взагалі розклеїлася. Але тут до неї підсіла Наталка, дівчина, перша за красою на їх курсі й остання за знаннями.
— Чого тремтиш?
Віка подивилася на неї здивовано. Ось вже кому тремтіти треба.
— А тобі що, ні?
Наталка усміхнулася, потім граціозно закинула ногу на ногу.
— Ні, спочатку переживала, звичайно, а тепер розумію. Мені абсолютно боятися нічого.
— Це чому?
— Та тому, — чула, що там гість. Чула. Ну ось, вони не просто так приїжджають. Їм потрібні нові обличчя.
— Добре, припустимо. Ти-то тут при чому? У тебе знань?
Наталка розсміялася.
— Я ж сказала — обличчя потрібні. А умів у таких фірмах своїх вистачає. Чи ти, наївна, думаєш, що вони з навчальної лави візьмуть до себе когось?
Віка знизала плечима, зітхнула й одразу заспокоїлася. За свій диплом вона не переживала. Занадто багато сил туди вклала.
У кафе з усіма Віка не збиралася. Грошей зайвих не було, та й підробляла вона по вечорах. Уже на ґанку її наздогнав той самий чоловік, який не спускав з неї очей, поки вона виступала.
— Вікторіє, постривайте, будь ласка. Ви знаєте, мені дуже сподобалися ваші міркування. Все так незвично, все так по-новому. Я хочу запропонувати вам пройти стажування у нас у компанії. Хто знає, може, вам сподобається у нас, і ви вирішите присвятити себе саме нашому напрямку.
У Віки горло пересохло. Вона ніяк не могла нічого відповісти. Чоловік усміхнувся, простягнув їй візитку.
— Ось, подумайте пару днів і подзвоніть, якщо вирішите відгукнутися на мою пропозицію.
Він пішов, а Віка тільки потім набула здатності рухатися й говорити. Насварила сама себе, — поводилася зараз не дуже привітно. Потім побачила Наталку, яка плакала, її цілий день сьогодні втихомирювали дівчата. Віка усміхнулася й пішла додому.
Дома її чекала хвора мама, тато на підпитку й братик, який завжди дивився на неї з надією. Мамі ліки, братика нагодувати, переодягти, дати фарби з альбомом, тата ж насварити й намагатися покласти спати. Не завжди все так погано було. Раніше у них була зовсім інша родина, дружня, весела. Мама принесла з пологового Валерку, коли Віці вже 18 було. Віка раділа безмежно. Про тата й казати не треба. А потім почалося те, що призвело до цього теперішнього стану.
Поступово заводи були модернізовані. Звільнили старих робітників, привезли багато нової техніки, і нею керували молоді. Тато говорив, що цілий цех працює, а в ньому всього три людини, які на кнопки натискають. Він намагався влаштуватися на одну роботу, на другу й став приходити додому під чаркою, а потім просто став пити. Йому було соромно, і пив він ще більше, щоб прогнати це почуття сорому.
Мама захворіла, билася на двох роботах, щоб прогодувати дітей. Тато плакав, просив вибачення й знову напивався, а мама надірвалася. Тепер, якщо вона хоч трохи щось зробить, тиск піднімається й жінка падає в непритомність. Лікарі сказали, що треба лікуватися. Та як, якщо Валерку не на кого залишити? Віка вчиться. Віка працює, та й дорого це все.
Зараз вона бігла додому з усіх ніг. Якщо в неї вийде, якщо зможе, то маму вони вилікують, тата покажуть відповідному докторові, а Валерка. Валерка ні в чому не буде знати потреби. Такий шанс буває один раз на мільйон.
Віка одразу зрозуміла, що просто не буде. Буде навпаки дуже й дуже непросто. І хоч прийшла вона працювати не зовсім рядовим працівником, яких було дуже багато у великій залі, а прийшла відповідати саме за свій напрямок, прийняли її непогано. Прийняли саме ті, з ким їй належало працювати.
Віка бачила, як її розглядали, розуміла, що її дешеві речі зовсім не дотягують до того рівня, який був прийнятий тут. Але, як і раніше, вирішила, що не буде звертати уваги на такі дрібниці. Вона прийшла працювати, і працювати вона буде добре, колись у неї й з’являться гарні дорогі речі.
Через тиждень копіткої праці вона потрапила на першу, як її тут усі називали, планерку. На планерці роздавали завдання, хвалили, сварили. Якщо когось не чіпали, то людина видихала з полегшенням. Чим менше тебе бачать, тим більше шансів залишитися непоміченим.
Весь тиждень вона розгрібала завали того, хто працював до неї, навіть на обід не ходила, брала стаканчик кави прямо за столиком. Ті, хто працював з нею в одному приміщенні, окрестили її «вискочка».
На цій самій планерці Юрій Антонович, той самий чоловік, що дав їй візитку, сказав:
— Вікторіє, чесне слово, навіть не думав, що ви, людина збоку, розберетеся в тім безладі, який залишив ваш попередник. Я здивований і розумію, що не помилився, запросивши вас сюди. Через три дні захист нашого проєкту. Я пропоную занятися підготовкою, ну й, відповідно, захистити його, переконати інвесторів, що це саме те, що їм потрібно.
Її колеги невдоволено переглянулися. Віка знала: кожен із них вчепився б за можливість захищати проєкт, тому що це шанс звернути на себе увагу й зробити крок угору.
Вона почала готуватися. Одне діло захищати свій проєкт, а інше — розроблений іншими людьми. Віка затримувалася на роботі, намагалася не вступати в розмови з колегами, хоч дуже хотілося, бо ці розмови прямо стосувалися її.
— Подивіться на неї, пихтить, аж язик висолопила. Не старайся, Вікторіє. Навіть якщо ти захистиш успішно проєкт, дорога далі тобі закрита.
— Світлано, вона не зрозуміє, чому закрита. У неї ж це найкращі туфлі. І неважливо, що вони з минулого століття. Але вона ж корчить із себе розумну. От нехай і подумає: наш начальник наче з обкладинки журналу зійшов. І якщо ти думаєш, що в такому вигляді зможеш стояти десь поряд із ним, то дуже сильно помиляєшся.
Віці було дуже прикро, аж до сліз, але вона розуміла: у чомусь ці співробітниці праві. Увесь аванс, який їй прислали за перші дні роботи, вона вирішила витратити на одяг. Тим більше, що аванс був більший за її минулу зарплату в іншому місці. Усе вона не купить, звичайно, але хоч щось, щоб хоч трохи відповідати статусу.
У той день, коли вона мала їхати на захист, колеги особливо активізувалися. Їй навіть пару разів довелося вступити у суперечку, коли їхні дії вже дуже сильно виходили за рамки. У підсумку дівчина глянула на годинник і ахнула, тільки зараз зрозумівши, що саме цього вони й домагалися — щоб вона запізнилася.
Віка буквально вилетіла на вулицю. Біля офісу на закритій парковці стояло кілька схожих машин, адже всі кому було потрібно їхали за однією адресою в інший офіс. Побачила, що в одній із машин сидить водій, і кинулася туди.
— Поїдемо швидше, женіть, як тільки зможете.
Водій, чоловік, повернувся до неї здивовано.
— Куди?
— У сенсі — куди? Ви ж водій, маєте знати адресу. Туди, де сьогодні я захищаю проєкт.
Водій кивнув, і вони вилетіли з парковки.
— Якщо я запізнюся, то кінець. Женіть якнайшвидше.
Водій покосився на неї.
— А раніше Ви не могли зібратися? — обережно запитав водій.
І тут Віку прорвало.
— Я не розумію. Не розумію, чому люди можуть бути настільки злі. Я б пораділа за людину, якби в неї щось виходило краще, ніж у мене.
А тут вона говорила й говорила, тим більше, що водій не перебивав її. Коли машина зупинилася, Віка повернулася до нього.
— Послухайте, вам же все одно мене чекати. Може, підніметеся зі мною, посидите поруч. Мені не так страшно хоча б буде.
Водій усміхнувся, а Віка подумала, що в цій компанії, схоже, відбір водіїв ведеться за якимось особливим критерієм. Такий гарний чоловік і такий, ну, загалом, менше всього йому б личило працювати водієм — моделлю, це так.
— А чому ні? Ніколи ще не бачив усе це із зали. Підемо. Ви взагалі як справитеся?
— От тепер, — усміхнулася Віка, — впевнена, що так. Так, я цей проєкт із заплющеними очима бачу. Ну, самі подивіться.
Вони піднялися на потрібний поверх. Віці було ніколи оглядатися. Вона на ходу ще раз проглядала папери. Увесь матеріал був на флешці, але вона зробила й паперовий примірник для себе, для підстраховки. Вони сіли в залі. Водій нахилився до неї.
— А ти хазяїна фірми не бачила?
— Ні, я ж зовсім нещодавно працюю. Хоча дівчата розповідали, що він молодий і дуже гарний.
Водій хмикнув.
— Та звичайний він. Ну, побачиш ще. Вас як звати-то?
— Віка. А Вас?
— А мене — Саша.
Через п’ятнадцять хвилин її запросили на сцену. Віка одразу змінилася, стала зібраною, строгою, серйозною. Захист пройшов на ура. Їй довго аплодували. Юрій Антонович, що сидів у першому ряду, вдоволено посміхався. Віка без запинки відповіла на всі питання, навіть пожартувала десь, викликавши сміх у залі. Інвестори підписали все без вагань.
Після захисту Юрій Антонович підійшов до неї.
— Ну, давай відвезу тебе в офіс.
— Ой, тоді треба водієві сказати, щоб їхав.
Вона окинула поглядом зал.
— Пішов.
— А ви його вже відпустили?
Чоловік хмикнув.
— Так, дозволив їхати.
Дорогою він говорив про Віку. Дівчина червоніла. Її стільки ніколи не хвалили.
— Ну, сьогодні ти прямо заслужила вихідний, так що можеш взяти свою сумочку й іти додому. А завтра тебе чекає премія й зустріч із керівником всієї компанії. Він дуже задоволений твоєю роботою.
Віка усміхнулася.
— Дякую велике. Тобто можна сподіватися, що я залишуся у вас працювати.
— Ти вже у нас працюєш. До речі, зараз віддам наказ перевести тебе зі стажерів у штат.
У кабінеті її зустріли похмурою мовчанкою. Віка теж мовчки зібрала свої речі й вийшла. Наступного дня колеги дивилися на неї здивовано.
— А тебе чого не звільнили?
Вона здивовано підняла брови.
— А чому мене мали звільнити?
— Ну, ти вчора пішла… Мене відпустили.
Вони переглянулися.
— Виходить, доведеться ще тебе терпіти якийсь час.
— Ні, не доведеться.
Усі повернулися до дверей. Віка ледь не сіла. До них увійшов той самий водій, якому вона вчора кричала: «Женіть!». Правда, сьогодні він взагалі ніяк не нагадував водія. Вчора-то був не дуже схожий, а сьогодні — справжній керівник компанії. Олександр подивився на дівчину, яка говорила про те, що доведеться терпіти Вікторію.
— Вам точно не доведеться. З сьогоднішнього дня ви у нас не працюєте.
— Є кому…
— Якщо є, то можете бути вільні. Я не дозволю плести інтриги у мене в офісі.
Він повернувся до Віки, усміхнувся.
— Ну, здравствуйте, Вікторіє.
— Вибачте мені, я ж не розбираюся в автомобілях. Мені здалося, вони всі однакові.
— Та перестаньте вибачатися. Головне, що ви знайшли спосіб дістатися до місця вчасно. Признатися, давненько я так не ганяв. Навіть згадав молоді роки. Так що я вам ще й вдячний за те, що повернули мене на кілька хвилин туди. Так, саме туди, куди вже ніхто не може повернутися. Збирайте свої речі, ви переїжджаєте за скло.
Олександр вказав на скляну нішу, де зазвичай сидять керівники відділів.
— Як так?
— Ви впораєтеся. І користі від вас буде більше, ніж від усього відділу.
Через місяць Віка відправила маму на лікування. Через два відвезла тата до хорошого фахівця, якого їй знайшов Юрій Антонович. Життя налагоджувалося, і що було особливо дивним — у цьому житті якось непомітно з’явився керівник її компанії. Віка розуміла: не треба звикати до всього, тому що… бо так не буває. Намагалася уникати свого начальника.
Якось вечором вони всі зібралися на вечерю. Тато не пив, влаштувався на роботу й кожного дня просив у них вибачення. Мама щось смажила, накривала на стіл. Валерка ворушився на дивані поруч.
— Віко, як у тебе справи з Сашею?
Зараз мама виглядала особливо добре. Віці здавалося, що вона навіть помолодшала.
— Мам, нема в мене справ із Сашею. У мене справи з начальником Олександром Миколайовичем.
— Дивно. А Саша сьогодні напросився до нас на вечерю.
Віка схопилася.
— Мам, ну чому ти мені раніше нічого не сказала? Я ж виглядаю…
Мати розсміялася.
— Перестань. Ти прекрасно виглядаєш.
Саша з’явився не сам. З ним була дуже гарна літня жінка. Вона з посмішкою подивилася на Віку й кивнула синові.
— Хороша яка.
Саша усміхнувся, простягнув матері Віки квіти, а самій Віці маленьку коробочку, в якій виявилася каблучка.
