— Віко, будь ласка, не йди. Побудь сьогодні моєю мамою. Будь ласка, тільки один день, і все. Я потім ніколи-ніколи не буду просити.
Сьогодні був важкий день. Ваня ховав сестру. Непутящу, але рідну. Вони не бачилися з нею близько п’яти років, і ось так сталося. Віка, як могла, підтримувала чоловіка, намагалася взяти на себе більшу частину клопотів.
Однак після похорону їх чекала ще одна, не менш важлива справа. У Ірини, сестри Вані, залишився маленький син. І всі родичі, що зібралися в цей день попрощатися з Іриною, якось одразу переклали всю відповідальність на молодшого брата Іри. Хто ж, як не рідний дядько, має подбати про хлопчика? Тому це питання навіть не обговорювалося, а малося на увазі, що це єдино правильне рішення.
Віка все розуміла, та й не була особливо проти, але було одне «але». Вона ніколи не хотіла дітей. Ні своїх, а тим більше чужих. Це її рішення було прийнято дуже давно. Вона чесно в цьому зізналася Іванові перед весіллям, а він віднісся до цього якось легковажно. Та й хто задумується про дітей у двадцять з чимось років? Немає й немає, будемо жити для себе — так вони вирішили десять років тому.
І ось зараз їй треба було взяти до себе зовсім чужу дитину. Виходу не було. Віддати племінника в дитячий будинок Ваня ніколи не дозволить, та й Віка не наважилася б завести таку розмову.
Вона знала, що ніколи не полюбить цю дитину й тим більше не зможе замінити їй матір. Хлопчик був не по літах дорослим і кмітливим, і Віка вирішила сказати йому все як є.
— Вово, де ти більше хочеш жити — у нас чи в дитячому будинку?
— Я хочу жити вдома, сам.
— Але вдома тобі жити не дозволять. Тобі ж усього сім років. Тож ти маєш вибрати.
— Тоді в дядька Вані.
— Добре, ти поїдеш з нами, але я мушу сказати тобі одну річ. Я не зможу стати тобі мамою й не зможу тебе любити, але я буду піклуватися про тебе, і ти не маєш ображатися. Адже у нас тобі все одно буде краще, ніж у дитячому будинку.
І от, частково формальності було врегульовано, і вони нарешті змогли повернутися додому.
Віка, вважаючи, що після тієї розмови вже не повинна буде грати перед хлопчиком турботливу тітку, а цілком спокійно може бути самою собою. Нагодувати, одягти й допомогти з уроками — це їй не важко, а от віддавати свої душевні сили — це вже, вибачте.
А маленький Вовка тепер ні на хвилину не забував, що він нелюбий, і щоб його не віддали в дитячий будинок, має добре себе поводити.
І ось вони вдома. Вові вирішили віддати найменшу кімнату. Але спочатку там треба було все переробити для хлопчика. Вибір шпалер, меблів, декору — це було те, що Віка обожнювала. Вона з ентузіазмом кинулася в процес облаштування дитячої. Вовці дозволили вибрати шпалери, а все інше підбирала сама Віка. Кошти Віка не шкодувала, адже вона була не жадібною, вона просто не любила дітей, тому кімнатка вийшла на замір.
Вовка був щасливий! “Шкода тільки, мама не бачить, яка в нього тепер кімната. Ех, якби ще Віка могла його полюбити. Вона хороша, добра, тільки дітей не любить”. Дуже часто розмірковував про це Вова перед сном.
Вова вмів радіти всьому, кожній дрібниці. Цирк, зоопарк, парк атракціонів — хлопчик так щиро виражав свій захват, що Віка сама почала отримувати задоволення від таких прогулянок. Їй подобалося спочатку здивувати хлопчика, а потім спостерігати за його реакцією.
У серпні вони мали їхати з чоловіком на море, а Вову на десять днів мала взяти їхня близька родичка. Однак майже в останній момент Віка все переграла. Їй раптом сильно захотілося, щоб хлопчик побачив море. Ваня трохи здивувався змінам у дружини, але все ж у глибині душі був радий. Адже він дуже сильно прив’язався до хлопця. А Вовка був майже щасливий! Ось якби його ще любили. Ну й добре, зате він побачить море!
Поїздка вдалася. Море було теплим, фрукти соковитими, а настрій гарним. Але все хороше колись закінчується, і відпустка теж закінчилася.
Почалися звичайні будні. Робота, дім, школа. Але щось у їхньому маленькому світі змінилося, з’явилося якесь нове відчуття. Ніби відчуття руху життя, якоїсь ледь вловимого щастя, очікування дива.
І диво сталося. Віка привезла з моря нове життя. Як таке могло статися, адже вони стільки років успішно уникали таких несподіванок? Що робити, Віка не знала. Сказати чоловікові чи все вирішити самій? Після появи Вовки вже не була впевнена, що її чоловік — переконаний чайлдфрі. Він обожнював возитися з хлопчиком, із задоволенням займався з ним і навіть кілька разів брав із собою на футбол.
Ні, один подвиг Віка зробила, а на другий уже не була готова. Вона сама прийняла це непросте рішення.
Віка сиділа в клініці, коли подзвонили зі школи. Вову забрала швидка з підозрою на апендицит. Що ж, поки все відкладається.
Вона ввірвалася в приймальне відділення лікарні. Вова лежав на канапі весь блідий, його сильно трясло. Побачивши Віку, він розридався.
— Віко, будь ласка, не йди, я боюся. Побудь сьогодні моєю мамою. Будь ласка, тільки один день, і все. Я потім ніколи-ніколи не буду просити.
Хлопчик міцно вчепився в її руку, у нього градом лилися сльози. Віка ніколи не бачила, щоб він плакав, тільки в день похорону. А зараз його ніби прорвало.
Віка притулила його руку до своєї щоки.
— Хлопчику мій, потерпи трохи. Зараз прийде лікар, і все буде добре. Я тут, поруч, і нікуди не піду.
Боже, як вона любила його в цю мить! Цей хлопчисько із захопленими очима — найголовніше, що в неї є.
Чайлдфрі — яка дурість. Сьогодні ввечері вона все розповість Вані про майбутню дитину. Це рішення прийшло в ту мить, коли Вова ще сильніше стиснув її руку.
Минуло десять років. Сьогодні у Віки майже ювілей. Їй 45. Будуть гості, привітання. А поки, за чашечкою кави, щось накатило. Як швидко промайнув час. Минули юність, молодість. Вона — стала жінка, щаслива дружина й мама двох чудових дітей. Вовці вже майже вісімнадцять, а Сонечці — десять. І вона ні про що не шкодує.
Хоча ні, є одна річ, про яку вона дуже-дуже шкодує. Про ті слова, що не стане його мамою. Як би їй хотілося, щоб Вовка їх не пам’ятав, щоб забув і ніколи не згадував. Після того дня в лікарні вона намагалася якомога частіше говорити йому про свою любов, але чи пам’ятав хлопчик ті її перші зізнання — вона так і не наважилася запитати.
