— Віко, май совість, — обурився чоловік, — чому моя племінниця має питати в тебе дозволу, коли їй приходити, а коли — ні?
— Віко, май совість, — ревів чоловік, — чому моя племінниця має питати в тебе дозволу, коли їй приходити, а коли — ні? Я вимагаю, щоб ти ставилася до дівчинки з повагою! Ти постійно зустрічаєш її з кислою міною, рахуєш, скільки сирників вона з’їла. А сьогодні Аня мені сказала, що ти три тисячі гривень їй не дала! Не соромно тобі?
Сім’я Марченків збиралася вечеряти. Господиня накривала на стіл, господар щойно повернувся з роботи й відпочивав перед телевізором. Задзвонив телефон, Олексій глянув на екран, усміхнувся й ніжно проворкував:
— Анечко, здравствуй! Як у тебе справи? Що? Що вона тобі сказала? Прямо так і заявила? Я обов’язково з нею поговорю!
Віка, почувши знайоме ім’я, закотила очі. Ну, зараз почнеться! Зараз дорогенький чоловік осідлає улюбленого коника й почне їй виговорювати. А власне, що поганого вона робить? Вона просто хоче жити спокійно!
Так і вийшло. Льоша на балконі переговорив телефоном, поклав слухавку й прискакав на кухню.
— Віко, знову?! Ну скільки можна? Знову ти починаєш?
— Що, наскаржилася? — усміхнулася Віка, — так, я її вигнала. Тому що племінниця твоя — абсолютно совість загубила. Чого вона сюди приходить?
— Припини наговорювати на Анюточку! — чоловік дивився на дружину суворо, — і не смій її ображати!
— Я не наговорюю, мені просто набридло, що моя квартира — прохідний двір для твоєї племінниці, Олексію! — відповіла Віка, — їй сімнадцять, час вже тямити! Вона не розуміє, що своїми візитами вона порушує наш з тобою спокій!
Ці сварки траплялися в домі Марченків дедалі частіше. Усі від них втомилися, але чоловік і дружина ніяк не могли знайти спільної мови або якогось бодай трохи влаштовуючого обох компромісу.
Одружилися Олексій та Вікторія п’ять років тому. Шлюб був із кохання, в щирості намірів майбутнього чоловіка Віка не сумнівалася. Але одного кохання для щастя мало, і спочатку довелося довго притиратися одне до одного. Темпераменти в чоловіка й дружини були різними, але це подружньому життю не заважало. Льоша був типовою совою, яка не могла прийти до тями до десятої ранку, а Віка — жайворонок, який вставав ще до сходу сонця. Зате ввечері, уже годині о восьмій-дев’ятій вона клювала носом, позіхала й мріяла доповзти до подушки.
Часто вона засинала прямо на дивані, за переглядом фільму, і чоловіка це ображало. Чому вона спокійно не може додивитися з ним цікаве кіно? Що за звичка валитися одразу на подушку?
Призвичаювалися одне до одного досить довго, а потім з’явилася Катя — довгоочікувана донечка. Як минули перші три роки малечі, Вікторія згадувати не любила — були і сварки, і непорозуміння. Здебільшого сварилися через домашні обов’язки. Віка дуже втомлювалася, просила в чоловіка допомоги, а той дуже неохоче возився з малечею, пояснюючи дружині:
— Плаче вона в мене! П’ять хвилин сидить, потім вередувати починає. Не вмію я з маленькими дітьми поводитися, досвіду в мене немає.
— У мене його теж немає, — сердилася Віка, — але я ж якось справляюся! Ти вважаєш, що мені відпочинок не потрібен? Я двадцять чотири години на добу сиджу вдома й світу білого не бачу. Невже я не маю права хоча б годину ввечері собі приділити?
Пережили і цей важкий період. Дитині виповнилося три рочки, вона тільки-но почала освоюватися в дитячому садочку. Віка почала думати про те, щоб вийти на роботу.
— Засиділася в декреті. Набридло постійно вдома стирчати! — пояснювала вона родичам і подругам.
Олексію не хотілося дружину відпускати на роботу. Віка була хорошою господинею, і загалом влаштовувала Олексія. Вона дивовижно готувала. Причому, зазвичай у господині є кілька фірмових страв, але Віці, здавалося, були підвладні і супи, і салати, і навіть випічка. Свекруха у Вікторії теж мала великий талант до випічки, але навіть вона визнавала в невістці гідного суперника.
— Пощастило тобі, синку! Цінуй дружину! — казала Ірина Павлівна, відправляючи до рота шматочок шарлотки.
Олексій і сам розумів, що йому пощастило. Віка була розумною, красивою, хазяйновитою. Був у неї дар усюди, де вона з’являлася, наводити затишок. Дрібниці, на кшталт пухнастих рушників, що пахнуть лавандою, вишитих вручну фіранок, гарних серветочок з авокадо — і зовсім інший вигляд у квартири.
Коли Катюша трохи підросла, Віка й зовсім поринула в домашні справи — усе блищало чистотою, ошатна чистенька донечка бігла ввечері до батька, скучивши, щебетала «як вони з мамою сніжинки вирізали для ялинки». Ідилію псувало тільки бажання Віки стати фінансово незалежною.
Квартира, в якій жило подружжя, належала колись бабусі Вікторії. Вона була єдиною донькою в сім’ї, і коли бабуся Віра занедужала, вона знайшла сили з’їздити до юриста й написати заповіт на улюблену онучку. Це було за рік до того, як одружилися Віка з Олексієм.
Вони тоді вже були знайомі, але зустрічалися до того, як дійти до РАЦСу, досить довго. Віка завжди казала, що хоче вийти заміж раз, і на все життя. Серйозність її намірів поділяв і Олексій, тому вони не поспішали.
Із родичами чоловіка Віка теж знайшла спільну мову швидко — і зі свекрухою, і з двома сестрами Олексія, Галиною та Надією. Галина була «людиною науки», повністю присвятила себе роботі. Вона викладала в престижному вищу і завжди дуже різко висловлювалася про шлюб. Не бажала туди вступати, хоч і багато років зустрічалася з чоловіком-колегою зі своєї кафедри.
А от Надія була світла, тепла, проста жінка. Її сумну життєву історію Віка знала: Надя привела у світ донечку від першого чоловіка, але шлюб розпався. Легка на підйом Надя плакала не довго — зібрала дочку й махнула разом із нею в турпохід, звідки повернулася за місяць із нареченим. Він же потім став її чоловіком, ростив її Анюточку.
Наді допомагав і Олексій. В Анюти він душі не чаяв. І саме вона стала причиною практично щоденних сварок. Ані було вже сімнадцять. Маленькою вона була чарівна лялечка з кучериками кольору стиглого жита й цікавезними синіми очиськами. Розпещена до краю дівчинка, коли перетворилася на дівчину, продовжувала поводитися так, ніби весь світ їй щось винен. Вона тягла з доброго дядечка гроші, і це Віку сильно дратувало.
— У тебе є своя дочка, Льоша! — виговорювала вона чоловікові, — а ти такий дорогий телефон купуєш Ані! У неї батьки непогано заробляють, вітчим — то взагалі бізнесмен!
— Катя ще мала, підросте, і їй куплю. — відмахувався Олексій, — чого ти даремно сваришся? Віко, припини.
Вікторія хитала головою, а чоловік рішуче не розумів — ну що такого поганого він робить? Чому він за зароблені гроші не може потішити племінницю?
Але чим старшою ставала Аня, тим більше сварок траплялося у подружжя. Жили в квартирі Вікторії, і вона вважала себе там повноправною господинею. Племінниця Льоші, здавалося, абсолютно не вміла поводитися — найбільше Віку в ній дратувала безпардонність.
Два роки тому сталося велике непорозуміння. Віка не знайшла у своїй скриньці найціннішої речі — маленьких срібних сережок у формі крил. Ці гвоздики колись подарувала Віці бабуся, жінка берегла їх, як зіницю ока, улюбленій Каті Віка не дозволяла до них навіть торкатися. Коли донька стала носити сережки, вона стала просити «крильця», але мама, суворо заявила:
— Ні, Катю, тобі ми купимо інші. Ці чіпати я не дозволяю.
— Чому? — тут же засмутившись, поцікавилася дівчинка, — тобі шкода?
— Ні, доню, не шкода. Ці сережки мені дуже дорогі! Колись я розповім тобі історію їхньої появи, а зараз просто прошу: будь ласка, не чіпай їх! Не засмучуй маму.
Прикраси Віка носила рідко, вдягала в основному тільки з особливо урочистих випадків. У повсякденному житті не знімала тільки обручку, а все інше зберігала в скриньці в затишному місці. Якось, повернувшись з роботи, Віка вирішила в своїй оксамитовій валізці навести лад — треба було дещо почистити. Спеціально для цього вона напередодні придбала набір з щіточкою та поліроллю. Зникнення сережок помітила одразу, забила на сполох. Подзвонила чоловікові, а той спокійно заявив:
— Анюта взяла їх поносити. Вона позавчора приходила в гості, побачила їх у твоїй скриньці, спитала, чи може вона їх на час взяти. Я дозволив.
У Віки в очах потемніло — на чоловіка раніше вона ніколи так не підвищувала голос:
— Ти зовсім очманів? Ти чудово знаєш, що сережки ці мені подарувала бабуся. Я Каті, рідній дочці, їх чіпати не дозволяю! Чому ти дозволив своїй племінниці їх забрати? Чому ти взагалі розпоряджаєшся моїми речами? Давай я зберу всі твої рибальські снасті й віднесу сусідові? Хай користується!
— Віко, знову ти починаєш сваритися через якусь дрібницю, — заявив Олексій дружині, — справа ж нічого не варта! Подумаєш, Анюта взяла якісь старі срібні дешеві сережки. Не ті, між іншим, що я тобі на річницю подарував, із діамантами. І через це ти знову хочеш посваритися?!
Три дні Віка потім після цього з чоловіком не розмовляла. Племінниці подзвонила, зажадала, щоб та негайно повернула сережки, взяті без дозволу. Аня принесла тільки одну:
— Друга якось загубилася, — заявила вона тітці, — я навіть і не помітила як. Там застібачка глючила, ось, мабуть, і розстібнулася. Але нічого ж, правда? Ця дешевка великих грошей не варта.
Племінниця не бажала розуміти, що приходити без запрошення — як мінімум не красиво. Незваний гість, як кажуть, гірший за татарина, а коли вдома маленька дитина, то це взагалі, ще гірше.
Віка якось укладала Катю спати. Малеча нездужала, підхопивши в саду чергову застуду. Нарешті, Катюшка пригрілася під ковдрою, і, заколихана мамою, провалилася в сон. І тут дзвінок у двері! Та не один, а кілька, з невеликими перервами. Віка бігом кинулася відчиняти, і, прочинивши двері, зсунула брови:
— Аню, десята вечора! Що ти дзвониш, я тільки Катю вклала.
— А тіточко Віко, пардон! Привіт, дрібното! — помахала дівчинці, що визирнула з-за дверей.
Малечка терла оченята і вже знову шморгала носом, ледь стримуючи сльози.
— Ти чого прийшла? Сталося щось? — підхопивши дочку на руки, спитала Віка.
— Та ні, я просто. Змерзла, вирішила ось заскочити.
Віці хотілося все висказати дівчині, стримувало тільки небажання сваритися з чоловіком. Учинки Ані у Віки завжди викликали обурення й нерозуміння. Вона жила в будинку навпроти, але чомусь вирішила прийти до дядька й тітки. Де логіка? Але логіки у сімнадцятирічної дитини точно не було. Вона тут же зажадала піцу, яку побачила, розчахнувши холодильник.
— Аню, візьми і розігрій. Мені треба Катю вкласти.
— А можна я ночувати у вас залишуся?
— Можна, але матері про це скажи, щоб не турбувалася.
Чоловік тоді працював у нічну зміну, Віка лягла поруч із донькою, і сама не помітила, як заснула разом із нею.
Ранок почався із зайнятої ванної. На три години. Коли Аня вийшла, за нею хлинула така пара, наче добрячу лазню прочинили на сорокаградусному морозі. Дивитися на лічильник після такого «запливу» племінниці Віка не хотіла. Дівчина не наважилася витерти за собою бризки ні з підлоги, ні з кахлю, ні, звісно, з дзеркала. У раковині валялася зубна щітка, причому Вічина. Поруч — мокрий рушник, зім’ятий, наче був просто ганчіркою. Віці захотілося від досади щось відповісти, але вона стрималася.
Довелося терміново наводити лад. На це пішла добра півгодини. На кухні Аня знищувала сирники, приготовані вчора ввечері. З’їла стільки, що не кожному чоловіку під силу. І як тільки такою худою залишається?
Перед виходом Аня вициганила в тітки три тисячі гривень. Віка спочатку відмовила:
— Аню, у мене зайвих грошей немає. Мені за садок платити треба. Вибач, не можу тебе цього разу проспонсорувати.
— Ну тітонько Віко, — заскиглила Аня, — ну дайте! Дуже-дуже-дуже треба!
— Ні, Аню, — рішуче заявила Вікторія, — не можу.
Племінниця дістала мобільний телефон, набрала чийсь номер і капризно захникала:
— Дядечку, скажи тітоньці Віці, щоб грошей мені дала. Я в неї попросила, а вона мені сказала, що зайвих у неї немає. Так, так і сказала! Слухавку їй дати? Зараз!
Аня звела підборіддя і з радісним виглядом простягла слухавку Вікторії. Та неохоче її взяла:
— Ну? І що, що ти сказав? Льоша, припини мені вказувати! Добре, я дам. Але ввечері ти мені їх повернеш.
Увечері Вікторія влаштувала чоловікові сварку.
— Ну що ти через три тисячі гривень так завелася? Подумаєш!
— Вона це робить систематично. Розбудила Катю, я тільки її вклала, води налила стільки, скільки ми за тиждень витрачаємо. Їсть усе, що не прибито, всюди залишає за собою безлад. Ще й гроші сміє просити!
— Вона дитина, Віко!
— Льоша, ти в сімнадцять уже працював у батька, я газети розносила й листівки. Яка вона дитина? Вона вже доросла дівчина, їй наступного року до університету вступати. Ну як можна так виховати людину?
— Не перебільшуй…
— Це я ще применшую! Але найголовніше — чому я у своєму домі маю терпіти таку поведінку Ані? А?
Чоловік просто махнув рукою і вийшов — мовляв, бабські сльози набридли йому, бачте!
За тиждень Аня заявилася знову:
— Тіточко Віко, а ви мені на джинси нові грошей не дасте?
— А чому я маю давати їх тобі?
Дівчина знизала плечима:
— Ну, тому що мені хочеться, а мама не дає.
— І я не дам. У мене є своя дочка.
— Ну що вам, шкода чи що?
— Шкода. Я гроші не малюю.
— Добре, я тоді в дядька Льоші попрошу! — і випурхнула, бадьоро перестрибуючи через пару сходинок.
Віка похитала головою. Якщо Олексій дасть їй грошей, то… То що? Адже, зазираючи всередину себе, Вікторія готова була визнати — якщо так піде й далі, цей шлюб просто не вдасться зберегти.
Благо, Віка мала власне житло, непогано заробляла, і перспектива залишитися з маленькою дитиною на руках її не лякала. Жінка куди більше цінувала власний комфорт, особисті кордони, і взагалі ніколи не була терпилою. Час закінчувати цю благодійність стосовно племінниці. Вона вже доросла і має розуміти, що без дозволу приходити не можна. Вона навіть подзвонити не хоче!
У вихідний Катя лягла вдень поспати, Віка просто сіла в навушниках на диван, взяла книгу, поставила поряд тарілку з вівсяним печивом і поринула в читання, хрускаючи солодощами. Увечері з’явився чоловік і одразу пішов у наступ:
— Чому ти не пустила Аню сьогодні?
— Як не пустила? Вона була в мене, грошей просила, я відмовила. Ти не дав, сподіваюся?
— Та мені не шкода грошей! — відповів чоловік, — вона приходила потім, стукала, а ти не відчинила!
Віка пригадала, що відключила дзвінок, коли Катюша заснула, а в навушниках вона нічоготне чула.
— Я не зобов’язана їй відчиняти, Олексію! Я була зайнята своїми справами, в гості її не запрошувала.
— Усе ясно з тобою. Я зроблю їй ключі, щоб вона могла приходити, коли захоче.
— Якщо ти зробиш їй ключі, то можеш збирати свої речі! — гримнула дружина.
— За що ти її так не любиш, а?
— За її поведінку, Льоша!
— Гаразд, я тебе почув. Усе.
Але Вікторії цієї відповіді чоловіка здалося замало. Їй і справді набридли ці постійні візити в будь-який час, з приводу і без. Вона наважилася.
— Надюшо, ви вдома? — спитала вона в зовиці, матері Ані.
— Так, Вікусю. Аня в школі, чоловік на роботі, а я вихідна. Ти заскочити хотіла?
— Так, я прийду зараз, хочу поговорити.
— Прибігай, зараз якраз манник у духовку ставлю, чаю поп’ємо. Тобі не складно молока буде зайти купити? А то я все ось у магазині взяла, а про молоко вилетіло з голови.
— Звісно, Надю. Чекай.
За пів години з пакетом молока Віка дзвонила в двері зовиці. Вони їли теплий манник, пили чай, і Вікторія максимально делікатно пояснювала свою проблему сестрі чоловіка.
— У мене маленька дитина, Надюшо. Та й взагалі, сама розумієш, так часто чужа людина в домі.
— Ох, поводить вона себе… І дядько ще продовжує балувати. Навіть ми з батьком із нею вже суворіше стали до неї ставитися. — журилася Надія.
— Ти мати, поговори з нею, прошу тебе. Я з чоловіком сваритися вже втомилася. Навіть розходитися думаю, так набридло. Нерви здають, зрозумій. — Вікторія зробила великий ковток чаю.
Із бергамотом, із топленим молоком, міцний — напій був дуже добрий і приємно бадьорив і зігрівав з мороз.
— Звісно, я поговорю. Та й залишилося менше року вже, потім їй вступати. Я хочу до Львова щоб поїхала.
— Не стрьомно відпускати?
— Стрьомно, що вона в нашій провінції застрягне. Хай здобуде хорошу освіту, вона одна ж у мене.
— І то правда. Надюшо, за пиріг дякую, і спасибі, що вислухала і погодилася допомогти. Я побіжу, мені вже Катюшу час від мами забирати.
Віка підвелася, і зовиця обійняла її:
— Треба було раніше сказати, не терпіти. Я поговорю і з дочкою, і з братом. Ми тебе не можемо втратити, навіть не думай! — зовиця усміхалася.
Віці на душі стало тепло. Добре, коли ти в сім’ї чоловіка до двору припала, приємно.
Вона зібрала донечку, погуляла з нею на дитячому майданчику. Чоловік поспішав з роботи і прийшов до дружини й доньки, що гуляли, теж подихати свіжим повітрям. Березень стояв сніжний, але дуже сонячний. Уже пахло весною, і крапели дзвеніли, акомпануючи пісенькам синиць і воркуючих голубів. Усі разом повернулися додому, сіли вечеряти.
— Мені сестра дзвонила. — сказав Олексій. — Вибач мені, я не думав, що тобі так важко через Аню.
— Мені справді важко. Я теж людина, і мене треба поважати, інакше я просто піду від тебе. — озвалася Віка.
Чоловік простягнув їй руку:
— Ні, Надя має рацію, ти — скарб, і втратити я тебе просто не зможу.
Віка усміхнулася, потиснувши руку чоловіка, яку він простягнув на столі відкритою долонею догори.
— Сподіваюся, тепер у нашому домі запанують мир і спокій, і сваритися ми більше з тобою не станемо. Я теж тебе люблю, Льошо. Потрібно це берегти.
— Згоден. І з Анею я сам ще теж поговорю.
З Анею поговорили і мати, і дядько. Віка не знала, чи зрозуміла вона, чи просто образилася, але перестала до них по три рази на день приходити. А потім вступила до університету й поїхала гризти граніт науки.
