Віктор повернувся додому в піднесеному настрої. Він звично кинув ключі на тумбочку і вигукнув у порожнечу коридору:
— Марино, я вдома! Сподіваюся, ти не забула, що сьогодні прийдуть гості? Ми з Олегом вирішили обговорити новий проект за вечерею. Зроби щось швиденько, ну, як ти вмієш — легеньке і непомітне.
Марина вийшла з кухні. Вона була в тій самій бежевій кофтині, яку носила останні три роки. Але погляд… Погляд був такий, ніби вона щось підрахувала і результат їй дуже не сподобався.
— «Непомітне», Вітю? — перепитала вона тихо. — Як і моє життя тут останні десять років?
— Почалося… — Віктор закотив очі. — Тільки не треба цих драм перед приходом партнерів. Що не так? Грошей мало? Чи знову на море хочеш?
Марина склала руки і підійшла ближче. Її спокій лякав більше, ніж крик.
— Знаєш, що я зробила сьогодні, поки ти «вирішував долі світу» в офісі? Я зібрала твої речі. Всі тридцять пар ідентичних шкарпеток і твої егоїстичні амбіції в комплекті.
— Що ти верзеш? — Віктор розсміявся, але сміх вийшов нервовим. — Ти без мене навіть комунальні послуги не сплатиш, мишко. Хто ти без моєї підтримки?
— Я — жінка, яка щойно продала твою колекцію рідкісних вінілових платівок, — солодко промовила вона.
Віктор зблід. Його голос зірвався на високу ноту:
— Ти… ти не мала права! Це майно! Це приватна власність!
— А моє терпіння — це що, державна власність? — вибухнула Марина, і це був перший раз, коли вона підвищила голос. — Ти роками сприймав мене як додаток до мультиварки! «Марино, принеси», «Марино, подай», «Марино, не заважай, коли дорослі розмовляють». Так ось, «дорослий», тепер ти будеш розмовляти з порожніми стінами!
— Ти просто невдячна істеричка! — закричав Віктор, наступаючи на неї. — Я дав тебе все! Дім, статус, спокій!
— Ти дав мені золоту клітку, де навіть прутики були змащені моїми сльозами! — Марина не відступила ні на крок. — Статус «дружини успішного чоловіка»? Дякую, цей костюм мені тисне . Я хочу бути просто собою, а не тінню, яка чистить твої туфлі.
— І куди ти підеш? До мами? В ту хрущовку? Ти ж за тиждень приповзеш назад, проситимеш вибачення на колінах!
— О, ні, любий. Я зняла квартиру на березі річки. На ті самі гроші, що отримала за твій «першопресовий» Led Zeppelin. До речі, покупець виявився дуже приємним чоловіком, який цінує класику і… вміє слухати жінку.
Віктор задихався від люті, хапаючи ротом повітря:
— Це крадіжка! Я заявлю в поліцію!
— Заявляй, — знизала плечима вона. — Але спершу поясни поліції, чому твої рахунки в банку раптом виявилися замороженими через позов про розподіл майна, який я подала сьогодні о дев’ятій ранку.
У двері подзвонили. Це був Олег — партнер Віктора. Марина привітно посміхнулася, відчинила двері й промовила:
— Добрий вечір, Олегу. Проходьте, будь ласка. Віктор якраз хотів розповісти вам, як він планує керувати компанією в стані повного банкрутства і розлучення. А я, мабуть, піду. Таксі чекає.
Вона взяла свою маленьку валізку, яка вже стояла біля дверей, і, не озираючись, вийшла. Віктор стояв посеред коридору, червоний, як рак, і лише безпорадно стискав кулаки.
Тиха жінка пішла, забравши з собою не лише його комфорт, а й його впевненість у тому, що він — центр Всесвіту.
Минуло два тижні. Марина сиділа на підвіконні своєї нової невеликої квартири, загорнувшись у плед, який купила сама — яскраво-жовтий, а не «практичний сірий», як наполягав би Віктор.
У двері наполегливо загрюкали. Вона знала цей ритм: три коротких, один довгий. Ритм розлюченого господаря життя.
Марина спокійно відчинила. На порозі стояв Віктор. Вигляд у нього був… м’яко кажучи, не презентабельний. Сорочка пом’ята, під очима тіні, а в руках — паперовий пакет з напівфабрикатами.
— Де мої паролі від кабінету в банку? — замість «привіт» випалив він. — І чому в домі немає жодної чистої тарілки? Я викликав клінінг, а вони сказали, що ти забрала якісь особливі миючі засоби!
— Вітю, я забрала свої речі. А миючі засоби… ну, я їх купувала, я їх і забрала. Це ж «дрібниці», хіба ні? Ти ж казав, що побут — це не робота.
— Це саботаж! — закричав він, заходячи в кімнату без запрошення. — Ти подивися на себе! Живеш у цій шпаківні!
Тут навіть нормальної витяжки немає! Повертайся негайно, я готовий… ну, я готовий підняти тобі бюджет на особисті витрати. На десять відсотків!
Марина розсміялася. Це був щирий, чистий сміх, від якого у Віктора сіпнулося око.
— Десять відсотків? Вітю, ти торгуєшся зі мною, як на базарі. Ти так і не зрозумів: я пішла не за грошима, а від тебе.
— Та кому ти потрібна, крім мене? — він перейшов на свій улюблений метод «залякування». — Тобі тридцять п’ять! Ти десять років тільки те й робила, що вибирала колір штор! Ти ж нуль без мого прізвища!
— О, щодо штор, — Марина підійшла до столу і взяла теку. — Пам’ятаєш ту фірму з дизайну інтер’єрів, якій ти відмовив у контракті минулого року? Я пішла до них працювати. Консультантом.
Виявилося, що мій смак, який ти називав «міщанським», зараз у тренді.
— Консультантом? Смішно! Це копійки!
— Це мої копійки, Вітю. І вони пахнуть свободою, а не твоїм одеколоном і вічними претензіями.
Віктор сів на диван, за звичкою чекаючи, що йому зараз запропонують каву. Але Марина продовжувала стояти біля дверей, тримаючи їх відчиненими.
— Слухай, Марино, досить гратися в незалежність. Олег сміється з мене. Каже, що я не можу впоратися з власною дружиною. Давай я куплю тобі ту машину, про яку ти мріяла.
Тільки повернися і приготуй ту вечерю з качкою, до нас завтра прийдуть японці.
— Японці? — перепитала вона з іскрою в очах. — Ти хочеш, щоб я знову працювала безкоштовною прислугою для твоїх зв’язків? Знаєш, що я скажу твоїм японцям? «Сайонара». Це означає «прощавай».
— Ти… ти просто егоїстка! — Віктор підхопився. Його обличчя стало багряним. — Я викреслю тебе з заповіту! Я відберу все через суд!
— Відбирай. Але пам’ятай одну річ: коли ти повернешся у свій величезний порожній дім, де пахне тільки пилом і твоєю самотністю, не дзвони мені. Бо я буду зайнята. У мене завтра перша виставка моїх ескізів.
Віктор завмер. Він ніколи не бачив її такою — сяючою, гострою, як лезо бритви. Вона більше не була «тихою». Вона була вільною.
— Іди, Вітю, — тихо сказала вона. — У тебе там пельмені в пакеті розморожуються. До речі, інструкція на упаковці. Хоча, боюся, для тебе це занадто складний технічний текст.
Коли двері за ним зачинилися, Марина нарешті видихнула. Вона підійшла до дзеркала, поправила волосся і посміхнулася своєму відображенню. Тепер вона знала: тиша — це не слабкість. Це просто час, який потрібен для того, щоб зібрати сили для справжнього вибуху.
Ось вона — кульмінація. Виставка і фінальний акорд, після якого Віктор зрозумів: вороття назад немає.
Галерея «Сучасний простір» сяяла вогнями. Марина, у сукні кольору нічного неба, яку вона купила на свій перший гонорар, виглядала не просто впевнено — вона виглядала небезпечно гарною.
Її ескізи інтер’єрів, де поєднувався мінімалізм і затишок, зібрали чимало критиків.
Раптом двері розчинилися з таким гуркотом, ніби туди влетів розлючений бик. Це був Віктор. У своєму дорогому італійському костюмі, який тепер здавався йому завеликим, він проривався крізь натовп.
— Ось ти де! — закричав він, ігноруючи здивовані погляди мистецтвознавців. — То ось на що ти витратила мої… тобто, наші гроші? На ці малюнки для дитячого садка?
Марина навіть не здригнулася. Вона повільно піднесла келих до губ, відпила ковток і спокійно промовила:
— Вітю, ти заважаєш людям насолоджуватися мистецтвом. І, здається, ти забув вдома гарні манери. Хоча… ти їх ніколи й не мав.
— Мистецтвом?! — Віктор тицьнув пальцем у центральний ескіз. — Це ж наша вітальня, тільки в інших кольорах! Ти вкрала ідею мого дому!
— Це ідея дому, де мені було б тепло, Вікторе. Але там завжди був протяг від твого егоїзму. Люди купують ці ескізи, бо вони бачать у них душу. Те, чого ти не помічав десять років, дивлячись мені прямо в очі.
— Купують? Хто це купить? Ці нероби в шарфах? — він обвів рукою залу. — Я зараз же викуплю всю цю виставку і спалю її на задньому дворі, щоб ти знала своє місце!
У залі запала тиша. Марина зробила крок вперед, і її голос прозвучав чітко, як удар метронома:
— Ти не зможеш цього зробити. По-перше, у тебе немає стільки вільних коштів — твої рахунки все ще під арештом, забув? А по-друге… головний лот уже придбаний.
З-за спини Марини вийшов високий сивий чоловік — той самий Олег, партнер Віктора, з яким той збирався «вирішувати справи».
— Привіт, Вікторе, — сухо сказав Олег. — Я купив серію «Вільний простір». Марина — неймовірний талант. Дивно, що ти тримав такий діамант у кухонній шухляді.
— Олегу? Ти… ти зрадник! — Віктор аж затрусився. — Ми ж партнери! Ми ж будували імперію!
— Ми будували бізнес, Вітю. Але я не хочу мати справу з людиною, яка не поважає навіть власну жінку. Якщо ти так поводився з нею, то як ти вчиниш зі мною, коли запахне великими грошима?
Наша співпраця закінчена. Мої юристи надішлють документи завтра.
Віктор виглядав так, ніби його щойно вдарили струмом. Він дивився на Марину, на Олега, на натовп, який шепотівся за його спиною. Він раптом став маленьким і смішним у своєму гніві.
— Ти… ти все це підлаштувала? — прохрипів він.
— Ні, Вітю, — Марина поклала руку йому на плече, але від цього дотику він здригнувся. — Ти сам це зробив. Своїми руками, своїми словами, своєю байдужістю. Я просто перестала тобі заважати руйнувати власне життя.
— Я знищу тебе… — без сили прошепотів він.
— Ні, ти підеш звідси сам. Охороно, проведіть пана до виходу. Він помилився адресою. Це галерея для тих, хто вміє бачити, а не для тих, хто звик лише вимагати.
Коли Віктора виводили під лікті, він намагався щось кричати, але двері зачинилися, відсікаючи його голос. Марина повернулася до Олега, кивнула і знову усміхнулася гостям.
— Панове, перепрошую за цей невеликий перформанс. Життя іноді вимагає яскравих фарб, навіть якщо це фарби скандалу. Продовжуємо?
Тієї ночі Марина вперше за багато років спала без снів. Вона більше не була «тихою жінкою». Вона була автором власної долі, де кожен штрих належав тільки їй.
Юлія Хмара
