— Віктор відмовився від операції для дружини і знайшов їй місце на кладовищі, а сам поїхав до Парижу з іншою, але після повернення…
Віктор стояв біля вікна лікарняної палати, дивлячись на сірий жовтневий дощ. Лікар щойно вийшов, залишивши по собі важке мовчання.
— Ти чув, що він сказав? — голос Ганни був слабким, майже пошепки. — Операція дорога. Дуже дорога.
— Чув, — Віктор не обертався.
— Скільки ми накопичили на квартиру?
— Достатньо для першого внеску. Майже тридцять тисяч.
Ганна заплющила очі. Двадцять два роки шлюбу, двадцять два роки економії на всьому. Вона шила собі сукні сама, він їздив на старій машині. Донька Катя виросла, вийшла заміж, поїхала в інше місто. А вони все відкладали на власне житло, на квартиру, де можна зустріти старість.
— Операція коштує дорого, — сказала вона. — Майже всі наші гроші.
— Я знаю.
— А якщо не допоможе?
Віктор нарешті повернувся. У його очах вона не побачила того, що шукала. Не побачила рішучості, готовності віддати все. Натомість там було щось інше — втома, роздратування, можливо, навіть полегшення.
— Лікар сказав — п’ятдесят на п’ятдесят, — промовив він повільно. — Половина шансів. А якщо не допоможе, ми залишимося ні з чим. Без грошей, без квартири. І без тебе.
Ганна відчула, як усередині щось обірвалося. Не від страху. Від розуміння.
— Ти не хочеш ризикувати грошима, — це не було питанням.
— Ганно, будь реалісткою. Тобі п’ятдесят один. У тебе важка стадія. Навіть після операції лікарі дають максимум два роки. Максимум! А скоріше за все — менше. І ці два роки ти проведеш у лікарнях, на хімії, у болю. Воно того варте?
— Для тебе — не варте, — вона відвернулася до стіни.
— Я не про це. Я про тебе думаю. Навіщо мучитися? Є ж паліативна допомога, знеболювальні…
— Ти вже все вирішив.
Віктор підійшов ближче, але не торкнувся її.
— Я дізнавався про гарну ділянку. На Північному кладовищі, під березами. Тихе місце. Я оплачу все як треба, поставлю пам’ятник, який ти захочеш. Мармуровий. З твоєю фотографією, де ти ще молода, красива.
Ганна засміялася, і сміх цей був страшнішим за сльози.
— Ти вже вибрав мені місце на кладовищі. Поки я ще жива.
— Не треба так. Я просто хочу, щоб ти не хвилювалася. Щоб знала — про тебе подбають.
— Про мене подбають, коли я помру. А поки я жива — ти хочеш зберегти гроші на квартиру.
— На нашу квартиру! Де я буду жити! Мені ж ще жити й жити, Ганно. Мені п’ятдесят чотири. Що мені робити без житла, без грошей?
Вона заплющила очі. Далі говорити не було сенсу.
Катя прилетіла через два дні. Висока, красива, схожа на матір у молодості. Сіла поруч із лікарняним ліжком і взяла руку Ганни.
— Мамо, я все дізналася. Я можу дати грошей на операцію. У мене є заощадження.
— Ні, — Ганна похитала головою. — Це твої гроші. Тобі ростити дітей. Мені тато вже пояснив — операція, скоріше за все, не допоможе.
— Мамо!
— Він правий, Катюш. Навіщо переводити гроші? Краще онукам відкладете на освіту.
Катя заплакала, втупившись обличчям у материну руку. А Ганна гладила її по голові й думала про те, що захищає доньку від правди. Від знання, що її батько відмовився рятувати дружину заради квартири.
Віктор з’явився ввечері. Приніс фрукти, які Ганна не могла їсти.
— Я завтра їду на тиждень, — сказав він, не дивлячись в очі. — Відрядження. До Парижу.
— До Парижу? — Ганна навіть підвелася на подушці. — Яке відрядження? Ти ніколи не їздив у Париж у справах.
— Вперше. Важливі переговори. Я не міг відмовитися.
— Не міг відмовитися, — повторила вона. — Я доживаю свої останні дні, а ти не можеш відмовитися від поїздки до Парижу.
— Ти не помираєш! Лікарі сказали — у тебе є місяців три-чотири, може, навіть пів року. Я не можу все кинути. У мене робота, зобов’язання.
— Зрозуміло. Іди. Іди в свій Париж.
Він пішов швидко, навіть не поцілувавши її на прощання.
Сусідка по палаті, літня жінка, тихо сказала:
— Він не один поїде.
— Що?
— Твій чоловік. Я бачила, як він розмовляв у коридорі з жінкою. Молода така, гарненька. Секретарка з їхньої фірми, чи що. Вони обіймалися.
Ганна заплющила очі. Ось воно. Ось справжня причина. Навіть не гроші. Або не тільки гроші. У нього є інша. Молода, здорова. І він уже бачить своє нове життя. У новій квартирі, на їхні з Ганною гроші. З новою жінкою.
А дружина — просто тягар, від якого треба позбутися. Просто почекати, поки природа все вирішить сама.
Тиждень тягнувся болісно. Віктор дзвонив раз на день, коротко, між іншим. Розповідав про Ейфелеву вежу, про Лувр, про французьку кухню. Голос його звучав винуватим, але щасливим.
Ганна слабшала. Болі посилювалися, знеболювальні допомагали дедалі менше. Але вона трималася. Чекала.
Катя приїжджала щодня після роботи, сиділа поруч, читала вголос. Не говорила про батька. Можливо, теж щось зрозуміла.
На сьомий день з’явилася Марина, колишня дружина Віктора, з якою він був ще в інституті. Вони не бачилися років двадцять.
— Ганно, я випадково дізналася, що ти в лікарні, — вона сіла на стілець для відвідувачів, елегантна, доглянута. — Хотіла провідати. Як ти?
— Доживаю останні дні, — просто відповіла Ганна. — А ти?
— Я… — Марина зам’ялася. — Слухай, мені ніяково, але я повинна сказати. Я проводжала сестру в аеропорт, побачила там Вітю… Він сказав, що збирається до Парижу.
— Він зараз там у відрядженні.
— Він був не один. З ним була дівчина. Молода, років тридцяти. Вони стояли поруч, вона обіймала його. Вони… вони поводилися як пара.
Ганна кивнула.
— Я знаю.
— Знаєш?
— Здогадувалася. Дякую, що прийшла. Дякую, що сказала правду.
Марина стиснула її руку.
— Якщо потрібні гроші на лікування…
— Не потрібні. Пізно вже.
Після відходу Марини Ганна довго лежала, дивлячись у стелю. Всередині не було ні болю, ні образи. Була дивна ясність. І рішучість.
Віктор повернувся засмаглим, відпочившим. Приніс парфуми, які Ганна вже не зможе використати.
— Як ти? — запитав він бадьоро, уникаючи довгого погляду.
— Добре. Я вирішила.
— Що вирішила?
— Я хочу прожити останні свої дні вдома. Не в лікарні. Випиши мене. Відвези додому.
Віктор явно не очікував такого.
— Вдома? Але ж там немає обладнання, лікарів…
— Мені не потрібні лікарі. Мені потрібен мій дім. Моє ліжко. Мої стіни. Я хочу бути там, де прожила більшу частину життя.
— Добре, — він явно був радий, що вона не влаштовує сцен, не питає про Париж. — Я все організую.
Однокімнатну квартиру на околиці винаймали двадцять два роки. Тісна, стара, але це був їхній дім. Віктор допоміг Ганні лягти на диван-ліжко, приніс води.
— Тобі потрібно щось?
— Ні. Іди на роботу. Не треба витрачати на мене відпустку.
— Ти впевнена?
— Впевнена. Катя прийде ввечері. А вдень я полежу, посплю.
Він пішов із явним полегшенням.
Ганна дочекалася, поки за ним зачиняться двері, потім встала. Рухалася повільно, через біль, але цілеспрямовано. Сіла за старий комп’ютер, який Катя налаштувала для них кілька років тому.
Відкрила електронну пошту Віктора. Пароль він ніколи не міняв — дата їхнього весілля. Іронія.
Листи були там. Усі. Переписка з Людою, секретаркою з офісу. Переписка, яка почалася пів року тому, задовго до її, Ганни, діагнозу. Плани на майбутнє. Люда писала: «Коли вона нарешті віддасть Богу душу, ми зможемо одружитися. Уявляєш, нова квартира, нове життя!»
Віктор відповідав: «Скоро, люба. Лікарі дають їй максимум пів року. Операцію я робити не буду — навіщо витрачати наші гроші? Потрібно просто почекати».
Ганна роздрукувала всі листи. Склала в конверт.
Потім відкрила банківський додаток. У неї був доступ до спільного рахунку — Віктор уже й не думав, що вона зможе ним скористатися. Всі гроші, всі їхні заощадження. Майже тридцять тисяч доларів.
Вона перевела їх на рахунок Каті. Усі до останньої копійки. У призначенні платежу написала: «На освіту онуків. Від бабусі з любов’ю».
Після цього написала заповіт від руки. Залишила Каті все, що в неї було — старі прикраси, книги, свою частину квартири, якщо колись вдасться її приватизувати.
І написала листа. Довгого, чесного.
«Катюшо, моя дорога дівчинко.
Коли ти читатимеш це, мене вже не буде. Вибач, що не сказала тобі правди раніше. Не хотіла, щоб ти жила зі знанням, який насправді твій батько.
Він відмовився робити мені операцію. Не тому що вона непотрібна — лікарі давали п’ятдесят відсотків шансів. А тому що не хотів витрачати гроші на мене. Ці гроші він беріг на нове життя. З новою жінкою.
У конверті — їхня переписка. Читати не раджу, але якщо захочеш знати правду — вона там.
Я перевела всі гроші на твій рахунок. Це наші з тобою гроші. Я заробляла їх двадцять два роки. Вони не дістануться йому та його коханці.
Не суди його надто суворо. Люди слабкі. Але й не прощай надто легко. Деякі речі не можна пробачати.
Живи щасливо, моя хороша. Люби своїх дітей. Пам’ятай мене іноді.
Твоя мама.»
Запечатала листа, поклала на стіл на видному місці, підписала: «Каті. Терміново».
Потім лягла на диван і заплющила очі. Сил більше не було.
Віктор повернувся з роботи в піднесеному настрої. Люда обіцяла приготувати вечерю сьогодні ввечері, у неї в орендованій квартирі. Треба тільки переконатися, що з Ганною все гаразд.
Він увійшов до кімнати й одразу зрозумів — щось не так. Надто тихо. Надто нерухомо.
— Ганно?
Підійшов ближче. Її обличчя було спокійним, майже умиротвореним. Дихала вона ледь помітно.
— Ганно! — він потряс її за плече.
Вона розплющила очі. Подивилася на нього довгим поглядом.
— Прийшов, — прошепотіла.
— Що сталося? Тобі зле?
— Все добре, Вітю. Все дуже добре. Подивися на столі. Лист. Для Каті.
— Який лист? — він обернувся, побачив конверт. — Навіщо ти пишеш листи? Ти ще…
— Подивися в банку. На нашому рахунку, — її голос слабшав. — Подивися.
Віктор дістав телефон, відкрив додаток. Спочатку не зрозумів. Потім ніби в прірву провалився.
— Де гроші?! Де наші гроші?!
Ганна усміхнулася.
— Наші? Мої, Вітю. Я заробляла їх двадцять два роки. Я й розпорядилася ними.
— Що ти зробила?! — він схопив її за плечі. — Ти відправила їх Каті?! Всі?!
— Всі. До останньої копійки. На онуків. На освіту. Не на твою коханку. Не на твою нову квартиру. Не на твоє нове життя без мене.
— Ти… ти знала?
— Знала, — вона закашлялася. — Марина бачила вас у Парижі. І листи твої я прочитала. Всі листи. Вони теж у конверті. Для Каті. Нехай знає, хто її батько.
Віктор опустився на стілець, білий як крейда.
— Ти не мала права! Це були спільні гроші!
— У тебе було право не робити мені операцію? Вибрати мені місце на кладовищі, поки я жива? Їздити до Парижу з коханкою, поки я помираю?
— Я… я збирався тобі сказати. Після…
— Після того, як мене нстане? Як благородно.
Вона заплющила очі. Дихання ставало дедалі рідшим.
— Ганно, — голос його зірвався. — Ганно, вибач. Я був слабкий. Я злякався. Злякався старості самотнього, без грошей, без майбутнього. Ти повинна зрозуміти…
— Я зрозуміла, — прошепотіла вона. — Зрозуміла все. І зробила висновки.
— Поверни гроші. Будь ласка. Ми можемо все почати спочатку. Я кину Люду. Я зроблю тобі операцію. Тільки поверни гроші!
Але Ганна більше не відповідала. Вона пішла тихо, як і жила — не створюючи проблем, не вимагаючи уваги.
Віктор сидів поруч, тримаючи її холодну руку, і плакав. Але сльози ці були не про неї. Вони були про гроші. Про зруйновані плани. Про те, що тепер доведеться пояснювати Люді.
Катя прилетіла наступного дня. Прочитала листа, прочитала переписку батька з коханкою. Обличчя її залишалося кам’яним.
— Похорон я організую сама, — сказала вона батькові. — Ти можеш не приходити.
— Катю, дай мені пояснити…
— Поясни своїй Люді, чому у вас більше немає грошей на квартиру. Мама залишила тобі у спадок те, що ти заслужив. Нічого.
— Вона не мала права! Я можу оскаржити переказ! Довести, що вона була недієздатною!
— Спробуй, — Катя подивилася на нього з такою зневагою, що він відступив. — Спробуй довести, що мама була недієздатною. Тоді я покажу суду вашу переписку. Покажу, як ти відмовився робити операцію. Розкажу всім, хто ти насправді. Ти цього хочеш?
Віктор мовчав.
— Ось і я так думаю. Забирайся з цієї квартири. Сьогодні. Я не хочу тебе тут бачити.
Ховали Ганну холодного жовтневого дня. Віктор стояв осторонь, не наважуючись підійти ближче. Люда не прийшла — коли дізналася про гроші, швидко знайшла собі іншого чоловіка, перспективнішого.
На могилі не було мармурового пам’ятника, який він обіцяв. Була проста плита з ім’ям, датами й фотографією — молода Ганна, красива, зі щасливими очима.
Катя посадила поруч кущ білих троянд.
— Мама любила троянди, — сказала вона, не дивлячись на батька.
Віктор хотів щось сказати. Пояснитися. Попросити пробачення. Але слова застрягли в горлі.
Він пішов сам, під осіннім дощем, в орендовану квартиру на околиці, без грошей, без дружини, без доньки, без майбутнього.
А на кладовищі під березами обсипалися білі пелюстки троянд, і здавалося — це Ганна прощає світ за все, що він із нею зробив.
Але його — вона не пробачила.
