Вікторія не просто вела блог — вона зводила храм сучасного материнства, де кожна деталь була вивірена до міліметра. Її особистий бренд «Vika_Neo_Parenting» був не просто сторінкою у соцмережі. Кожен її ранок починався не тільки з дитячого плачу чи заміни підгузків.
Рівно о 7:30 вона викладала першу сторіз. Глядачі бачили Вікторію в ідеально випрасуваній білій шовковій піжамі, яка дивовижним чином залишалася чистою в домі з двома малими дітьми. У її руках була керамічна чашка з японською матчею ідеального фісташкового відтінку. Вікторія лагідно посміхалася в камеру, а сонячні промені м’яко підкреслювали відсутність будь-яких ознак недосипу на її обличчі.
— Головне в нашому з вами житті, дівчата, — це навчитися правильно контейнувати емоції малюка, — говорила вона терапевтичним, заколисуючим голосом. — Пам’ятайте, якщо дитина кричить, б’ється чи розливає фарбу на ваш новий диван — вона не виявляє агресію. Вона просто кричить про свою потребу у вашій безумовній любові. Не карайте, не підвищуйте голос, а просто сядьте поруч і дихайте разом із нею. Станьте для неї безпечним берегом.
На задньому плані, наче за сценарієм, п’ятирічний Марк і трирічна Соня мирно гралися дерев’яними кубиками (ніякого яскравого пластику, тільки еко-матеріали). Підписниці в коментарях буквально задихалися від захвату: «Віко, ви свята жінка!», «Як ви встигаєте і медитувати, і готувати смузі, і бути такою спокійною?», «Ваші діти — просто маленькі янголи, мабуть, у них ваша генетика!».
Вікторія читала це і відчувала солодкий приплив дофаміну. Її «комплекс відмінниці», виплеканий ще зі школи, де вона не могла дозволити собі жодної четвірки, вимагав бути найкращою у всьому. Материнство стало для неї черговим проєктом, який треба було здати на «відмінно» перед обличчям всього світу. Вона знала, що бути мамою — це важко. Вона читала розумні книжки з психології, вона відвідувала вебінари. Але вона настільки боялася здатися «недостатньо хорошою», що поступово сама повірила у створений нею міраж.
Насправді ж секрет цієї «святої безтурботності» мав цілком земне ім’я, прізвище та трудовий стаж у тридцять років у початковій школі. Це була її мама, Надія Петрівна. Звісно, Вікторія не використовувала маму як безкоштовну няню в режимі 24/7 — вона була занадто розумною та гордою для цього. Проте щоп’ятниці о 18:00 відбувалася стратегічна «евакуація».
— Мамо, будь ласочка, візьми їх до себе на вихідні! — благала Вікторія, заштовхуючи дитячі рюкзаки в багажник таксі. — Мені кров із носа треба підготувати великий контент-план про “ресурсний стан жінки”. Я на межі вигорання, мені треба побути в тиші, щоб нести людям світло.
Надія Петрівна, яка знала свою доньку як облуплену, лише зітхала. Вона брала онуків, і наступні дві доби Вікторія займалася «саморозвитком»: тобто монтувала ролики, ретушувала фотографії та писала тексти про те, як важливо проводити час із дітьми «тут і зараз».
Крах ідеально налаштованої системи стався у п’ятницю, яка мала стати початком чергової «ресурсної» перерви. Вікторія вже спакувала валізки Марка і Соні, навіть приготувала для мами список рекомендацій щодо «правильного меню без цукру». Вона набрала номер Надії Петрівни, щоб повідомити, що таксі вже виїжджає.
— Абонент зараз знаходиться поза зоною досяжності, — байдуже відповів механічний голос.
Вікторія нахмурилася. Набрала ще раз. Потім ще десять разів поспіль. Паніка почала підступати до горла. Може, щось із тиском? Може, вона впала? Через годину, коли Вікторія вже збиралася їхати до матері сама, у двері подзвонив кур’єр. Він вручив їй яскравий конверт, у якому була листівка з краєвидом засніжених карпатських гір.
«Люба доню! Читаючи вчора твій пост про те, як важливо вчасно помітити власне вигорання, я зрозуміла — мій ресурсний стан не просто на нулі, він пішов у глибокий мінус. Я вирішила скористатися твоєю ж порадою і поїхала в санаторій на цілий місяць. Телефон вимикаю — проводжу повний цифровий детокс, як ти й вчила у своєму курсі. Котлети та сирники я залишила в морозилці. Люблю вас усіх, цілую. Твоя бабуся Надя».
Вікторія відчула, як її внутрішній «контейнер» не просто дав тріщину — він вибухнув дрібними скалками.
— Мамо! Який санаторій?! Який детокс?! — закричала вона в порожнечу квартири. — У мене завтра вебінар на триста людей «Як бути щасливою мамою 24/7»! У мене рекламна інтеграція органічної косметики!
Марк у цей момент, відчувши мамине сум’яття, вирішив провести експеримент і перевірити, чи зможе їхній британський кіт Барсик перелетіти з дивана на люстру. Барсик був проти. Соня ж, скориставшись тим, що мама заціпеніла з листівкою в руках, дістала з косметички нову стійку помаду і почала «оновлювати» малюнок на шпалерах у вітальні.
Перші три дні самостійного материнства без «бабусиного буфера» стали для Вікторії справжнім бойовим хрещенням. Раптово виявилося, що Марк і Соня не підписані на її блог і абсолютно не знають правил «екологічного спілкування».
Коли в суботу вранці Вікторія спробувала застосувати свою фірмову методику «спільного дихання» з Марком, який категорично відмовився їсти корисну вівсянку з насінням чіа, сталося непередбачуване. Марк не почав дихати в унісон. Він просто набрав повні легені повітря і виплюнув кашу прямо на білу шовкову піжаму Вікторії, після чого почав верещати на такій ноті, від якої в серванті задзвенів кришталь.
— Марку, я чую твій біль, я контейную твій гнів… — намагалася згадати текст вебінару Вікторія, витираючи обличчя серветкою. — Я хочу сосиску! — відповів «маленький янгол». — Бабуся давала сосиску!
До вечора неділі квартира нагадувала декорації до фільму про наслідки торнадо. Ідеальна кухня була вкрита шаром невідомої липкої субстанції, у ванній стався локальний потоп, а сама Вікторія виглядала як персонаж фільму про виживання в диких джунглях. Біла піжама давно була в кошику для брудної білизни, матча закінчилася, а на її зміну прийшла третя чашка міцної розчинної кави, яку вона пила стоячи біля мийки.
На четвертий день Вікторія зрозуміла головну помилку свого аудиту. Її методики працювали в теорії, коли ти відпочилий, ситий і маєш можливість зачинитися в іншій кімнаті. Але вони розсипалися в попіл, коли ти перебуваєш у закритому просторі з двома дітьми десять годин поспіль без перерви на «ресурс».
Вона спробувала записати заплановану сторіз для реклами крему. Поставила штатив, навела світло, нанесла тональний крем у три шари, щоб приховати втому.
— Привіт, мої любі… Сьогодні ми поговоримо про те, як зберігати внутрішній спокій, навіть коли навколо хаос… — почала вона свій «блогерський» монолог. У цей момент за її спиною Марк із розгону влетів у горщик із величезним фікусом, перекинувши його на килим, а Соня почала на повні легені співати «Синій трактор», б’ючи ложкою по батареї.
Це була остання крапля. «Комплекс відмінниці» тріснув під тиском реальності. Вікторія вимкнула камеру, але замість того, щоб «дихати», вона вибухнула.
— Марк! Соня! Ану негайно замовкніть обидва! Хто дозволив чіпати квіти?! Швидко в свою кімнату, і щоб я вас не чула десять хвилин!
Вона завмерла. Серце калатало в горлі. Вона щойно накричала на дітей. Вона порушила всі свої заповіді. Вона була «поганою мамою» за версією власного блогу. Сівши прямо на підлогу поруч із розсипаною землею з фікуса, Вікторія розплакалася. Вона нарешті провела чесний аудит: все, що вона продавала людям — це була зручна теорія для тих, у кого є Надія Петрівна.
Через тиждень підписники, які вже почали хвилюватися через відсутність «ідеальних ранкових матча-сторіз», побачили щось неймовірне. Вікторія вийшла в прямий ефір без жодного фільтру. Волосся було зібране в розпатланий хвіст, на обличчі не було ні грама косметики, а під очима чітко виднілися тіні від безсоння.
— Дівчата, — сказала вона, і її голос вперше звучав не як у професора, а як у живої людини. — Я хочу провести аудит власної брехні. Весь цей рік я вчила вас бути ідеальними, але я сама була «успішною» лише тому, що за моєю спиною стояла моя мама і закривала собою всі мої провали. Цей тиждень я провела з дітьми сам на сам. І знаєте що? Я кричала. Я зривалася. Я давала дітям планшет на дві години, щоб просто посидіти в туалеті в тиші та поплакати. Я не «в потоці». Я в реальності, де каша на стінах, а терпіння — це вичерпний ресурс.
Вона закрила очі, чекаючи на шквал відписок, звинувачень у лицемірстві та падіння рейтингів. Але сталося диво. Коментарі побігли з такою швидкістю, що вона не встигала їх читати. «Віко, дякую! Я думала, я одна така невдаха!», «Нарешті ви стали справжньою!», «Ми теж іноді хочемо втекти в ліс від своїх “янголят”!», «Ваша чесність — це найкращий контент за весь час!».
Коли через місяць додому повернулася Надія Петрівна — засмагла, щаслива та відпочила — вона очікувала побачити доньку на межі нервового зриву. Але замість цього вона застала дивну, майже ідилічну, але не глянцеву картину. Вікторія сиділа на підлозі прямо на розстеленій клейонці. Разом із Марком і Сонею вона ліпила вареники. На столі був творчий безлад, борошно було навіть на лобі у Вікторії, але діти не билися. Вони захоплено допомагали мамі, відчуваючи її справжню присутність, а не просто фізичне перебування поруч із телефоном.
— Ой, а де твій штатив і те яскраве світло, Віко? — здивувалася бабуся.
— В коморі, мамо. Глибоко в коморі, — посміхнулася Вікторія, витираючи руки об фартух. — Я провела аудит і зрозуміла: краще бути «неідеальною», але живою мамою в житті дітей, ніж «гуру виховання» для чужих людей у смартфоні. Дякую тобі за ту листівку. Це був найжорсткіший, але найкращий урок у моєму житті.
Будь-який «ідеальний фасад» у соціальних мережах завжди має свою приховану ціну, яку часто платить хтось інший (бабуся, чоловік чи власна психіка). Не намагайтеся порівнювати свій реальний побут із чужою відретушованою картинкою. Краще мати брудну підлогу і щасливих, спокійних дітей, ніж ідеальний профіль і повне емоційне вигорання. Справжній «ресурсний стан» починається там, де ви дозволяєте собі бути неідеальною.
