Олександр Миколайович Портнов провів у кабінеті вже цілу годину, занурений у важкі роздуми.
Ситуація в компанії складалася тривожна. Протягом двох місяців прибуток неухильно скорочувася. Збитки сягали чверті від показників минулих періодів. Останнім ударом став перехід чергового клієнта до конкурентів — уже другого за останній місяць. Портнов зберігав холодний розум. Йому вдалося виявити корінь проблеми: хтось із співробітників систематично передавав конфіденційні дані суперникам. Це відкриття залишало гіркий присмак. Тепер кожен робочий день перетворювався на виснажливу гру в гадання — хто серед колег приховує зрадника. Зволікання з викриттям зловмисника загрожувало фатальними наслідками. За наявності «крота» у штаті конкуренти незмінно отримували перевагу.
— Ірино Семенівно, — звернувся він до секретарки, — будь ласка, запросіть до мене Павла Андрійовича Ракітіна.
Ракітін, який очолював службу безпеки, був саме тим чоловіком, з ким Портнов мав намір обговорити навислу загрозу. Коли Ракітін переступив поріг кабінету, Портнов одразу перейшов до справи.
— Павле, мені потрібно поговорити з тобою про склад твоєї служби. Може, тобі варто посилити команду?
— Та ні, все гаразд, ми справляємося, — заперечив Ракітін. — Не бачу сенсу збільшувати штат. Зайві люди тільки знизять ефективність.
— Я розмірковую про масштабування бізнесу. Найближчим часом обсяг завдань зросте. До речі, я сьогодні пропустив сніданок. Пропоную спуститися у кафе. Там і продовжимо розмову, — запропонував Портнов.
При цьому він приклав палець до губ, а іншою рукою плавно обвів простір, натякаючи на можливі точки прослуховування.
Вже розташувавшись за відокремленим столиком у кафе, Ракітін прямо запитав:
— Ти вважаєш, що за тобою ведуть спостереження?
— У мене є серйозні побоювання, — відповів Олександр Миколайович.
— Є конкретні підстави для занепокоєння? — запитав Павло Андрійович.
— На жаль, підстави є. У нас явно є витік, — промовив Олександр Миколайович. — Причому джерело — не серед рядових співробітників. Інформація йде від розробників. Вже тричі трапилося одне й те саме: ми готуємося запустити новий проект, а Заварзін випереджає нас на два-три тижні. Поки ми намагаємося скоригувати свою версію, він уже отримує основну вигоду. Один такий випадок міг би бути збігом, але три рази поспіль — збігом бути не можуть.
— Скільки людей мають доступ до цих даних? — уточнив Ракітін.
— Шість осіб. Ось список.
Портнов передав йому аркуш паперу.
— Гаразд, не будемо ускладнювати. Перевіримо класичним методом, — запропонував Павло Андрійович. — Підготуємо шість різних матеріалів. Той, який з’явиться у Заварзіна, вкаже на винного. А твій кабінет ми сьогодні оглянемо. Після того, як усі співробітники розійдуться.
Наступного дня Портнов увійшов у приміщення, де за комп’ютерами працювали четверо чоловіків і дві жінки. У руках керівника було шість однакових конвертів.
— Хочу залучити вас до перевірки однієї ідеї, — оголосив Портнов. — Ідея перспективна, але потребує ретельного опрацювання. Пропоную кожному з вас поміркувати над нею самостійно. Пізніше ми обговоримо всі пропозиції й оберемо найкращу. Доробимо її спільно.
— А може, спочатку разом вивчимо матеріали й згенеруємо ідеї, а потім відберемо найкращі? — висловив пропозицію один із співробітників.
— Ні, так не вийде. У колективній роботі думки зазвичай стають шаблонними. Мені потрібно шість абсолютно різних підходів. Нехай навіть один із них виявиться незвичайним або навіть дивним. Якщо нам вдасться втілити таку нестандартну ідею, ми суттєво випередимо конкурентів. Гадаю, трьох днів буде достатньо. У п’ятницю чекаю всіх у конференц-залі одразу після обіду.
Зустріч відбулася точно в призначений час. Портнов уважно вивчив усі запропоновані варіанти й повідомив, що йому потрібен час для роздумів.
Через два тижні на робочому столі керівника опинився підсумковий звіт.
— Оце так сюрприз. Від нього я точно не очікував такого, — повільно промовив Портнов, вдивляючись у документ, підготовлений Ракітіним.
Виходило, інформацію зливав його зять — прямо з епіцентру подій передавав дані конкурентам.
— Яким чином він це робить, вдалося з’ясувати? — запитав у Ракітіна.
— Так, з’ясували. Часи шпигунських драм з обміном портфелями давно минули. Він користується електронною поштою, але не з корпоративного комп’ютера. Використовує сторонню адресу. У них вдома є старий ноутбук. В основному його використовує Катя: шукає рецепти, роздруковує викрійки й тому подібне. Я одного разу поцікавився, чому вони не придбають потужнішу техніку. А Гліб відповів, що на роботі йому вистачає ресурсів, увечері він зазвичай дивиться спортивні трансляції по телевізору. Потрібно забезпечити моїм спеціалістам доступ до цього пристрою, — заявив Ракітін.
— Це вирішувано. Я якраз планував направити когось у регіональний філіал. Нехай відправиться на пару днів і попутно виконає дещо для перевірок, — погодився Портнов.
Наступного дня Гліб Полуянов, зять Олександра Миколайовича, виїхав у відрядження. Дружину Гліба з двома дітьми забрала до себе її мати. Тим часом Портнов, Ракітін та один з їхніх технічних фахівців отримали можливість детально вивчити домашній ноутбук сім’ї Полуянових. Переконливі докази були виявлені буквально за півгодини.
Коли Портнов і Ракітін увійшли до кабінету, Олександр Миколайович одразу запитав:
— Є ще якісь подробиці?
— Так, є. Ми не просто чекали ці два тижні, вели обережне спостереження за всіма шістьма співробітниками. Все робили вкрай акуратно, строго в рамках закону. Усі запити оформляли офіційно, — доповів Ракітін.
— І що ж вдалося з’ясувати? — запитав Олександр Миколайович.
— П’ятеро ведуть абсолютно звичайний спосіб життя: робота, дім, магазин, дитячий садок. А у Полуянова виявилася нова пасія. Їй 29 років. Вона тренер у фітнес-центрі, не в тому, куди ходить Гліб. Її звуть Валерія. Вона в розлученні, є п’ятирічний син. Після розлучення живе з батьками, тому зустрічі відбуваються в готелях. Найцікавіше — Гліб оплачує номери карткою банку, з яким наша компанія не співпрацює. Цією ж карткою він розплачується за подарунки для своєї дами. Є підстави вважати, що саме на цю картку надходять гроші, які він отримує від конкурентів. Ось, власне, і все, — завершив свою розповідь Ракітін.
— Шкода Катрусю. Залишиться сама з двома дітьми, — із сумом промовив Олександр Миколайович. — Сьогодні поговорю з нею, але приймати рішення за неї не стану. Хоча, знаючи її характер, впевнений — Полуянов дуже швидко зрозуміє, що скоїв величезну помилку.
Після цього вони детально обговорили, як зменшити негативні наслідки вчинків Гліба, і Ракітін покинув кабінет. Олександр Миколайович залишився один. Він довго сидів, розмірковуючи, як повідомити доньці, що її чоловік, батько її дітей, виявився зрадником. Зрадив не тільки компанію, але й власну сім’ю. Звільнити його з фірми — справа нескладна. Але що ж робити з сім’єю? Олександр Миколайович подумки перебирав майбутні випробування: розлучення доньки, судові тяганини, поділ майна. «Що йому було не так?» — без кінця запитував себе Портнов. Вісім років тому Гліб і Катя пов’язали долі одразу після випуску з університету. Сім’я допомогла їм придбати житло. Сам Портнов влаштував зятя до компанії — не на керівну посаду, а рядовим фахівцем. За ці роки Полуянов зумів непогано просунутися кар’єрними сходами. У сім’ї з’явилися двоє дітей: спочатку Єгор, через два роки — Даринка. І ось до чого все прийшло.
Через добу після відрядження Гліб з’явився в офісі. Портнов спеціально викликав його одразу після повернення. Вислухавши доповідь про поїздку, Олександр Миколайович твердо промовив:
— Ситуація наступна. Твоє місце в компанії зайнято іншим. Ми в курсі всіх твоїх справ із Заварзіним. У трудовій книжці зафіксована реальна причина звільнення — втрата довіри.
— Але з таким записом мене нікуди не візьмуть! — обурився Гліб.
— Знайдуться вакансії. Країна потребує не тільки програмістів. Є робота для прибиральників, вантажників, сантехніків. Вибір великий. Радій, що обійшлося без кримінальної справи. Могли б і завести. Аліменти виплачуватимеш фіксованою сумою. Саме так Катерина вказала у заяві.
— Не втручайтеся в наші сімейні справи! Я сам поговорю з Катею, все поясню їй, — заявив Гліб.
— Особливо детально розкажи їй про фітнес-тренерку Валерію. Поясни, навіщо бронював готельні номери, — сказав йому тесть.
І Портнов поклав перед Полуяновим роздруківки банківських операцій.
— До речі, врахуй, заява про поділ майна вже подана, тож доступ до цих рахунків, швидше за все, буде заблоковано. І одразу звідси відправляйся до батьків. Твої речі вже перевезли туди кур’єрською службою. На цьому все. Прощавай.
Подальші події розвивалися за стандартним сценарієм: розлучення, призначення аліментів, майнові суперечки, під час яких Гліб оскаржував буквально кожну дрібницю. У результаті він покинув місто.
