Ірина вийшла з кабінету й побачила, як до поверху під’їхав ліфт. Люди почали заходити в кабіну.
— Зачекайте! — вигукнула вона й кинулася бігти.
Наприкінці робочого дня, як і вранці, ліфт зловити важко. Ірина встигла застрибнути в кабіну в останню мить, притискаючи інших пасажирів. Їй довелося щільно притулитися до чоловіка, що стояв перед нею, аби двері за спиною змогли зачинитися.
— Вибачте, — промовила вона, відвертаючи голову, аби підборіддя чоловіка не торкалося її чола. Від нього приємно пахло парфумами.
— Нічого, — спокійно відповів він.
Так вони й їхали до першого поверху, тісно притиснувшись одне до одного.
Коли ліфт зупинився, двері розсунулися. Ірина, задом вийшла з кабіни. Чоловік пішов слідом, легко взявши її за руку, щоб вона не спіткнулася, і м’яко повів убік, аби потік людей не збив її з ніг. Це нагадувало танець. Вона ще не встигла видихнути й подякувати йому, як поряд опинилася її подруга Світлана.
— Ти додому? Можу підвезти.
Ірина відволіклася на подругу й так і не змогла як слід розгледіти чоловіка, аби подякувати йому.
— Ні, я пройдуся пішки, хочеться подихати.
Вони вийшли на вулицю. Дрібний дощ моросив, люди поспішали повз них із парасолями.
— Дощ іде. Зачекай тут, я зараз піджену машину.
— Свєт, дякую, але я пішки, — Ірина дістала з сумочки парасолю.
— Ну, не треба, то й не треба, — промовила Світлана й кинула на подругу підозрілий погляд.
Ірина попрощалася, розкрила парасолю й влилася в потік «пішоходів», які поспішали додому. Їй хотілося побути наодинці з думками. Та й додому, якщо чесно, не дуже тягнуло.
Парасоля тільки заважала, відволікала — треба було ухилятися від парасоль інших і слідкувати, аби не зачепити когось своєю. Ірина склала парасолю й заховала її назад у сумку. Дерева й кущі вкривалися набухлими бруньками, подекуди з’являлися ніжні молоді листочки. Цей момент росту нової зелені такий короткий, що хотілося закарбувати його в пам’яті.
Ірина йшла й думала, як так вийшло, що вона знову помилилася — опинилася не там і не з тією людиною. Не в сенсі місця проживання — тут усе було добре: вона жила у квартирі, що дісталася від бабусі, не доводилося виплачувати ні кредитів, ні іпотеки. Проте саме ця квартира й притягувала до неї «не тих» чоловіків. Занадто пізно Ірина це зрозуміла.
От і тягнула час, ішла пішки, аби якнайдовше не повертатися додому. Бо там її чекав не стільки Віталій, скільки вечеря, яку вона мусила приготувати. Хоча все починалося так красиво…
— Додому? — запитала вона. — А коли повернешся?
— Я не повернуся. Спершу поїду додому, а потім у Київ. Там у мене дядько живе, він кликав на роботу.
— А я?
— Ір, ну чого ти починаєш? Нам же було добре разом, правда? Я вдячний тобі, що прихистила мене, врятувала від життя в гуртожитку. Але мені треба рухатися далі. Я не хочу поки одружуватися. Хочу будувати кар’єру, купити квартиру в Києві, подорожувати, побачити світ. Я ж нічого тобі не обіцяв, чи не так?
— Ми могли б поїхати разом…
— Не могли б…
Він говорив, а Ірина дивилася на нього й розуміла, що зовсім його не знає. Вона плакала, говорила про своє кохання, благала залишитися.
— Та не кохаю я тебе. З тобою було зручно жити. Ти гарна й добра дівчина, зустрінеш нормального хлопця, вийдеш заміж, будеш дітей виховувати. Але таке життя не для мене. Принаймні зараз. Я вдячний тобі, але далі наші шляхи розходяться. Пробач.
Він пішов, а Ірина ще три дні ридала в подушку. Приїхала мама. Вона не стала докоряти доньці, не нагадувала, що попереджала її, що все погано закінчиться. Просто заспокоїла. Важко було прийняти те, що Павло не кохав її, як вона думала, а просто користувався нею й її квартирою. Після цього вони з мамою налагодили стосунки. Хоч якась користь була від того, що Павло пішов.
Ірина довго приходила у себе після невдалого кохання: ні з ким не знайомилася, ні з ким не зустрічалася. Та й на роботі колектив здебільшого був жіночим. На автобусній зупинці щоранку вона часто бачила хлопця. Вони сідали в один автобус, кілька зупинок їхали разом. З часом почали усміхатися одне одному, вітатися, наче давні знайомі, навіть обмінювалися кількома фразами. Їй подобалося це легке спілкування без зобов’язань. Вони нічого не знали одне про одного, але й не були чужими. Вранці вона поспішала на автобус, гадаючи, зустріне його чи ні. І серце радісно калатало, коли бачила його усмішку.
А потім він раптом зник. Ірина чекала його, виглядала на зупинці щоранку. Навіть пропускала свій автобус, думаючи, що він запізнюється. Але хлопець більше не з’являвся.
Одного разу вона вийшла з автобуса, перейшла дорогу, прямуючи додому, і побачила його. Серце радісно здригнулося. Вона думала, що ніколи більше його не зустріне.
— Вас давно не було видно. Ви хворіли? — запитала Ірина.
— Потрапив під скорочення на роботі. Тепер більше не потрібно зранку їхати в офіс. Поки що працюю вдома. Але це важко: то мама попросить допомогти, то сестра відволікає. Шукаю роботу, але поки що безрезультатно. Так захотілося побачити вас, адже я навіть не знаю, як вас звати.
— Ірина.
— А я Віталій.
Вони йшли й розмовляли, непомітно перейшовши на «ти».
— Я більше тебе не побачу? — запитала Ірина біля свого дому.
— Побачиш. Я ж живу неподалік, приходитиму на зупинку зустрічати тебе.
І справді, Віталій часто чекав її на зупинці. Він проводжав Ірину до дому, вони багато розмовляли. Ірина довго не зізнавалася, що живе сама, не хотіла, аби нею знову скористалися. Але Віталій не напрошувався на чай і не квапив події. Та й жив він не в гуртожитку, а в квартирі з мамою та молодшою сестрою.
Віталій подобався Ірині, як і їхні легкі романтичні стосунки. Він був звичайним хлопцем, не красенем, як Павло. І це теж подобалося. У двадцять п’ять років так хочеться любові, хочеться любити й бути коханою, а невдалий досвід забувається швидко.
Одного разу йшов дощ, і Ірина запросила Віталія до себе. Потім сама запропонувала йому переїхати. У неї спокійніше працювати, та й не треба бігати на зупинку, щоб зустрічати її. Роботу він так і не знайшов. Казав, що в інтернеті заробляє значно більше, ніж міг би в офісі. Він освоїв монтаж відео, робив на замовлення сайти. Вихідні міг влаштувати, коли захоче.
Ірина щоранку йшла на роботу, а Віталій залишався вдома. Між справами чистив картоплю, ставив макарони варитися. Іноді навіть у магазин ходив. Майже одразу він зробив Ірині пропозицію. Але весілля відклали. Частину заробленого він віддавав мамі та сестрі, іншу — відкладав на весілля. Це теж подобалося Ірині.
Але, приходячи з роботи, вона дедалі частіше заставала його перед телевізором із банкою міцного напою. Він перестав чистити картоплю та ходити в магазин, посилаючись на зайнятість. Мовляв, терміново потрібно доробити проєкт, за який добре заплатять. От тільки грошей більше не ставало.
— Мама захворіла, дав їй на ліки. У сестри скоро випускний, дав грошей на сукню. Ти ж знаєш, як зараз усе дорого, — виправдовувався він.
Ірина помітила, що Віталій перестав голитися щодня. А навіщо? Він же сидить удома, хто його бачить? Ірину він до рахунку не брав. Його все важче було вивести з дому. На вулицю він дедалі частіше виходив у спортивних штанях.
— Я ж просила тебе дістати речі зі пральної машини й розвісити. Тепер вони такі зім’яті, що й не випрасуєш, — невдоволено сказала вона одного разу.
— Якщо я працюю вдома, це не означає, що я маю займатися хатніми справами. Мені ніколи, я, між іншим, гроші заробляю і працюю без вихідних. А якщо іноді вип’ю чогось й подивлюся футбол, то відпочивати мені теж потрібно, — сердився чоловік, сприймаючи всі докори Ірини в штики.
Вони все частіше сварилися. Про весілля він більше не згадував. Та й Ірина сумнівалася, чи хоче за нього заміж. Вона дедалі частіше доходила висновку, що знову помилилася.
Коли жінка якось запитала, скільки він назбирав грошей — за її підрахунками, мало б вистачити на три весілля й медовий місяць на Багамах, — Віталій почав кричати, що не зобов’язаний звітувати, це його гроші, він їх заробив, а не вкрав. Що в нього є мама й сестра, і він повинен піклуватися про них… І взагалі Ірина йому не дружина, щоб щось вимагати.
Звісно, Віталій зрозумів, що зайшов надто далеко й наговорив зайвого. Спробував забрати свої слова назад, мовляв, не так висловився… Але примирення цього разу було довгим і важким.
Після роботи Ірина не поспішала додому. Її чекала гора брудного посуду у мийці, повне відро банок з-під напоїв, готування не лише вечері, а й обіду на завтра. Вони вже давно не розмовляли від душі, не мріяли, як колись. Кожна її спроба поговорити закінчувалася сваркою.
От і сьогодні Ірина йшла додому пішки, попри дощ. Вона йшла й думала, як сказати, що час розійтися, що не бачить сенсу далі жити разом, що не хоче, що не відчуває кохання…
Не могла ж вона просто взяти й виставити його за двері. І як тільки люди роками так живуть?
— Ірка!
Вона навіть не відреагувала на своє ім’я, замислившись.
— Малишева!
Ірина озирнулася. З автомобілю біля тротуару вийшов привабливий чоловік у костюмі. Він ішов до неї, усміхаючись.
— Кричу тобі, кричу. Про що задумалася, красуне?
— Федоров! Мишко! — нарешті впізнала Ірина.
— Я.
— Який ти став. Тебе не впізнати…
— А ти зовсім не змінилася, все така ж красива.
— Як ти? Де? — майже одночасно запитали вони одне одного.
— Одружений, син росте, наступного року до школи піде. Дружина другу чекає, сподіваюся, доньку. Бізнес у мене… — він розповідав, чим займається, а Ірина тим часом думала про своє невдале життя. Що, крім квартири та роботи, їй нічим похвалитися. У двадцять шість років у неї немає ні сім’ї, ні дітей. Адже квартира й робота не замінять родини, кохання й щастя.
— Ну, а ти як? — почула вона запитання.
— У мене теж усе добре. Я вільна, займаюся кар’єрою.
— Правильно. Які твої роки. Я завжди знав, що ти далеко підеш. Знаєш, а я ж закоханий був у тебе в школі. А ти на мене й уваги не звертала.
На мить у його очах промайнула ніжність, але одразу згасла. Він знову широко й щиро усміхнувся.
Вона й справді в школі не звертала уваги на нього. Хіба ж вона знала, що він стане таким? Хіба розуміла, як важливо, коли тебе люблять, а не використовують?
— А що ти тут робиш? — Ірина вирішила змінити тему.
— Дружину чекаю. Вона в поліклініці з сином.
— А чому раніше не сказав, що був закоханий? — запитала Ірина.
— Не знаю. У тебе ж багато хлопців були закохані.
— Дякую за відвертість. Де ж ти раніше був?.. Мені пора, — вона раптом піднялася й пішла геть.
Ірина не хотіла зустрічатися з його дружиною й сином. Поспішно йшла додому, поки не охолола її рішучість. Вона зайшла до квартири. Віталій, як завжди, лежав на дивані. На підлозі стояла банка з напоєм. Екран ноутбука теж «дрімав».
Ірина підійшла до шафи й почала діставати з неї сорочки, штани, костюм. З шухляди вигребла гору шкарпеток.
— Що відбувається? — він відкинув одяг убік і, здивовано глянувши на Ірину, сів.
— Мені здається, ти прийшов до мене з парою сорочок і шкарпеток. А тепер у тебе стільки речей, що й одної валізи не вистачить. Ось ще светр і джинси, — Ірина кинула їх на диван. — І черевики не забудь. Тапочки теж можеш забрати, дарую.
— Ти виганяєш мене?
— Правильно зрозумів.
— Та що з тобою? Яка муха тебе вкусила? Ні з того ні з сього влетіла, як фурія, речі розкидала…
— Досить. Повертайся туди, звідки прийшов. Вставай, забирай усі свої речі й іди. Ти мені ніхто, живеш на моїй території. Як власниця квартири, я відмовляю тобі в житлі. Чого сидиш? Може, допомогу покликати?
Він обзивався, сварився, але речі зібрав і пішов, грюкнувши дверима. За секунду повернувся й кинув ключі на тумбочку. Вони пролетіли повз і дзвінко впали на підлогу. Двері знову грюкнули.
Ірина втомлено опустилася на диван. Зустріч із колишнім однокласником підштовхнула її до рішучих дій. Краще вже ніякого чоловіка, ніж такий. Ірина хоче нормальну родину. Де ж були її очі?
Можливо, помилки даються нам для того, щоб зрозуміти, чого ми насправді хочемо, де помилилися, звернули не туди. Усе можна виправити, почати спочатку. Ірина згадала Мишка, його слова. Правильно. Які її роки?
Ірина до ночі прибирала квартиру, щоб і духу від Віталія не залишилося. Заснула швидко й спала міцно — як людина з чистим сумлінням, яка прибрала зі свого життя все, що заважало бути щасливою.
Вранці вона вдягла яскраву святкову сукню, туфлі на підборах, красиво заколола волосся, навіть нафарбувала вії й губи. На автобус Ірина запізнилася — на підборах не побігаєш. Він поїхав без неї. Жінка приготувалася чекати наступного. І раптом біля зупинки зупинився автомобіль.
— Дівчино, сідайте, підвезу, — вигукнув із машини чоловік.
Поміркувавши мить, Ірина сіла в авто. Він рушив, навіть не запитавши, куди їй треба.
— А ви знаєте, куди їхати? Ми ж навіть не знайомі, — запитала вона.
— Не знайомі, але бачимося доволі часто. Ми працюємо в одному будинку, тільки в різних компаніях і на різних поверхах. Часто зустрічаємося, разом їздимо в ліфті. Ви завжди така задумлива, навколо навіть не дивитеся. А сьогодні ви зовсім інша… Дуже красива, — сказав чоловік.
Ірина уважно на нього глянула. Запах парфумів здався їй дивно знайомим. Через пів року вони одружилися.
Людина створена для щастя. Іноді корисно зупинитися, тверезо поглянути на своє життя, зрозуміти, де помилилася, де звернула не туди. Ніколи не пізно все виправити, почати спочатку. Варто лише прибрати зі свого життя все зайве, що заважає бути щасливим. І скільки б разів людина не наступала на граблі, їй завжди хочеться вірити в кохання…
