— Він лежить і розповідає мені про своє життя — і я слухаю і думаю: господи, я нічого не знала. Я не знала що він любить джаз. Що він боїться темряви. Що він досі пам’ятає як ми малими ховались від батька під ліжком. Ми прожили поряд і я нічого не знала.
Зателефонувала дружина Степана — Галя, жінка яку Олена бачила разів десять за двадцять років, завжди на якихось сімейних оказіях, завжди коротко і поверхово. Галя говорила рівно і спокійно, і від цього спокою Олені стало тривожно більше ніж якби Галя плакала.
— Степанові погано, — сказала Галя. — Серйозно погано. Він у лікарні вже два тижні. Я думала він сам тобі скаже але він не скаже, ти ж його знаєш.
— Що з ним? — спитала Олена.
— Серце. Операція була, зараз відновлюється. Лікар каже треба берегтись, потрібен спокій і догляд. — Пауза. — Він хоче тебе бачити. Сам не скаже але я бачу.
Олена поклала трубку і сіла і довго дивилась у стіну. Степан. Брат. Вони не бачились три роки — востаннє на мамині роковини, сиділи за столом і говорили загальне, і розійшлись як розходяться люди яким нема про що сперечатись і нема про що говорити по-справжньому.
Як так вийшло — вона не могла назвати один момент. Просто два життя пішли паралельно і паралельні лінії не перетинаються. Він у Тернополі, вона у Львові. Він зі своєю Галею і дітьми, вона з Романом і своїми. Свята — телефонний дзвінок, дні народження — повідомлення. Цілком нормально для брата і сестри яким за п’ятдесят.
Але Галя сказала: він хоче тебе бачити. Сам не скаже.
Олена приїхала в четвер. Степан лежав вдома вже — виписали тиждень тому, але ходив мало і виглядав так що Олена зупинилась на порозі спальні і секунду просто дивилась. Він схуд, обличчя сіре, під очима темні кола. Але очі ті самі — карі, трохи іронічні, мамині очі які дісталися їм обом.
— О, — сказав Степан. — Приїхала.
— Приїхала, — сказала Олена і зайшла і сіла на стілець біля ліжка. — Як ти?
— Живий поки, — сказав він. — Що вже добре.
— Чому не сказав мені?
— Що казати? Ти б злякалась і приїхала і сиділа б отут як тепер і дивилась на мене з таким виразом.
— З яким виразом?
— З таким. Ніби я вже помираю.
— Ти не помираєш.
— От і добре, — сказав він. — То чого той вираз.
Олена ледь не засміялась. Він завжди так вмів — знайти щось таке що змушує реагувати і забуваєш що хотів сказати щось серйозне.
Галя принесла чай і пішла — тактовно, вона взагалі виявилась тактовною жінкою, Олена за ці кілька годин встигла це помітити.
Вони говорили довго. Спочатку про хворобу — що сталось, як, що тепер, що лікарі кажуть. Степан розповідав без прикрас і без перебільшень, фактично, і Олена слухала і запам’ятовувала і іноді перепитувала. Це було легко — конкретно, зрозуміло.
Потім розмова сповільнилась і стала іншою.
— Ти пам’ятаєш Василя Ковтуна? — спитав раптом Степан.
— Це з твого класу?
— З мого класу. Ми з ним дружили до восьмого. Він помер минулого року.
— Я не знала.
— Звідки б ти знала. — Степан дивився в стелю. — Мені сорок восьмий рік помер Василь Ковтун і позаторік Микола Гресик і цьогоріч ось я з цим серцем. Розумієш що я хочу сказати?
— Розумію, — сказала Олена тихо.
— Я не кажу що помираю. Я кажу що починаєш рахувати по-іншому.
Вона кивнула. Дивилась на брата і думала: п’ятдесят шість йому. Він старший на чотири роки. Вони разом росли в одному будинку, спали в одній кімнаті до того як батьки зробили перегородку, разом їздили до бабусі на літо. А зараз вона сидить біля його ліжка і відчуває що він майже чужий і соромиться цього відчуття.
— Степане, — сказала вона. — Ми давно не говорили нормально.
— Давно, — погодився він.
— Це погано.
— Погано, — погодився знову. — Але як воно вийшло — так вийшло. Ти зі своїм, я зі своїм.
— Я навіть не знаю толком як ти живеш, — сказала Олена. — Галя яка людина, чим займається. Діти — Оксанці скільки вже?
— Двадцять чотири. Вийшла заміж рік тому.
— Я не знала.
Степан подивився на неї.
— Не запрошував, — сказав він просто. — Не подумав. Або подумав що ти не приїдеш.
— Я б приїхала.
— Може. — Він трохи помовчав. — Чесно кажучи я не знав. Ми ж телефонуємось по святах.
— По святах, — повторила Олена і від цього «по святах» їй стало якось не по собі. Брат і сестра і по святах.
Вона залишилась на три дні. Галя виявилась доброю господинею і спокійною жінкою що не лізла де не треба і робила що треба без зайвих слів. Олена допомагала — готувала, прибирала, давала Галі трохи відпочити.
А вечорами сиділа у Степана і вони говорили.
Він розповідав про себе — і Олена слухала і відкривала брата якого не знала. Він слухав джаз — виявляється давно, ще з інституту, і міг говорити про це годинами. Він боявся темряви і вони обидві з Галею це знали і в домі завжди десь горіло маленьке світло вночі, і Олена подумала: я теж боялась темряви в дитинстві і не знала що він теж.
Одного вечора він сказав:
— Пам’ятаєш як ми ховались під Оксаниним ліжком?
Олена відразу зрозуміла — Оксана була сусідкою, вони інколи ховались у неї бо там великий диван і під ним можна було сидіти.
— Пам’ятаю, — сказала вона.
— Це було коли батьки сварились, — сказав Степан. — Ти пам’ятаєш чому ми туди ходили?
— Пам’ятаю.
— Ти тоді завжди брала мене за руку. — Він говорив не дивлячись на неї, в стелю. — Я старший на чотири роки а ти брала мене за руку.
— Ти тремтів, — сказала Олена. — Я бачила і брала.
— Я не тремтів, — сказав він з тим своїм іронічним виразом.
— Тремтів.
— Ну може трохи.
Вони помовчали. У сусідній кімнаті щось тихо говорив телевізор — Галя дивилась своє.
— Олено, — сказав Степан. — Я радий що ти приїхала. Я не сказав би тобі це сам. Але радий.
— Я теж рада.
— Ми дурні, — сказав він. — По святах. Можна було і частіше.
— Можна, — погодилась вона.
— Це ще не пізно виправити, — сказав він і в цій фразі було і питання і ствердження одночасно.
— Не пізно, — сказала Олена.
В останній вечір вони сиділи на кухні втрьох — вперше за ці три дні всі разом, і говорили про всяке, і Галя розповідала як вони зі Степаном познайомились, смішну історію про автобус і парасолю, і Степан говорив що все було не так, і вони сперечались з тією легкістю людей що давно разом і знають одне одного.
Олена сиділа і дивилась на них і думала: двадцять років вони разом. Я не знала як вони познайомились. Не знала про парасолю.
Перед від’їздом вона обнялась зі Степаном — він встав, ходив вже краще, і вони стояли в коридорі і обіймались незграбно як люди що відвикли.
— Одужуй, — сказала Олена.
— Нікуди не дінусь, — сказав він.
— На Новий рік приїдемо до вас, — сказала вона. — Роман і я. Якщо Галя не проти.
Галя стояла поруч і сказала що зовсім не проти і навіть дуже рада.
Олена вийшла? сіла в машину і поїхала. За містом розпочинались поля, листопадові, сірі, і вона їхала і думала про брата що боїться темряви і слухає джаз і одружив доньку рік тому і не подумав що треба запросити сестру.
Вони обидва не подумали. Обидва йшли своїм і не оберталися. І невідомо скільки ще такого залишилось за ті роки що вони не говорили.
Але тепер знатимуть хоча б про джаз і парасолю. Це вже щось.
На Новий рік вона приїде. Там буде ще час поговорити.
