Ранок весілля мав пахнути півоніями та дорогим парфумом. Натомість у готельному номері нареченої пахло валер’янкою та застарілим гнівом. Марина стояла перед дзеркалом, але дивилася не на мереживо своєї сукні від відомого дизайнера, а на пожмаканий лист від адвоката.
— Ти з глузду з’їхала? — голос Олексія, нареченого, здригнувся від напруги. — Гості вже збираються в ресторані. Арка прикрашена. Твої батьки витратили статки на це свято, а ти кажеш, що ми маємо все скасувати, бо тобі треба терміново їхати в іншу область?
Марина повільно повернулася. Її очі були сухими й рішучими. — Не «треба їхати», Олексію. Мені треба підписати папери до дванадцятої дня. Якщо я не з’явлюся в офісі нотаріуса особисто, будинок мого діда перейде у власність держави або, що ще гірше, моєму дядьку-ледарю, який продасть його за безцінь наступного ж дня.
— Це просто купа старої цегли! — вигукнув Олексій, роблячи крок до неї. — Марина, ми починаємо спільне життя. У нас є квартира, у нас є кар’єра. Навіщо тобі той привид минулого?
— «Купа цегли»? — Марина звузила очі. — Це єдине місце, де я була щасливою. Дід залишив його мені з умовою: прийняти спадщину особисто в день мого двадцятип’ятиріччя. Він знав, що це за день. Він перевіряв мене!
— Він не перевіряв, він маніпулював тобою навіть із звідти! — Олексій зірвав бутоньєрку з піджака й кинув її на крісло. — Ти вибираєш дім, у якому ніхто не житиме, замість чоловіка, який стоїть перед тобою?
У двері наполегливо постукали. Увійшла мати Марини, Олена Петрівна, сяючи золотими прикрасами. — Любі, пора виходити! Машини чекають… Марина? Чому ти ще не в фаті?
— Мамо, весілля не буде, — холодно кинула Марина. — Принаймні, сьогодні.
Олена Петрівна схопилася за одвірок, її обличчя зблідло. — Що ти верзеш? Запрошено двісті людей! Директор банку, твої колеги, вся наша родина! Ти знаєш, скільки коштував цей бенкет?
— Мене не цікавить вартість олив’є, мамо. Мене цікавить маєток у Заліссі. Дід заповів його мені, і крайній термін — сьогодні.
— Та цей будинок — руїна! — закричала мати, забувши про святковий етикет. — Ти хочеш зганьбити нас перед усім містом через стару хату? Люди скажуть, що ти божевільна! Олексію, скажи їй!
— Я вже все сказав, — похмуро відповів Олексій. — Якщо вона вийде за ці двері зараз, вона вийде з мого життя назавжди. Я не буду другим номером після шматка землі.
Марина гірко посміхнулася. Вона підійшла до столу, взяла ножиці й одним різким рухом відрізала довгий шлейф сукні, який заважав їй рухатися.
— Що ти робиш?! — заверещала мати. — Це ж п’ять тисяч доларів!
— Це свобода, мамо, — Марина скинула підбори й витягла з сумки кросівки. — Ви всі кажете про гроші, про статус, про те, «що скажуть люди». Але ніхто з вас не запитав, чому дід поставив таку умову. Він хотів знати, чи здатна я захистити своє, чи просто плистиму за течією ваших очікувань.
— Ти егоїстка! — Олексій перегородив їй шлях. — Ти думаєш лише про свої сентименти. А як же я? Мої почуття? Моя репутація?
— Твоя репутація для тебе дорожча за моє право на пам’ять, — відштовхнула його Марина. — Ти навіть не запропонував поїхати зі мною. Ти не сказав: «Давай підпишемо папери, а ввечері відсвяткуємо». Ти сказав: «Вибирай». Я вибрала.
— Марина, зупинись! — мати впала на диван, театрально прикривши очі рукою. — Я не переживу цієї ганьби!
— Батько зрадіє, що хоч хтось у цій родині має хребет, — Марина вже стояла біля порога. — Передайте гостям, що ресторан оплачений — нехай їдять. Це буде найдорожчий поминальний обід за моєю ненародженою сім’єю.
— Якщо ти підеш — не повертайся! — крикнув Олексій їй у спину.
Марина зупинилася лише на мить. Вона відчула дивну легкість. Важке мереживо сукні більше не тиснуло на плечі. — Олексію, найсумніше те, що я повертаюся додому. А ти просто залишаєшся в ресторані.
Вона грюкнула дверима. В коридорі готелю ще довго було чути крики Олени Петрівни та звук розбитого келиха. Марина бігла до ліфта, тримаючи в руках паспорт і стару карту, і вперше за багато років вона точно знала, куди веде її шлях. Вона проміняла фату на фундамент, і цей обмін видавався їй найвигіднішим у житті.
Минуло три місяці. Осінь у Заліссі не була схожа на романтичну листівку — вона була сірою, вогкою і пахла вологим деревом.
Марина сиділа на підлозі у величезній вітальні маєтку. На ній був старий светр діда, який кусав шкіру, і вовняні шкарпетки.
Навколо неї лежали купи рахунків, юридичних висновків і звітів про стан фундаменту.
Двері здригнулися від сильного вітру. Замок давно заїдало.
— Ну що, пані власнице? Насолоджуєшся тишею? — голос матері пролунав несподівано. Олена Петрівна стояла на порозі, гидливо оглядаючи облуплені стіни. — Я привезла твої речі, які ще залишалися в місті.
— Дякую, мамо. Постав біля входу, — не підводячи очей, відповіла Марина.
— «Постав»? — мати пройшла всередину, стукаючи підборами по паркету, який жалібно скрипів. — Ти подивися на себе! Ти схожа на тінь. У тебе під очима кола, як у шахтаря. Заради чого це все було? Заради цього запаху цвілі?
— Тут не цвіль, тут історія, — втомлено відказала Марина.
— Історія не гріє взимку! — вибухнула матір. — Ти знаєш, що Олексій заручився? Минулого тижня. З тією дівчиною, Інною, яка була в нас на… ну, на тому святі, якого не було. Вона не тікає до руїн. Вона планує медовий місяць на Мальдівах.
Марина відчула, як усередині щось боляче стиснулося, але промовчала.
— Ти проміняла чоловіка, який тебе кохав, на діру в бюджеті! — продовжувала Олена Петрівна. — Ти хоч знаєш, скільки коштує перекрити тут дах? Адвокат сказав, що за умовами заповіту ти не маєш права продавати дім упродовж десяти років. Дід тебе перехитрив, доню! Він не подарунок тобі зробив, він прикував тебе до цієї халупи!
— Я хотіла зберегти пам’ять! — Марина нарешті піднялася, її голос тремтів. — Ви всі хотіли його продати, розібрати на цеглу!
— Бо це розумно! — крикнула мати. — А тепер ти сидиш тут одна. Без грошей, бо твій «фонд порятунку» порожній. Без кар’єри, бо ти переїхала в глушину. І головне — без кохання. Скажи мені прямо: воно того варте? Ці стіни обіймають тебе вночі? Вони кажуть, що ти гарна?
Марина озирнулася навколо. Величні колись стелі тепер здавалися гнітючими. Кожен куток вимагав грошей, яких не було, і зусиль, на які не лишилося сил.
— Я думала, що тут я знайду себе, — тихо промовила Марина.
— А знайшла тільки пил, — відрізала мати. — Олексій дзвонив мені вчора. Питав, як ти. Він хотів вибачитися за ті слова в готелі, але я сказала йому не витрачати час. Ти ж у нас горда. Ти ж у нас «власниця».
Коли мати пішла, Марина довго стояла біля вікна. Вона побачила у відображенні скла жінку в порізаній весільній сукні — вона так і не спромоглася її викинути, вона лежала в чемодані як нагадування. Вона згадала тепло рук Олексія і те, як вони разом сміялися над дрібницями.
Вона дістала телефон, знайшла його номер. Пальці завмерли над кнопкою виклику. Але потім вона побачила нове фото в його профілі: він, щасливий, обіймає іншу жінку на тлі того самого ресторану, де мало відбутися їхнє весілля.
Марина випустила телефон із рук. Він упав на холодну підлогу, екран тріснув, як і її впевненість у правильності вибору.
Вона сіла на підлогу й уперше за ці три місяці дозволила собі заридати. Вона отримала свій спадок — порожній, холодний і нескінченно самотній.
Юлія Хмара
