Кімната Дениса пахла пусткою. Не тією чистою пусткою, якої Олена домагалася роками, просячи прибрати розкидані шкарпетки, а мертвою, пластиковою тишею. На столі залишився лише старий килимок для мишки та кілька підручників, які він вирішив не брати в «нове життя».
Олена сиділа на краю ліжка, стискаючи в руках кухонний рушник. Вона щойно бачила, як зачинилися двері ліфта. Денис пішов, несучи дві великі сумки, навіть не озирнувшись.
— Ти зробила все, що могла, — голос Андрія, її другого чоловіка, пролунав з коридору. Він стояв у дверях, схрестивши руки на грудях. — Він не мав права піднімати на тебе руку. Ніхто не має.
— Ти підлив палива, Андрію, — тихо сказала вона, не підводячи очей. — «Не подобається — йди до батька». Ти ж знав, що він тільки цього й чекав. Приводу.
— Я захищав тебе! — Андрій зробив крок у кімнату. — Поки ти терпіла його образи, я мовчав. Але коли він штовхнув тебе так, що ти впала на стіл… Олено, це межа. Йому чотирнадцять. Якщо зараз не показати, де кордон, завтра буде пізно.
Олена закрила обличчя руками. Перед очима стояв той вечір: розбита тарілка, крики, і холодний, чужий погляд сина.
Пам’ять підступно підсунула іншу картину. Олені двадцять шість. Її перший чоловік, Ігор, стоїть біля вікна їхньої спільної квартири, яку він раптом назвав «тільки своєю».
— Збирайся, — кинув він тоді, навіть не дивлячись на маленького Дениса, що грався машинкою на килимі. — Юля вагітна. Їй потрібен спокій, а не твої вічні претензії.
— Куди ми підемо, Ігоре? — голос Олени тремтів. — Зараз лютий. У мене в кишені триста гривень.
— До мами. На орендовану хату. Куди хочеш. Машина — моя. Квартира — батьківська. Ти тут ніхто.
Тоді вона вистояла. Працювала на трьох роботах, спала по чотири години, купувала сину найкращі кросівки, поки сама ходила в старому пальті. Ігор не з’являвся. Жодних аліментів, жодних дзвінків на день народження. Денис ріс із легендою про «дуже зайнятого тата», бо Олена не хотіла гнітити його серце ненавистю.
Минуло два тижні. Денис не відповідав на дзвінки, лише сухо відписав: «Я в тата, у мене все норм. Не пиши».
Але сьогодні він мав прийти забрати зимову куртку та футбольні бутси. Олена пообіцяла собі бути скелею. Жодних сліз. Жодних докорів.
Дзвінок у двері розрізав тишу суботнього ранку. На порозі стояв не той хлопчик, якого вона пам’ятала, а колючий підліток з навушниками на шиї. За його спиною, біля ліфта, стояв Ігор. Він розповнішав, одягнув дорогий костюм і виглядав як людина, що виграла в лотерею життя.
— Привіт, — кинув Денис, проходячи повз матір до своєї колишньої кімнати.
— Привіт, сину. Чай будеш? — Олена намагалася, щоб її голос не здригнувся.
— Ми поспішаємо, — озвався з коридору Ігор. — У нас столик у «Панорамі», а потім Денис хоче новий iPhone. Старий, каже, глючить.
Олена відчула, як всередині щось обривається. Вона згадала, як пів року збирала сину на той телефон, відмовляючи собі у всьому.
— Ігоре, ти не хочеш поговорити про школу? — запитала вона, вийшовши в коридор. — Денис пропустив три контрольні. У нього хвости з математики.
— Ой, Олено, не починай, — Ігор зневажливо махнув рукою. — Ти завжди була «душнилою». Дитині потрібен простір. Він хлопець, йому треба драйв, а не твої графіки прибирання та домашні завдання. У нас з ним повне взаєморозуміння.
Денис вийшов з кімнати, тримаючи куртку. Він глянув на матір, і на мить у його очах промайнуло щось схоже на сумнів, але він тут же сховав його під маскою байдужості.
— Тато каже, що ти завжди мене контролювала, бо хотіла зламати мій характер, — сказав Денис. — Він каже, що я маю право бути вільним.
— Вільним від чого, Денисе? — тихо запитала Олена. — Від поваги до жінки, яка тебе вигодувала? Від обов’язків?
— Від твого вітчима, який вказує мені, що робити! — вигукнув хлопець. — Він тут ніхто!
— Він той, хто купував тобі ліки, коли ти хворів, поки твій «вільний» тато навіть не знав, у якому ти класі!
— Досить! — перебив Ігор. — Денисе, йдемо. Не слухай ці істерики. Вона просто заздрить, що тобі зі мною краще.
Коли двері зачинилися, Олена не витримала. Вона опустилася на підлогу в коридорі і розридалася — так гостро і боляче, ніби знову була тією дівчиною в холодному лютому.
Минуло два місяці. Андрій намагався підтримувати дружину, але бачив, як вона згасає. Вона готувала порції на трьох, а потім зітхала і ховала зайву тарілку в холодильник.
Одного вечора задзвонив телефон. Номер був незнайомий.
— Алло? — Олена витерла руки об фартух.
— Мам… — голос Дениса був тихим і якимось… застудженим.
— Денисе? Що сталося? Ти де?
— Я на зупинці біля парку. Можеш… можеш мене забрати?
— Тато не може тебе підвезти?
На тому кінці запала тиша.
— Тато поїхав у відпустку. Зі своєю жінкою. Сказав, що я вже дорослий і можу сам собі готувати. А вчора… вчора він розлютився, бо я випадково розлив колу на його ноутбук. Він сказав, що я такий самий невдаха, як і ти, і щоб я шукав собі інше місце, поки вони не повернуться.
Серце Олени стиснулося. З одного боку, хотілося вигукнути: «Я ж казала!», але материнський інстинкт переміг.
— Чекай там. Ми з Андрієм зараз будемо.
Через годину Денис сидів на кухні, загорнутий у плед. Перед ним стояла тарілка гарячого борщу — того самого, який він колись називав «відстоєм». Андрій делікатно пішов у спальню, залишивши їх удвох.
— Він не такий, як я думав, — нарешті вимовив Денис, дивлячись у тарілку. — Спочатку було круто. Можна грати в приставку до третьої ночі, ніхто не каже мити посуд. Але… йому байдуже. Мам, йому реально байдуже, чи я поїв, чи зробив уроки. Він навіть не запитав, чому я прийшов зі школи в розірваній куртці.
— Денисе, — Олена сіла навпроти. — Бути «добрим татом» на вихідних дуже легко. Легко купувати iPhone, коли ти не бачиш, як дитина плаче від коліків, як у неї не виходить перша буква, як вона боїться темряви. Любов — це не свято. Це щоденна праця, яка часто виглядає як занудство, заборони та прохання прибрати за собою.
Денис підняв очі. Вони були повні сліз.
— Вибач мені. За те, що вдарив… Я просто не знав, куди подіти злість. Мені здавалося, що ви з Андрієм заважаєте мені бути щасливим. А тато… він просто використовував мене, щоб помститися тобі, так?
Олена зітхнула і накрила його руку своєю.
— Не знаю, сину. Можливо, він просто не вміє інакше. Але ти маєш зрозуміти одну річ: дім — це не там, де тобі все дозволяють. Дім — це там, де про тебе турбуються, навіть коли ти нестерпний.
— Андрій ще злиться? — пошепки запитав хлопець.
— Андрій переживає. Він сказав, що якщо ти ще раз піднімеш руку на матір, він викличе поліцію, не дивлячись на вік. Але він також сказав, що купив тобі нові деталі для твого комп’ютера, бо бачив, що ти цікавишся програмуванням.
Денис опустив голову.
— Я піду завтра вибачуся перед ним.
Мир не настав миттєво. Були ще тижні незручного мовчання, притирання та встановлення нових правил. Але щось змінилося назавжди. Денис більше не дивився в бік «золотих гір» свого батька. Він побачив блиск, але відчув і холод.
Одного разу Олена знайшла на кухонному столі записку, притиснуту вимитою тарілкою:
«Мам, я прибрав у кімнаті. Навіть під ліжком. Дякую за вечерю. П.С. Борщ був смачний».
Вона посміхнулася. Вперше за довгий час це була посмішка не через силу, а від серця. Вона знала, що шлях попереду довгий, але тепер вони йшли ним разом.
Автор: Наталія
