— Він не товстий, у нього просто кістка широка! І взагалі, це зимовий підшерсток! — захищав кота Маркіза господар Петро Іванович. — Петре, цей “підшерсток” уже не влазить у дверцята для котів і займає половину дивана! Ветеринар сказав чітко: або дієта, або ми купуємо вантажний ліфт для його пересування. Від сьогодні — жодних сосисок! — відрізала дружина Олена.
Ранок у квартирі Ковальчуків зазвичай починався не з кави, а з відчуття, ніби на ноги Петру Івановичу сів невеликий, але дуже пухнастий бетонний блок. Маркіз — британський короткошерстий кіт, чий родовід був довшим за список покупок на місяць — мав звичку будити господаря о п’ятій тридцять. Метод був простий: він просто ліг на ноги Петра і починав вібрувати з такою силою, що в серванті починав підстрибувати кришталь.
— Маркізе, благаю… ще десять хвилин, — стогнав Петро Іванович, намагаючись відсунути від обличчя волохату щоку, яка пахла дорогим паштетом і пилом з-під дивана. Але Маркіз був невблаганним. Він видавав короткий, владний «мяв», що означало: «Твій король голодний, смертний. Вставай і неси данину».
Проте цього ранку все пішло не за планом. Олена, дружина Петра, зайшла в спальню не з лагідною посмішкою, а з електронними вагами в руках і виразом обличчя інквізитора.
— Сьогодні — день істини, — промовила вона. — Петро, бери цього кашалота, і ставай на ваги. Потім я відніму твою вагу, і ми дізнаємося правду.
Петро Іванович, крекчучи, підняв Маркіза. Кіт був настільки круглим, що втримати його було так само важко, як змащену маслом кулю для боулінгу.
— Одинадцять кілограмів 400 грамів, — зачитала Олена, коли цифри нарешті застигли. — Це неприпустимо. Ти знаєш, що в нього вже живіт по підлозі шлейфом тягнеться? Він коли йде, звук такий, ніби хтось мішок із піском тягне.
Маркіз, відчувши недобре, спробував зробити вигляд, що він просто дуже пухнастий. Він розпушив шерсть, намагаючись зайняти весь простір кімнати, але задишка, яка з’явилася після трисекундного вмивання, видала його з потрохами.
— З сьогоднішнього дня — сувора дієта, — оголосила Олена. — Жодних вершків, жодних телячих нирок. Тільки спеціальний дієтичний корм. Ветеринар сказав: або він скине три кілограми, або ми почнемо шукати йому кардіолога для тварин.
Перші дванадцять годин дієти Маркіз сприйняв як прикре непорозуміння. Він сидів біля своєї керамічної миски, в якій тепер самотньо лежали три сірі гранули корму, і дивився на них з таким виразом, ніби це була особиста образа від когось поважного.
Коли прийшов час обіду, а в мисці нічого не додалося, Маркіз перейшов до активних дій. Його арсенал маніпуляцій був багатшим, ніж у професійного актора. Спочатку він спробував «Погляд сироти». Він сідав навпроти Олени, широко відкривав свої помаранчеві очі і починав повільно, дуже повільно моргати, ніби стримуючи сльози. Його вуса трагічно обвисали, а вуха розходилися в боки, створюючи образ істоти, яка не бачила їжі з часів льодовикового періоду.
— Не дивися на мене так! — кричала Олена, намагаючись не помічати кота. — Я роблю це для твого ж блага! Ти мені ще подякуєш, коли зможеш знову побачити свої задні лапи!
Тоді Маркіз змінив тактику. Він перейшов до «Звукового терору». Це не було звичайне нявкання. Це був ультразвуковий плач, який проникав крізь стіни, пластикові вікна і саму душу. Це був звук скрипки, на якій грають іржавою пилкою.
Увечері, коли Петро Іванович намагався подивитися новини, Маркіз підійшов до телевізора, закрив собою весь екран (що при його габаритах було не важко) і почав демонстративно гризти кут пульта.
— Ти бачиш, Олено? Він з голоду вже пластик їсть! — не витримав Петро. — Ну дай йому хоч шматочок сиру!
— Ні! — відрізала Олена. — Сир — це сорок відсотків жиру. Ти хочеш вбити власного кота власноруч?
О другій годині ночі Петро Іванович прокинувся від дивного звуку. Це було ритмічне «гуп-гуп-гуп». Вийшовши на кухню, він побачив неймовірне. Маркіз, який зазвичай був лінивим як паша, зараз висів на ручці холодильника. Він використовував свою інерцію, розгойдуючи своє тіло, щоб відчинити магнітні дверцята.
Коли дверцята нарешті піддалися з легким чмиханням, Маркіз миттєво занурив голову в ящик для овочів. Петро Іванович підійшов ближче. Кіт з неймовірним апетитом жував… качан капусти.
— Боже мій, до чого довели тварину, — прошепотів Петро. — Капусту їсть! Це ж як треба зголодніти!
Серце чоловіка не витримало. Він обережно, як досвідчений грабіжник, дістав із холодильника пакунок із сосисками.
— Тільки тихо, Маркізе. Тільки тихо, — пробурмотів він, очищаючи сосиску від плівки. Маркіз завмер. Він подивився на сосиску так, ніби це був Святий Грааль. Коли Петро кинув йому шматочок, кіт зловив його в повітрі з грацією, якої від нього не очікували. Вони сиділи вдвох у темряві кухні — літній чоловік і товстий кіт — зв’язані спільною таємницею. Петро гладив кота по м’яких боках, а Маркіз вперше за добу замуркотів, але якось дуже тихо, по-змовницьки.
Наступного дня Олена була дуже задоволена.
— Дивіться! — вигукнула вона. — Він уже не такий агресивний. Бачите, як спокійно лежить. Дієта працює! Він просто зрозумів, що опір марний.
Насправді Маркіз просто був ситий. Після нічної сосиски від Петра він отримав сніданок у вигляді половини бутерброда від доньки Катрусі, яка не могла винести того, як кіт дивився на неї, поки вона снідала.
— Ти мій маленький котик, — шепотіла Катруся, ховаючи шматочок шинки під листок салату в мисці Маркіза. — Тільки мамі — тссс!
Але найбільшим викликом став візит бабусі, Марії Степанівни. Вона прийшла з великою сумкою, з якої пахло домашніми котлетами.
— Олено, а що це Маркіз такий невдоволений? — запитала бабуся з порога. — У нього очі впали! Ви що, дитину голодом морите? — Мамо, це не дитина, це кіт. І він на дієті! — намагалася пояснити Олена.
— Дієти — це для міських фіф! Коту потрібна сила! — Марія Степанівна, дочекавшись, поки Олена піде в іншу кімнату за телефоном, спритно витягла котлету і поклала її прямо на килим перед Маркізом. Кіт, відчувши запах домашньої свинини з часником, ледь не зомлів від щастя. Він проковтнув котлету за півтори секунди, навіть не жуючи.
Ввечері Олена вирішила знову зважити кота.
— Одинадцять кілограмів 600 грамів?! — її крик змусив люстру затремтіти. — Він набрав двісті грамів! На соломі та воді! Як це можливо?!
Вона подивилася на Петра, на Катрусю і на маму. Всі троє миттєво відвели очі. Петро раптом почав дуже уважно вивчати візерунок на шпалерах, Катруся заглибилася в підручник з географії, а Марія Степанівна почала інтенсивно хреститися. — Так… — прошепотіла Олена.
— У нас тут змова. Організоване злочинне угруповання «Пухнаста совість».
Олена зрозуміла, що в цій родині довіряти не можна нікому. Вона запровадила жорстку диктатуру. Кухня була зачинена на замок, ключі від якого вона носила на шиї. Холодильник був обмотаний ланцюгом (жарт, але Петро Іванович серйозно про це думав).
— Якщо ми не можемо контролювати, що він вкидає в рот, — заявила Олена, — ми будемо контролювати, як він це відпрацьовує! Вона дістала лазерну указку і механічну мишу.
Перше «тренування» нагадувало комедію абсурду. Олена світила лазером на стіну. Маркіз, сидячи на дупі, ліниво стежив за червоною крапкою очима, але навіть не ворухнув лапою.
— Біжи, Маркізе! Лови її! — кричала Олена. Маркіз подивився на неї з таким виразом, ніби хотів сказати: «Жінко, я — аристократ. Якщо тобі треба та крапка — ти її й лови».
Тоді Олена розробила систему мотивації. Вона підвісила шматочок засушеної риби до іграшкової миші на дистанційному керуванні. Петро Іванович взяв пульт. — Давай, Петре! Погнали!
Миша зірвалася з місця. Запах риби вдарив Маркізу в ніс. Це був інстинкт. Одинадцять кілограмів сірого жиру раптом перетворилися на згусток енергії. Маркіз рвонув з місця з пробуксовкою на паркеті. Він бігав по диванах, збивав вази, пролітав крізь штори. Він був схожий на волохате ядро, яке випустили з гармати. Петро Іванович з азартом керував мишею, Олена вболівала, а Маркіз… Маркіз вперше за багато років відчув, що в нього є м’язи.
Через три тижні суворого режиму і щоденних забігів за мишею в квартирі Ковальчуків відбулися зміни. Маркіз став… іншим. Він більше не лежав цілими днями, нагадуючи килимок. Він почав полювати на ноги Петра Івановича, коли той проходив повз. Він знову навчився стрибати на холодильник зверху, а не намагатися відчинити його знизу.
Але головне — змінилася психологія родини. Петро Іванович зрозумів, що дати коту сосиску — це не любов, а лінь. Справжня любов — це погратися з ним півгодини, щоб він дихав на повні легені.
Останнє зважування перед візитом до ветеринара було схоже на фінал чемпіонату світу. Олена поставила Маркіза на ваги. Весь дім затамував подих.
— Дев’ять кілограмів… 200 грамів! — прошепотіла Олена. — Два кілограми за місяць!
Маркіз стояв на вагах, підтягнутий, масивний, з гордо піднятою головою. Він виглядав як справжній британський лев. Він підійшов до Олени і вперше за довгий час не почав вимагати їжу, а просто потерся головою об її руку, голосно муркаючи.
— Бачиш, — сказала Олена чоловікові. — Він щасливий. Йому стало легше жити. — Так, — зітхнув Петро. — Але сосиску я йому сьогодні все одно дам. Одну. Малесеньку. За волю до перемоги.
Олена посміхнулася:
— Тільки після того, як він ще десять хвилин побігає за моїм правим капцем.
Маркіз так і не став «худим» котом — порода не дозволяла. Але він став здоровим. Тепер він — зірка двору. Він єдиний кіт, який може наздогнати голуба, хоча й робить це рідко — статус не дозволяє бігати за безкоштовною їжею. А в родині Ковальчуків тепер панує гармонія. Вони зрозуміли, що спільна мета — навіть якщо це дієта для кота — об’єднує краще за будь-які свята.
А Маркіз… Маркіз іноді вночі все одно приходить до холодильника. Не щоб поїсти, а просто перевірити, чи добре Петро Іванович закрив дверцята. Треба ж тримати господарів у тонусі!
