– Він одружився з тобою заради квартири. – Проговорився брат чоловіка.
Ігор на кухні возився з м’ясом. Бурмоче щось про градуси й час запікання, наче весь їхній перший рік сімейного життя він займався готовкою.
– Мам, вони вже йдуть, – Настя виглянула у вікно.
Дверний дзвінок. Андрій, брат Ігоря, ввалився в передпокій з букетом хризантем і коробкою цукерок. За ним дружина, тиха Люся, посміхається несміливо.
– Ну що, молодята? – Андрій обіймає Ігоря так, що той похитується. – Як справи у сімейному гніздечку?
Ігор щось мямлить про «відмінно, дякую». Але Марина ловить себе на думці. Адже й справді відмінно. І Настя розцвіла. У неї тепер є хтось на кшталт тата.
За столом розмова тече неспішно. Люся хвалить салат. Настя розповідає про універ. Андрій наливає другий келих вина й стає балакучішим.
– А пам’ятаєш, Ігорьку? – Він підморгує братові. – Як ти раніше казав: «Одружуся тільки на квартирі, з жінкою в комплекті».
Марина завмирає з виделкою на півдорозі до рота.
– Андрію…
Ігор блідне.
– Що?
Андрій п’яно хихоче.
– Та годі тобі, ти ж молодець, все як хотів. Не просто так одружився, а ще й з квартирою.
Повітря в кімнаті згущується. Настя дивиться то на маму, то на Ігоря. Люся сіпає чоловіка за рукав.
– Ой, вибач…
Андрій нарешті розуміє, що сказав щось не те.
– Я, звісно, пожартував…
Але слова вже не вернеш, вони висять у повітрі. Марина повільно кладе виделку на тарілку, чує, як Ігор щось говорить, виправдовується, але його голос десь далеко за стіною, а в неї в голові одна думка, чітка й страшна. «Треба ж, яка ж вона дурна».
Тиждень тягнувся як рік. Марина ходила як уві сні, готувала сніданок, мила посуд, відповідала на запитання дочки, а в голові одна думка: невже це правда?
– Мам, що з тобою? – Настя стурбовано дивилася на матір. – Ти як зомбі ходиш.
– Нічого, сонце, просто втомилась.
Але як пояснити доньці, що за ці кілька днів мати переглянула все, взагалі все. Кожну розмову з Ігорем, кожен його погляд, кожну випадкову згадку про ремонт, про те, що, може, варто щось поміняти в квартирі… Адже він одразу запропонував з’їхатися через місяць після знайомства. Тоді здалося – який рішучий, не боїться серйозних стосунків.
Марина відкрила ноутбук Ігоря. Той не ставив пароль, довіряв же, і знайшла закладки на ріелторські сайти. Багато закладок. І не свіжих. Деякі минулого року.
– Ігорю, – покликала вона одного вечора. – А що це за сайти у тебе в закладках про нерухомість?
Він навіть не здригнувся, не почервонів, ніби готувався до цієї розмови.
– А це… – махнув рукою. – Просто дивився ціни на ринку. Цікаво ж, як вартість змінюється.
– Цікаво, – повторила Марина. – І давно цікавишся?
– Так, років два вже, мабуть.
Значить, ще до їхнього знайомства.
– А навіщо?
Ігор знизав плечима.
– Ну мало що, може, колись вирішимо продати твою квартиру, купимо будинок за містом. Сім’єю ж тепер живемо.
– Сім’єю.
Марина кивнула й пішла у ванну, подалі від його очей. А наступного дня вона спеціально заговорила про ремонт у спальні.
– Слухай, може, все-таки шпалери поміняємо? – сказала за вечерею. – Ці вже набридли.
Очі Ігоря спалахнули. Невже так очевидно?
– Звичайно, давно пора. І в залі теж непогано б оновити. А знаєш що? Може, одразу й планування трохи змінимо? Стіну між кухнею і залом знести.
– Просто буде дорого, – обережно почала Марина.
– Дурниці. Гроші – не проблема.
– Не проблема…
Це казав чоловік, який ще півроку тому скаржився на важке фінансове становище.
Вечором, коли Ігор пішов до друга «у справах», Марина відкрила сімейну шухляду столу, ту саму, де вона зберігала документи. Свідоцтво про право власності на квартиру лежало не так, як вона його залишала, трохи зсунуто. Ігор вивчав документи. Серце закалатало так, що, здавалося, чутно сусідам. Марина дістала телефон, набрала номер подруги.
– Ліно, можна до тебе приїхати? Терміново треба поговорити.
Ліна жила в сусідньому будинку. Зустріла на порозі стривоженим обличчям.
– Що трапилося? Ти біла, як аркуш.
І Марина розповіла все: про слова Андрія, про ріелторські сайти, про документи.
– Марин, – обережно почала Ліна. – А ти не думала просто запитати в нього напряму? Як, милий, ти справді на мені одружився з користі?
– Ну, майже так, – Марина похитала головою.
– Я боюся. Раптом скаже «так». А раптом і справді скаже…
– Тоді що? Знову самотність, знову вечори з серіалами і чаєм, знову думки… А може, я забагато хочу від життя?
– Ну і жити в підозрах не можна, – продовжила Ліна. – Це ж не життя, а мука.
Додому Марина повернулася пізно. Ігор чекав на кухні, листав щось у телефоні.
– Де була? – запитав, не підводячи обличчя.
– У Ліни чай пили.
– До одинадцятої чай пили.
У його голосі чулося щось нове: невдоволення, підозра, чи їй здалося.
– А що, є якісь претензії? – різкіше, ніж хотілося, спитала Марина.
Ігор нарешті підвів очі.
– Ні, просто непокоївся.
Але більше вони того вечора не розмовляли. А вранці Марина прокинулася від звуку працюючого принтера. Ігор стояв біля комп’ютера в одних трусах, роздруковував якісь документи.
– Що це? – спитала, підходячи ближче.
– Нічого особливого, – швидко сказав він, збираючи аркуші. – Робочі.
Але Марина встигла побачити. Зверху лежав роздрук з сайту нотаріуса. «Порядок оформлення дарчі на нерухомість».
Цей вечір мав стати звичайним. Ігор читав новини в телефоні. Марина розбирала документи на кухонному столі, якісь довідки з роботи, квитанції. Настя робила уроки у своїй кімнаті. Тиша, майже сімейна ідилія. І тут із папки з документами випала пачка паперів, перехоплена скріпкою. Марина мимоволі підняла й похолола. Довідка про доходи Ігоря за минулий рік. Довідка про кредити. І договір застави автомобіля.
– Ігорю, – покликала вона, перегортаючи документи тремтячими пальцями. – А це що таке?
Він відвів очі від телефону, побачив папери в її руці, і обличчя його стало сірим.
– Звідки в тебе? – почав було.
– Вони були в папці з нашими документами, – Марина відчувала, як тремтить голос. – Під нашими квитанціями. Ігорю, ти заставив машину?
Мовчанка. Страшна, тягуча мовчанка.
– Коли? – тихо спитала Марина.
– У серпні, – ще тихіше відповів Ігор.
Серпень. За місяць до їхнього весілля.
– Навіщо?
Ігор встав, підійшов до вікна, стояв спиною, не повертаючись.
– На ремонт у твоїй квартирі, – сказав нарешті. – Пам’ятаєш, ми ванну робили, купували меблі у спальню… Я ж казав, що в мене є гроші.
Марина згадала. Звичайно, згадала. Як він тоді сказав: «Не хвилюйся, дорога, я все оплачу. В мене якраз звільнилися кошти». І вона повірила, була так вдячна.
– Скільки? – прошепотіла.
– 300 тисяч.
У Марини потемніло в очах. 300 тисяч.
– Але навіщо? Я ж не просила. Я сама могла…
– Могла, – Ігор різко обернувся. – На які гроші? У тебе кредит на Настине навчання. Іпотека майже погашена, але все одно залишилися платежі. Ти ледве кінці з кінцями зводила.
– І ти вирішив мені допомогти, заставивши машину.
– Я вирішив, що так правильно, – в голосі Ігоря з’явилася якась відчайдушна нотка. – Ми ж збиралися одружитися. Я хотів, щоб у нас був гарний дім.
Марина повільно опустилася на стілець. В голові творився хаос. Значить, не користь, не розрахунок. Він віддав свої гроші на її квартиру.
– А слова Андрія? – спитала вона. – Про «не просто так одружився»…
Ігор криво усміхнувся.
– Андрій дурень і п’янюга. Він вирішив пожартувати над тим, що я вдало одружився. Мовляв, не тільки дружину знайшов, а й квартиру. Він же знав, що я свої гроші вклав.
– Чому ти мені не сказав? – Марина відчувала, як сльози підступають до горла. – Чому мовчав?
– А ти б дозволила? – Ігор сів навпроти, простягнув руки через стіл. – Ну давай чесно, сказав би я: «Дорога, давай я заставлю машину і зроблю тобі ремонт». Ти б погодилася? Звичайно, не погодилася б ні за що.
– Але ж тепер ти й без машини.
– Зате в нас гарна квартира, і ми разом.
Марина дивилася на чоловіка й не розуміла, що відчуває: полегшення, провину, сором за свої підозри…
– Ріелторські сайти… Ціни дивився, думав: «Може, продамо твою квартиру, купимо більший будинок? Коли іпотеку виплатиш?»
– Через пару років.
– А дарча?
Ігор нахмурився.
– Яка дарча?
– Ти роздруковував про оформлення дарчої на нерухомість?
– А… – обличчя Ігоря просвітліло. – Це для Андрія. Він хоче квартиру на сина переписати. Просив почитати, як це робиться.
Усі пояснення, усі неузгодженості… І все виявилося не тим, чим здавалося. Марина закрила обличчя руками.
– Господи, – прошепотіла вона. – Яка ж я дурна.
– Маринко…
Ігор обережно торкнувся її рук.
– Я не осуджую тебе. Після того, що сказав Андрій, будь-яка б запідозрила.
– Але ж я жила з цими думками два тижні. Я тебе підозрювала, вивчала кожне твоє слово… – голос зірвався. – Прости мене.
– Нам треба було одразу поговорити, – тихо сказав Ігор. – Я винен, що приховував про гроші. Просто хотів бути героєм, розумієш, таким чоловіком, який вирішує проблеми дружини.
Марина підвела голову. Очі Ігоря були чесними, відкритими, такими, якими вона їх пам’ятала в перші дні знайомства.
– А тепер що? – спитала вона. – Як нам бути?
– Не знаю, – визнав Ігор. – Але хочу, щоб між нами більше не було таємниць. Ніяких.
А потім Ігор прийшов додому зі дивною папкою в руках.
– Марин, – покликав він, сідаючи за кухонний стіл. – Сідай поряд.
– Що трапилося? – занепокоїлася вона.
– Нічого не трапилося. Просто…
Він відкрив папку.
–
Я тут подумав про нас, про те, що ти говорила про довіру… І вирішив, що ми можемо зробити так, щоб ти більше ніколи не боялася.
Марина заглянула в папку. Зверху лежав проект шлюбного договору.
– Ігорю, навіщо? – розгублено спитала вона.
– Щоб ти знала: твоя квартира належить тільки тобі. Назавжди. І якщо з нами щось станеться, якщо я раптом виявлюсь не тим, за кого себе видаю, ти будеш захищена.
Марина перегортала документи. Все було прописано чітко. Квартира залишається у її власності. Ігор відмовляється від будь-яких претензій на нерухомість, придбану до шлюбу.
– Але ж ти і так ні на що не претендував.
– А тепер це буде документально закріплено, – перебив Ігор. – І ще…
Він дістав довідку з банку.
– Машину я викупив. Більше не в заставі.
– Як? На які гроші?
– Узяв кредит під зарплату. Виплачуватиму два роки. – Він знизав плечима.
Марина дивилася на документи й не знала, плакати чи сміятися.
– Ігорю, я ж тобі повірила. Після тієї розмови повірила повністю.
– Я знаю. Але мені хочеться, щоб ти не просто вірила, а була спокійна. Щоб ніколи більше не довелося сумніватися в моїх намірах.
– А що Андрій скаже за наш шлюбний договір? – усміхнулася Марина.
– Андрій хай краще за собою стежить. До речі… – Ігор почервонів. – Я з ним поговорив. Пояснив, що його жарти ледве нашу сім’ю не розвалили. Більше таких номерів не буде.
Настя заглянула на кухню.
– Мам, а що у вас там за документи?
– Ігор пропонує укласти шлюбний договір, – пояснила Марина.
– Круто, – зраділа дочка. – Значить, точно серйозні наміри.
– Настенько, – засміявся Ігор. – А ти що, непокоїлася?
– Ще як. Ти ж перший чоловік, який маму робить щасливою. І мене не чіпаєш щодо навчання. Я б засмутилася, якби ви розійшлися.
Вечором, коли Настя пішла до подруги, Марина й Ігор довго сиділи на кухні, обговорювали пункти договору. Не тому, що було важливо щось змінити, просто розмовляли.
– Знаєш, – зізналася Марина, – я, мабуть, була готова повірити в найгірше, тому що боялася, що все занадто добре, щоб бути правдою.
– А я зрозумів, що таємниці, навіть добрі, руйнують довіру, – відповів Ігор.
Марина подивилася на договір.
– Підписуватимемо?
– А ти як думаєш?
– Думаю, так. Не тому, що не довіряю, а тому, що довіряю й хочу, щоб ми обоє почували себе спокійно.
І вони підписали. А через тиждень, коли договор був нотаріально посвідчений, Ігор сказав:
– А тепер давай планувати ремонт у залі. Тільки цього разу разом. І на мої гроші.
Марина розсміялася.
