Він усе робить для моєї доньки та їхньої дитини, добре забезпечує, приділяє увагу. Якщо я розповім, то однозначно все це зруйную, і моя донька опиниться розлученою з малюком на руках.
Найтяжче мені було, коли вони взяли мене з собою у відпустку. Кожної миті я хотіла сказати: “Доню, він зрадник”. Але здоровий глузд мене зупиняв.
“Як вважаєте, я рятую шлюб доньки чи допомагаю обдурювати її?” Напишіть вашу думку у коментарях.
Далі стало ще гірше. Андрій зрозумів, що я все знаю. Не знаю, як. Чи то мій погляд мене видав, чи то я надто напружувалася щоразу, коли дзвонив його телефон. Але замість того, щоб злякатися або припинити інтрижку, він вирішив зробити мене своєю співучасницею.
Це сталося через тиждень після відпустки. Донька зателефонувала мені вся в сльозах: у малого ріжуться зубки, температура. Вона не спала дві доби, а Андрію терміново треба поїхати у відрядження на вихідні.
“Мамо, ти зможеш приїхати допомогти? Бо я просто впаду”, — благала вона.
Звісно, я приїхала. Андрій уже збирав валізу в коридорі. Коли донька вийшла на кухню зробити чай, він підійшов до мене впритул. Від нього пахло дорогими парфумами. Він був гладко виголений і зовсім не виглядав як людина, що їде працювати. Він нахилився до мого вуха й тихо, але твердо сказав:
— Дякую, мамо, що ви приїхали. Ви ж розумієте, як мені зараз потрібен цей відпочинок. Для блага сім’ї, звісно. Щоб я повернувся добрим і люблячим батьком. Ви ж розумна жінка, ви все розумієте. Головне, щоб Оленка була спокійна, правда?
Він підморгнув мені й поплескав по плечу. У цю мить я зрозуміла: він не просто зраджує. Він використовує моє мовчання як дозвіл. Він переконаний, що я нічого не скажу, бо боюся за доньку.
Я перетворилася на співучасницю. Він поїхав до коханки, а я залишилася колихати онука й витирати сльози зневірений доньці, яка казала: “Який же Андрій молодець, так багато працює заради нас”. Я дивилася на неї й відчувала себе зрадницею. Я рятувала її ілюзію, але приховувала правду.
Тепер я боюся кожного дзвінка. А що, якщо коханка заявить, що чекає дитину? А що, якщо він захоче піти, а донька дізнається, що я знала про все роками? Чи пробачить вона мені тоді моє мовчання?
Це був боягузливий вчинок. Я це визнаю. Але я переконувала себе, що так буде краще. Якщо вона сама це побачить, вона не звинуватить мене в наклепі. Вона повірить своїм очам, а не моїм словам.
План визрів у неділю. Андрій, як завжди, грав роль виснаженого годувальника й пішов подрімати після обіду, необачно залишивши свій смартфон на зарядці у вітальні. Ми з донькою сиділи поруч на дивані, перебирали дитячі речі, з яких онук уже виріс. Телефон Андрія дзенькнув. Екран засвітився.
— Знову Олег, робота, — Оленка навіть не повернула голови. — Ох, знову смикають його, бідного, навіть у вихідний, — зітхнула вона щирим співчуттям.
Це була та сама мить. Я відчула, як пітніють долоні.
— Доню, — почала я обережно, намагаючись, щоб голос звучав байдуже. — А тобі не здається дивним, що цей Олег пише так часто й завжди якісь короткі повідомлення?
Оленка здивовано подивилася на мене.
— Мамо, ну то чого? Це ж будівництво. Там постійно форс-мажори. Андрій казав, що це новий замовник, дуже вибагливий.
Я взяла в руки дитячу сорочечку, щоб сховати тремтіння пальців, і продовжила:
— Може, й так. Але в мій час замовники не слали смайлики. Я минулого разу випадково глянула, коли екран засвітився. Там щось не схоже було на ділове листування.
— Тобі здалося, — відмахнулася вона.
Але я побачила, як між брів залягла тінь сумніву. Вона кинула швидкий погляд на телефон чоловіка.
— Можливо, — погодилася я, закидаючи гачок глибше. — Але, знаєш, жіноча інтуїція — страшна річ. Просто… щоб я заспокоїлася й не бурчала, як стара. Глянь сама. Якщо там нічого немає — я слова більше кривого про Андрія не скажу. Присягаюся.
У кімнаті повисла тиша. Було чути лише, як цокає годинник і як сопить у своєму ліжечку онук. Оленка дивилася на чорний екран смартфона, як на отруйну змію. Вона любила його, вона довіряла йому, але зерно, яке я посіяла, вже дало паросток.
— Я не буду нишпорити у чоловіка в телефоні, мамо. Це низько, — сказала вона твердо, але голос її дрижав.
— Це не нишпорити, доню. Це називається “довіряй, але перевіряй”. Хіба чесній людині є що приховувати від власної дружини?
Я вдарила по найболючішому. Оленка вагалася ще кілька секунд. Потім, ніби уві сні, вона простягнула руку. Її пальці торкнулися екрану. Він не був заблокований. Андрій був занадто самовпевненим удома. Вона натиснула на іконку месенджера.
Я затамувала подих. Секунда. Друга. Я бачила, як змінюється її обличчя. Спочатку це було нерозуміння, потім — шок. Її очі розширилися, губи побіліли. Вона гортала переписку вниз все швидше й швидше.
— Ні… — прошепотіла вона, але вже чутно. — Цього не може бути.
Телефон випав з її рук на килим із глухим звуком. Оленка підняла на мене очі, повні сліз і жаху. У них читалося німе запитання. “Ти знала?” Але зараз було не до цього. Зі спальні почулися кроки. Андрій прокинувся.
— Оленко, хто там дзвонив? — Його голос звучав сонно й розслаблено.
Він зайшов у кімнату, потягуючись, й завмер. Він побачив телефон на підлозі. Побачив біле, як крейда, обличчя дружини й мій кам’яний погляд.
— Що трапилося? — запитав він, але в його голосі вже прорізалися нотки паніки.
Оленка повільно підвелася. Вона не закричала. Не кинулася на нього з кулаками й не впала в істерику. Вона просто підняла телефон з підлоги й поклала його на стіл екраном догори. Її обличчя стало якимось восковим, абсолютно позбавленим емоцій. Це лякало мене більше, ніж будь-які сльози.
— Збирайся, — тихо сказала вона. Її голос був рівним, наче натягнута струна, що ось-ось лусне. — Збирай речі й іди. Зараз же!
Андрій завмер. Його сонливість миттєво зникла. Він перевів погляд з дружини на телефон, а потім на мене. У його очах спалахнула злість.
— Ти що, серйозно? — Він спробував усміхнутися, але вийшло криво. — Оленько, ти що, начиталася переписки з колегами? Це ж просто чоловічий гумор. Дурні жарти. Ти віриш цьому? — Він ткнув пальцем у мій бік. — Ти слухаєш її? Вона ж завжди мене терпіти не могла! Вона тільки й чекала моменту, щоб нас посварити!
Він пішов у наступ, як досвідчений маніпулятор. Він наближався до Оленки, намагаючись взяти її за руки, заповнити собою простір, задавити її волю.
— Мамо, — процідив він, не дивлячись на мене. — Може, ви підете додому й дасте нам розібратися? Ви вже достатньо допомогли. Ви руйнуєте сім’ю своєї доньки. Вам не соромно?
Я відкрила рота, щоб відповісти, але Оленка мене випередила. Вона зробила крок назад, уникаючи його дотику, ніби він був прокаженим.
— Не чіпай мене, — сказала вона крижаним тоном. — “Чоловічий гумор”, кажеш? Там фото, Андрію. Фото з нашої спальні, поки я була з малим у лікарні. Фото з готелю, коли ти був у відрядженні. Ти називаєш її “своєю маленькою”. Ти обговорюєш з нею, як я тобі набридла з вічним плачем дитини.
Андрій зблід. Аргументи скінчилися. Він зрозумів, що вона побачила забагато. Маска турботливого батька злетіла, оголивши цинічну й злу людину. Він різко повернувся до мене. У його очах була чиста ненависть.
— Це ти, — прошипів він. — Це все ти підлаштувала. Стара відьма. Ти знала, так? Ти лізла не в свої справи. Тобі спокійно не живеться. Ну що, задоволена? Твоя донька тепер одна з дитиною, без батька. Вітаю, ти перемогла.
— Геть!
Голос Оленки став гучнішим. Тепер у ньому бриніла сталь.
— Забирайся з мого дому. Щоб через десять хвилин твого духу тут не було. І ключі на стіл.
Андрій ще мить вагався, чи не сваритися ще більше, чи не продовжити кричати, але, глянувши на рішучість дружини, сплюнув на підлогу й пішов до спальні. Ми чули, як він грюкає шухлядами, кидаючи речі у валізу. Через десять хвилин грюкнули вхідні двері.
У квартирі запала тиша. Оленка стояла посеред кімнати, дивлячись в одну точку. Я обережно підійшла до неї.
— Доню, — почала я.
Вона повільно повернула до мене голову. В її очах уже стояли сльози, які вона стримувала з останніх сил.
— Ти знала?
Це було не запитання, а твердження.
— Ти все знала. Ще з відпустки, правда? Я бачила, як ти на нього дивилася.
Я не стала брехати. Тепер, коли все зруйновано, правда була єдиним, що в нас залишилося.
— Так. Я знала.
— Чому ти мовчала? — По її щоці скотилася перша сльоза. — Чому ти дозволила мені жити з ним, знаючи, який він?
— Я боялася, — чесно відповіла я, відчуваючи, як стискається серце. — Я боялася, що ти не повіриш, що ти виженеш мене, а не його. Я думала, що рятую твій шлюб, якщо мовчу. Але я помилялася. Пробач мені, доню. Я хотіла вберегти тебе від болю, а зробила тільки гірше.
Оленка довго дивилася на мене. Потім вона видихнула, і плечі її опустилися. Наче з них зняли важкий тягар. Вона ступила до мене й міцно обняла, упершись обличчям мені в плече.
— Добре, що це закінчилося, мамо, — прошепотіла вона крізь сльози. — Боляче. Але краще так, ніж жити з тим, хто мене зневажає. Добре, що ти змусила мене подивитися.
Ми стояли, обійнявшись, дві жінки в порожній квартирі. Попереду були суди, поділ майна, сльози ночами й важкі запитання від онука, коли він підросте.
Але найголовніше ми зберегли: себе й нашу довіру. Я більше не рятувала ілюзію. Я була поруч, щоб допомогти їй побудувати нове, справжнє життя. І цього разу — без брехні.
