Він пішов, лишивши листа: “Не шукай мене, усе забрав по закону…”
Коли Варвара повернулася додому, e квартирі пахло порожнечею. Звичний затишок — розігріта вечеря, неголосний шум телевізора, голос чоловіка з кімнати — зник, ніби його стерли гумкою. Лише на підвіконні лежав білий конверт. Рядки на ньому були дуже акуратними. Почерк Петра. Її чоловіка. Її опори останні двадцять років.
Вона читала, не вірячи очам: “Не шукай мене. Усе забрав по закону.” П’ять слів. Адже були роки. Дім, діти, сімейні свята, чай на кухні до півночі. Все — у п’яти сухих рядках. Запах порожнечі посилився. Варвара повільно опустилася на диван, дивлячись у стіну. На ній — старе фото: дача, сміх, суниця в чашці, його рука на її плечі.
Тоді вона ще вірила в “назавжди”. Петро завжди був поважним. Не бурхливий, не гарячий. Такий, з ким спокійно. Вона закохалася в цей спокій після бурхливих юнацьких романів. Він будував будинок, вона вирощувала сина. Все було “як треба”.
А потім почалися дрібниці: він став довше затримуватися на роботі, вона — частіше дивитися у вікно по вечорах. Розмови стали коротшими, сварки — тихішими, але важчими. І ось — лист.
Вона довго перебирала події останнього року, і все ніби вставало у логічний ланцюжок. Його новий автомобіль. Його нервозність. Його холодність. І та молода бухгалтерка з бурштиновими очима. Варвара не хотіла вірити — поки не згадала дзвінок, який випадково прийняла місяць тому. Жіночий голос запитав:
— Петро Миколайович вдома?
І поклав слухавку, почувши її голос.
— Мамо, він просто не має права так, — сказав Єгор, дізнавшись.
Він приїхав увечері, мовчки обійняв матір. Варвара вперше дозволила собі розплакатися по-справжньому. Без сорому. Син ходив по квартирі, немов шукаючи сліди батька. Тоді Варвара вперше помітила, що речей немає. Ні костюмів, ні інструментів, ні навіть бритви. Усе забрав. І справді — “по закону”.
— Я поговорю з ним, — уперто сказав син.
Але Варвара похитала головою.
— Ні. Нехай. Він вирішив.
Тиша виявилася живою. Вона ходила по домі за Варварою, зазирала через плече, дихала їй у потилицю. Жінка прасувала його сорочку, забувши, що немає сенсу. Брала тарілки — дві, за звичкою. Потім знову ставила одну.
Через тиждень вона почала писати. Не листи йому, ні. Просто — щоденник. Щоб не збожеволіти. “Ти забрав усе по закону. А хто з нас тепер лишився за межею?” Слова лилися, як сповідь. Варвара стала вставати рано, як раніше. Заварювала каву, відчиняла вікно, дивилася, як прокидається двір. Все виявилося можливим — навіть без нього.
Люда жила поверхом вище — харизматична вдова з гострою язиком і звичкою все знати.
— Ти що, Варю, будеш сидіти й плаками? Мужики — як плащі: одного вітром унесло, другий знайдеться!
Варвара спершу відмахувалася, потім якось усміхнулася. Люда вміла смішити у важкий момент.
Одного разу Люда запропонувала піти з нею на курси малювання.
— Там одні такі, як ми, — сказала вона. — Тільки в когось Петро, в когось Аркадій, а в когось — іпотека.
Варвара пішла. Фарби пахли дитинством. Вона не тримала пензель років сорок. Спочатку тремтіла рука, потім — ніби саме пішло. На полотні — чайник з лимоном. Потім — яблука. Потім — осінь.
Викладач, чоловік у окулярах, м’яко поправив їй лінію світла.
— У вас рука художника. Чому не малювали раніше?
— Все якось… не було часу.
Він усміхнувся.
— Не мати часу бути щасливою — це як не мати часу дихати.
Ці слова осіли в пам’яті.
Місто маленьке. Звістка про те, що Петро “пішов до молодої”, дійшла до Варвари раніше, ніж вона знову почула його голос. А він подзвонив через чотири місяці.
— Варю, я… хотів запитати, як ти там.
Голос знайомий, але чужий.
— Я — живу. Ти — по закону забрав, пам’ятаєш?
Він мовчав. Потім тихо сказав:
— Пробач, мабуть, не варто було так.
Вона не відповіла. Просто поклала слухавку. Після цього стало легше.
Одну зиму потому з’явилася повістка — розподіл майна. Варвара прийшла спокійно. Без сліз. Юрист пояснив: будинок за містом оформлений на нього, але у неї є право на частку. Квартру чоловік залишає тобі і сину. Петро сидів навпроти, постарілий, з потухшими очима. Та сама молода бухгалтерка була поруч — тепер як дружина. Коли суддя озвучив рішення, Варвара почула не цифри, а дивне почуття остаточності. Їй повернули частину грошей. Але важливіше — повернули себе.
Весна цього року прийшла сильно, голосно. Двірник під вікнами гремів лопатою, кіт ганяв голубів, сонце тріпало штори. Варвара написала нову картину — “Лист на підвіконні”. Білий конверт. Вікно. Сонячний блик. Викладач дивився довго.
— Це про вас?
— Було. Тепер — просто сюжет.
Він усміхнувся.
— Гарний сюжет.
У червні Петро з’явився на порозі. Без дзвінка, без попередження. Сів у коридорі, як чужинець.
— Я не можу без тебе, Варю. Помилився. Все не те.
Вона стояла мовчки. Розглядала людину, яку знала і не знала одночасно.
— Розумієш, — тихо сказала вона. — Я тебе пробачила. Але повертатися — це як збирати розбите скло. Поріжешся знову.
Він опустив голову.
— Хоч поговори зі мною.
— Ми вже все сказали. Ти — у листі. Я — у мовчанні.
Петро тихо пішов. Цього разу — без записки.
Літо стало початком нового життя. Варвара продавала свої картини на ярмарку. Одна жінка купила “Лист на підвіконні” і сказала:
— У цій роботі — свобода.
Варвара усміхнулася. Так, свобода. Іноді вона приходить через біль, як сонце через дощ.
Єгор одружився. Привів у квартиру добру, спокійну Таню. Варвара відчула, що її родина — не закінчилася, просто змінилася форма. Іноді по вечорах вона все ще згадувала, як жила “до листа”. Але тепер — без гіркоти. Минуле стало уроком. “Не шукай мене”, — писав він. А вона знайшла — себе.
Через три роки після того листа Варвара відкрила маленьку студію. На дверях висіла табличка: “Із порожнечі народжується світло.” Вона викладала живопис таким самим жінкам, які приходили після болю, зради, втрати.
— Дивіться, — казала вона, — біле полотно — це не порожнеча. Це шанс.
І кожного разу, коли брала пензель, відчувала: все по закону. Тільки тепер — по закону життя, а не шлюбу.
