Він стояв у дверях із валізою. Звичайною сірою валізою на колесиках, яку ми разом вибирали три роки тому для поїздки в Туреччину. Тоді я сміялася, що вона завелика. «Зато влізе все!» — жартував Борис.
Зараз у неї влізло все наше життя. П’ятнадцять років — в одну валізу.
— Сама винувата, любов треба берегти, — сказав він. Спокійно так. Начебто озвучував прогноз погоди.
А я стояла боса на холодній підлозі й відчувала, як усередині все руйнується. Повільно. Цеглинка за цеглинкою.
— Берегти?!
Голос зірвався на крик. Берегти — це коли він приходив після роботи, падав на диван і втуплювався в телефон аж до півночі? Берегти — це коли на мої запитання «як справи» відповідав «нормально» і знову в екран? Берегти — це коли востаннє ми справді розмовляли… коли взагалі?
— Не кричи, — скривився Борис. — Сусіди почують.
Сусіди. Господи. Зараз моє життя розвалюється, а він думає про сусідів.
— А як щодо Катрусі? — видихнула я. — Що ти їй скажеш?
Донька спала у своїй кімнаті, обіймаючи плюшевого ведмедика. Їй вісім. Усього вісім…
Борис знизав плечима:
— Скажемо разом. Потім. Коли вона прокинеться.
— Потім?! Ти йдеш зараз, а говоритимемо потім?!
— Лєно, не влаштовуй сцен. Ми ж дорослі люди.
Дорослі. Я раптом згадала, як він робив мені пропозицію. На даху цього самого будинку — старенької п’ятиповерхівки на околиці. Приніс шампанське, дешеву каблучку. Тоді здалося, це так романтично.
А зараз — це все в минулому… Коли через п’ятнадцять років чоловік йде до двадцятип’ятирічної стажерки з його відділу.
— Вона на п’ятнадцять років молодша, — тихо сказала я. — Молодша, Борю.
— До чого тут це?
— До того, що через п’ять років вона кине тебе. Як старого.
Він усміхнувся. Вперше за цю розмову на його обличчі з’явилася хоч якась емоція:
— Значить, проживу ці п’ять років щасливим. А з тобою… з тобою я останні роки просто існував.
Ось так. Зробив висновок.
— Існував… — повторила я.
Ноги підкосилися. Я сіла на стілець прямо в передпокої.
— Гаразд, годі драми, — Борис незграбно переступив з ноги на ногу. — Ми просто… різними стали. Буває.
— Різними? Борю, ми завжди були різними! Ти любив футбол, я — книги. Ти мовчав, я говорила. Але нам було добре!
— «Було». Ключове слово.
Він повернувся до дверей.
— Стій!
Я схопилася, вхопила його за руку. Він обернувся — і я побачила в його очах пустоту. Ту саму, яку не помічала останні місяці. Чи не хотіла помічати?
— Будь ласка… давай спробуємо ще раз.
Боже. Як жалюгідно це звучало.
— Не треба змінюватися, — зітхнув він. — Просто… відпусти.
І вийшов.
Клац — замок. Тупит кроків сходами. Грюкнули двері під’їзду.
Тиша.
Я залишилася сидіти. Скільки — не знаю. Може, хвилину. Може, годину. Час перестав існувати.
— Мамо?
Катін сонний голос вирвав мене зі ступору.
— Мам, а чому ти тут сидиш? І де тато?
Я обернулася. Вона стояла у дверях своєї кімнати — маленька, розчіхрана, із сонними очима.
Що сказати? Як пояснити дитині, що світ щойно тріснув навпіл?
— Тато… поїхав у відрядження.
— Знову? — надула губки Катя. — Він же обіцяв у неділю до зоопарку!
Зоопарк. Точно. Борис обіцяв.
Я підійшла до доньки, присіла поруч:
— Знаєш що? Ми поїдемо удвох. Я і ти. Як справжні мандрівниці!
— Правда? — пожвавилася вона. — А можна ще в парк атракціонів?
— Можна. Куди захочеш.
Катя обняла мене дуже-дуже міцно. І в цих обіймах було щось… звільняюче.
Я раптом зрозуміла: Борис пішов не сьогодні. Він ішов поступово — день у день. А я чіплялася за примару. За спогад про тих, ким ми колись були. Але спогади не гріють у холодні ночі.
Ранок. Перший ранок без нього.
Прокинулася від дзвінка. Телефон дзвонив настирно — мамин номер на екрані.
— Лєно, привіт! Ти як? — бадьорий мамин голос бив по вухах. — Слухай, я тут пиріг спекла, заїжджай…
— Мам, Борис пішов.
Пауза. Довга. Незручна.
— Що… як пішов?
— Так. Зібрав речі й пішов. До іншої.
Знову пауза. Потім мамин зітхання — важке, сповнене розуміння:
— Ну… може, це й на краще, доню. Він останнім часом якийсь… не такий був.
Не такий. Усі навколо бачили. Усі, крім мене.
— Мам, а як ти з татом прожила сорок років? У чому секрет?
Вона засміялася. Смутно так:
— Секрет? Та, мабуть, пощастило. І те, що ми обоє старалися. Одночасно. Розумієш? Любов — це не почуття, Лєночко. Це робота. Кожного дня. І якщо один оре, а другий лежить на печі — нічого не вийде.
Я згадала Бориса на дивані. З телефоном. Кожного вечора.
А я на кухні. Вечерю готую. Катці уроки перевіряю. Білизну прасую. Похала. Одна.
— Дякую, мам.
— За що?
— Просто… дякую.
Поклала слухавку. Встала. Підійшла до дзеркала.
Подивилася на своє відображення — обличчя з червоними очима, у старій футболці… І раптом усміхнулася.
Тому що вперше за багато років побачила в дзеркалі не дружину Бориса. Не маму Каті.
А просто… Лєну. Якій усього тридцять сім. Попереду — ціле життя.
І це життя починається сьогодні.
Тиждень минув, як у тумані.
Катя задавала запитання. Багато запитань. «Коли тато повернеться?», «Чому він не дзвонить?», «Це через мене?»
Кожне запитання — ніж по живому.
— Сонце, це не через тебе. Ніколи. Чуєш? Тато любить тебе. Просто… дорослі іноді не можуть жити разом.
— А ти його любиш?
Я завмерла. Розплющила рота — і зрозуміла, що не знаю відповіді.
Чи любила я Бориса? Того, справжнього — з яким танцювала під дощем п’ятнадцять років тому? Який читав мені вірші? Який носив мене на руках через калюжі?
Так. Того я любила.
А цього? Того, що пішов… не озирнувшись?
— Любила, — чесно відповіла я. — Колись дуже любила.
Катя кивнула. Мудро так — не по віку.
— Тоді гаразд. Значить, у вас просто любов закінчилася. Як батарейка.
Батарейка…
З очей хлинули сльози. Я обняла доньку так міцно, ніби боялася, що й вона зникне.
У п’ятницю подзвонила Наталка. Моя шкільна подруга. Вона пережила вже два розлучення й тепер вважалася гуру в питаннях «як жити після».
— Лєно, годі сидіти вдома! Ходімо кудись. У кіно. В кафе. Хоч куди — тільки вийди з цієї квартири!
— Не хочу нікуди…
— Хочеш-не-хочеш. Завтра о сьомій вечора чекаю тебе біля метро. І нафарбуй губи. Червоною помадою.
Поклала слухавку, не дочекавшись відповіді.
Я дивилася на телефон і думала: а чому б і ні? Сидіти вдома й шкодувати себе — це не вихід. Борис живе своїм новим життям, а я що — мусяю застигнути в цьому болю? Ні.
Субота
Я стояла біля дзеркала й намагалася згадати, де в мене червона помада. Знайшла на дні косметички. Нафарбувалася. Подивилася на себе.
Дивно. Наче інша людина дивиться з дзеркала.
— Мам, ти гарна! — Катя вдерлася в кімнату. — Як принцеса!
— Дякую, сонце. Бабуся скоро приїде, ти з нею побудеш?
— Ага! Вона обіцяла показати мені, як в’язати. Іди, мам. Розважся там.
Розважся…
Коли я востаннє розважалася? Не пам’ятаю.
Наталка чекала біля метро — яскрава, галаслива, у леопардовому пальто.
— О! Губи нафарбувала — вже прогрес! — загула вона на всю вулицю. — Ходімо, я знаю одне місцечко.
Місцечко виявилося невеликим баром. Тиха музика, приглушене світло, запах кави та кориці.
— Два глінтвейни! — скомандувала Наталка барменові. — І посильніше.
Ми сіли в кутку. Вона дивилася на мене довго — вивчаючи.
— Ну що, виживаєш?
— Стараюся, — усміхнулася я. — Катя тримає. Якби не вона…
— Розумію. Після першого розлучення я півроку ревіла. Думала, життя скінчилося. А потім зрозуміла — воно тільки почалося.
— Та ну?
— Серйозно! Лєно, ти уявити не можеш, яке це щастя — жити для себе. Не підлаштовуватися. Не чекати, коли він зладить звернути увагу. Просто… жити.
Принесли глінтвейн. Гарячий, пряний, пекучий.
— За нове життя, — підняла келих Наталка.
— За нове життя, — луною відгукнулася я.
Випили. З кожним ковтком тепло розливалося тілом, витісняючи холод цього нескінченного тижня.
Ми балакали. Про всяку дрібничку — про роботу, про людей, про новий серіал. Сміялися. Голосно. До сліз.
І раптом я зловила себе на думці: я щаслива. Прямо зараз. У цьому барі. З подругою. Без Бориса.
— Наташ, дякую.
— За що?
— За те, що витягнула. Я вже почала вкриватися мохом.
Вона хмикнула:
— Ще чого! Тобі тридцять сім, а не сто. Життя тільки починається, дитинко.
Повернулася додому за північ. Під чаркою. Щаслива.
Мама сиділа на кухні з чаєм:
— Ну як?
— Добре, мам. Дуже добре.
Вона кивнула. Усміхнулася:
— Ось і правильно. Катя спить, я її вклала. Чай будеш?
— Ні. Дякую.
— І знаєш? Не розкрадайся давай. Ну, пішла ваша любов… Іноді вона йде. Але це не означає, що її не було. І не означає, що не буде нової.
Нової любові… Я ще не готова була про це думати. Але знаєте? Я й не проти.
Минув місяць
Борис дзвонив двічі. Перший раз — поговорити з Катею. Другий — забрати рештки речей.
Я зустріла його спокійно. Без сліз. Без істерик.
— Як ти? — незграбно запитав він.
— Добре. Краще, ніж думала.
Він кивнув. Дивився на мене дивно — наче вперше бачив.
— Ти… змінилася.
— Так. Напевно.
Він зібрав речі мовчки. Біля дверей обернувся:
— Лєно, вибач. Якщо що…
— Не треба, Борю. Усе нормально. Правда.
І це була правда. Я пробачила. Не його — себе. За те, що трималася за минулі стосунки. За те, що боялася залишитися сама.
Ще через місяць я записалася на фітнес. Почала займатися на спортивних тренажерах.
На першому занятті познайомилася з Андрієм. Високий. Волосся вже місцями з сивиною. Розумні очі. Розлучений. Є син.
Після заняття він підійшов:
— Не хочете випити кави? Тут поруч гарна кав’ярня.
Я зніяковіла. Серце шалено калатало.
— Просто кава, — усміхнувся він. — Обіцяю.
— Добре, — видихнула я. — Просто кава.
Ми вийшли на вулицю. Був жовтень — холодний, вітряний. Але мені було тепло.
Тому що я йшла не сама. І не з Борисом.
Ввечері, вкладаючи Катю спати, я почула:
— Мам, а ти знаєш, що в тебе очі сяють?
— Правда?
— Ага. Як зірочки.
Я поцілувала її у маківку. Виключила світло. Вийшла в коридор.
І подумала: так, Боря був правий. Любов треба берегти.
Але спочатку треба берегти себе. Бо якщо ти загубив себе — берегти вже нема чого.
А я себе знайшла. Нарешті.
І це тільки початок.
Минуло півроку
Борис дзвонив усе рідше. Катя звикла до нового укладу. Я… я стала іншою.
Ми розійшлися з Андрієм через три місяці. Тихо. По-дорослому. Просто не склалося. Але я не плакала.
У березні поїхали з Катею до Львову. Удвох. Гуляли, їли пончики, годували голубів. Катя сміялася так заливисто, що перехожі оберталися.
— Мам, це найкращі канікули в моєму житті! — кричала вона на Ринковій площі.
Найкращі…
Я обняла її. І подумала: ось воно. Щастя. В моменті. У цьому вітрі. В сміху доньки…
Рік потому після того, як Борис пішов, я зустріла його на вулиці. Випадково. Він був з нею. Молода. Красива. Вагітна.
— Лєно! — здивувався він. — Привіт. Це… це Аліса.
— Вітаю, — кивнула я.
Аліса усміхнулася нерішуче. Я раптом зрозуміла — вона боїться. Боїться, що я влаштую сцену. Але мені не хотілося.
— Вітаю, — щиро сказала я. — Усього вам найкращого.
Борис зніяковів:
— Дякую… Ти… ти виглядаєш відмінно.
— Знаю, — засміялася я. — Живу відмінно. Бувай!
І пішла далі. Легко. Вільно.
А ввечері, лягаючи спати, я подумала: дякую тобі, Борю. За те, що пішов. За те, що сказав ту фразу — про те, що любов треба берегти. Ти був правий. Любов треба берегти.
І я тепер бережу — свою любов до життя. До себе. До доньки.
А все інше…
Це абсолютно неважливо.
