Ранок почався не з кави, а з гуркоту розбитої вази. Олена стояла посеред вітальні, стиснувши кулаки, і дивилася на дрібні друзки колись дорогого китайського фарфору.
— Максиме, це вже занадто! — її голос здригався від люті. — Ти знову залишив свої гантелі посеред проходу! Я ледь не вбилася!
З кухні не доносилося жодного звуку, окрім мірного булькання кавомашини. Олена пройшла туди, відчуваючи, як всередині закипає справжній шторм.
Максим сидів біля вікна, спокійно спостерігаючи, як сонце відбивається у калюжах після нічного дощу. Він тримав у руках кружку з кавою і посміхався.
— Тобі смішно? — Олена вперлася руками в стіл. — Ти хоч розумієш, що це була мамина ваза? Та сама, яку ми привезли з нашої першої подорожі?
Максим повільно повернув голову. Його очі іскрилися дивним вогнем, який вона раніше сприймала як ознаку закоханості, але зараз це здавалося відвертим знущанням.
— Олено, люба, — м’яко почав він, — ваза — це просто глина. Трішки випалена, трішки розписана. Хіба вона варта твоїх нервів о восьмій ранку?
— Вона варта поваги до моїх речей! — вигукнула вона, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. — Ти живеш тут як у готелі.
Твої речі всюди: шкарпетки біля дивана, ноутбук на кухонному столі, тепер ці гантелі. Я втомилася бути твоєю покоївкою!
— Покоївка? — Максим підняв брову. — Цікаве визначення для жінки, яка вчора три години доводила мені, що ми маємо ділити обов’язки порівну, а потім забула виключити праску.
— Я її виключила! Просто… просто перевірила тричі! — виправдовувалася Олена, відчуваючи, що програє цей раунд.
— Так от, про гантелі, — Максим зробив ковток кави. — Я поставив їх там, щоб нагадати собі про тренування. Але, здається, вони спрацювали як пастка для емоцій. Ти зараз така… вибухова. Тобі пасує цей рум’янець.
Олена набрала в легені повітря, щоб видати чергову тираду про відповідальність і дорослішання, але Максим раптом відставив кружку і почав видавати дивний звук. Спочатку це було схоже на хрип, потім на тихе пирхання.
— Ти що, смієшся? — прошепотіла вона в нестямі.
І не просто посміхався, він реготав, гучно з насолодою. Максим відкинувся на спинку стільця. Його сміх заповнив тісну кухню, відбиваючись від кахлю.
— Ти… ти просто подивися на себе! — ледь вимовив він крізь регіт. — Ти стоїш у рожевому халаті з принтом єдинорогів, з розпатланим волоссям і кричиш на мене через шматок кераміки, поки в тебе на лобі приклеєний стікер, який я почепив, поки ти спала!
Олена завмерла. Вона мимохіть торкнулася чола і намацала папірець. Відірвавши його, вона прочитала написане дрібним почерком Максима: “Не забудь посміхнутися, ти сьогодні неймовірна”.
Гнів, який здавався таким монолітним і незламним, почав тріскатися. Вона подивилася на стікер, потім на Максима, який все ще не міг зупинитися, і раптом відчула всю абсурдність ситуації. Гантелі, ваза, праска — все це здалося таким дрібним у порівнянні з цим нестримним, майже дитячим щастям у його очах.
— Ти дурень, Максе, — тихо сказала вона, але кутики її вуст мимоволі сіпнулися вгору.
— Можливо, — він витер сльозу від сміху. — Але я щасливий дурень. І я куплю тобі нову вазу. Ще кращу. Хочеш, поїдемо за нею прямо зараз? Навіть якщо магазин ще зачинений, ми просто будемо сидіти під дверима і сміятися з того, як ми з тобою дивно виглядаємо.
Олена сіла навпроти нього, відібрала кружку з кавою і зробила великий ковток.
— З тебе кава в ліжко цілий тиждень, — суворо сказала вона, хоча очі вже сміялися.
— Згоден. Але тільки якщо ти знімеш цей стікер з носа.
— З носа? — вона знову потяглася до обличчя. — Ти ж сказав на лобі!
— Обманув! — знову вибухнув реготом Максим, і цього разу Олена не витримала. Вона почала реготати разом із ним, відчуваючи, як ранкова сварка розчиняється в повітрі, залишаючи після себе лише тепло і аромат свіжозвареної арабіки.
Їхній спільний регіт був настільки гучним, що вони не одразу почули наполегливий дзвінок у двері. Олена, витираючи сльози на очах, першою піднялася зі стільця.
— Це, мабуть, сусідка знизу прийшла скаржитися на твій “конячий” сміх, — кинула вона через плече, поправляючи халат.
— Скажи їй, що ми проводимо сеанс сміхотерапії! — гукнув услід Максим, роблячи черговий ковток уже холодної кави.
Але на порозі стояла не роздратована сусідка. Там височів чоловік у бездоганно випрасуваному пісочному тренчі, з ідеально зачесаним назад волоссям і величезним букетом білих лілій. Його обличчя виражало таку суміш вишуканої ввічливості та внутрішнього напруження, що Олена на мить заніміла.
— Артур? — нарешті вимовила вона. — Що ти тут робиш? О восьмій ранку?
Максим, почувши ім’я, миттєво з’явився в коридорі. Його розслаблена поза змінилася на насторожену, хоча він все ще тримав у руках ту саму кружку.
— Доброго ранку, Олено, — голос Артура був оксамитовим і занадто поставленим. — Я дізнався про вчорашній інцидент на конференції. Ти була така засмучена через ту невдалу презентацію… Я подумав, що квіти та сніданок із нашої улюбленої пекарні допоможуть тобі почати день з правильної ноти.
Максим зробив крок уперед, ставши трохи попереду Олени.
— “Нашої улюбленої”? — перепитав він, примруживши очі. — Цікаво. А я думав, Олена любить сирники, які готую я, а не круасани з присмаком офісних інтриг.
Артур окинув Максима поглядом, у якому читалося явне несхвалення. Він затримався на розтягнутій футболці та босих ногах господаря квартири.
— О, Максиме, — Артур ледь помітно кивнув. — Я бачу, ти як завжди… у творчому пошуку комфорту. Олено, я можу увійти? Нам справді варто обговорити правки до проекту, поки керівництво не прийняло остаточне рішення.
— Вона не може зараз обговорювати проекти, — відрізав Максим, знову підносячи кружку до губ. — У нас тут, знаєте, сімейна криза через розбиту вазу. Дуже конфіденційно.
— Максим! — Олена злегка штовхнула його ліктем. — Артуре, вибач, це трохи невчасно. Але дякую за квіти.
— Не за квіти треба дякувати, а за те, що я врятував її репутацію вчора, — Артур зробив крок усередину, ігноруючи опір Максима. — Поки дехто сміється на кухні, серйозні люди вирішують долю кар’єри твоїй дружині. Олено, цей букет куди поставити? Може, на те вільне місце, де раніше стояла та стара ваза?
В коридорі запала тиша. Максим повільно опустив кружку. Він знову посміхнувся. Але цього разу це була не та добра посмішка, що хвилину тому.
— Знаєш, Артуре, — тихо промовив Максим. — Ти так влучно згадав про вазу. Олена щойно сказала, що вона була їй дуже дорога. І якраз зараз ми вирішували, хто саме винен у тому, що простір навколо неї став занадто тісним.
— І до чого тут я? — Артур підняв підборіддя.
— До того, що ти в цей простір не вписуєшся. Навіть зі своїми ліліями, — Максим обернувся до Олени. — Люба, ти ж казала, що хочеш нову вазу? Мені здається, це “мусорне відро” — ідеальний тимчасовий замінник вази для букету лілій. Став його в куток, Артуре. А потім можеш йти. У нас кава холоне.
Артур почервонів, його ідеальна витримка дала тріщину.
— Це нечувано! Я прийшов допомогти!
— Допомога прийнята, кошик залишено, — Максим розплився у широкій, майже хижацькій посмішці. — А тепер, якщо дозволиш, ми продовжимо наш ранок. Без свідків у тренчах.
Олена дивилася то на одного, то на іншого. Контраст був вражаючим: ідеальний, холодний Артур і хаотичний, щирий Максим.
Вона раптом зрозуміла, що гантелі на підлозі — це дрібниця у порівнянні з нудьгою, яку приніс із собою цей “рятівник кар’єри”.
— Артуре, справді, дякую, — м’яко сказала вона, забираючи квіти. — Я вишлю правки поштою до десятої. А зараз… у нас ще є незавершені справи з однією розбитою вазою.
Коли двері за Артуром зачинилися, Максим знову глянув на Олену.
— Ну що, — сказав він, — тепер у нас є лілії. Але кави я тобі все одно не віддам, поки не пообіцяєш, що не будеш працювати з цим “павичем” у позаробочий час.
Він знову почав сміятися — гучно, з насолодою, і Олена відчула, що цей ранок, попри все, став найкращим за довгий час.
Максим не був мстивою людиною, але Артур з його ідеальним тренчем і зверхнім поглядом залишив у його душі осад, який не змивався навіть міцною кавою. План виник миттєво, коли він помітив на столі забутий Артуром фірмовий блокнот із золотим тисненням.
— Олено, люба, — Максим хитро мружився, гортаючи порожні сторінки. — А що, як ми організуємо Артуру невеликий “курс підвищення людяності”?
— Максе, не здумай, — засміялася Олена, хоча в її очах уже блиснув інтерес. — Він — права рука директора, він зануда до мозку кісток. Його неможливо провчити, він просто викличе службу безпеки.
— О, для цього мені не потрібно заходити в офіс. Мені потрібен лише твій телефон і його любов до “статусу”.
Наступного дня в офісі панувала звична тиша, поки її не розірвав візит кур’єра. Артур, який саме проводив нараду щодо стратегії розвитку, роздратовано підняв голову.
— Я ж казав, ніяких доставок під час наради! — вигукнув він.
— Пане Артуре, тут термінова посилка… від “Асоціації керамічного відродження”. Сказали, це персонально для вашої нової стратегії, — кур’єр поставив на стіл величезну коробку, загорнуту в грубу мішковину.
Колеги Артура зацікавлено витягнули шиї. Артур, підозрюючи, що це якийсь ексклюзивний подарунок від партнерів, з поважним виглядом почав розпаковувати пакунок. Він очікував побачити антикварну вазу або дорогий сувенір. Але замість цього…
З коробки на стіл посипалися десятки різнокольорових, м’яких гумових іграшок для собак у формі гантелей. Вони пищали від кожного дотику. А на самому дні лежала велика керамічна кружка з написом:
“Для того, хто занадто багато дбає про чужі вази й занадто мало — про свій настрій. Усміхніться, це не боляче”.
У кімнаті на мить запала тиша, а потім хтось із молодших менеджерів не втримався і пирхнув. Артур, червоний як рак, намагався сховати іграшки назад, але одна з них випала і з гучним “пі-і-іп” прокотилася по столу прямо до рук директора.
— Артуре, — підняв брову директор, розглядаючи рожеву гумову гантелю. — Я не знав, що ви захоплюєтеся… психологічним розвантаженням персоналу. Цікавий підхід. Може, нам справді варто бути простішими?
В цей час телефон Артура вібрував від повідомлення. Він глянув на екран. Це було фото з невідомого номера: Максим і Олена сиділи в маленькій затишній майстерні, обоє в глині по лікті, і разом ліпили нову, неідеальну, але дуже живу вазу.
Підпис під фото свідчив: “Справжні речі створюються руками, а не купуються в кошиках. Дякуємо за натхнення!”
Артур зітхнув і вперше за багато років послабив вузол своєї бездоганної краватки. А вдома, в маленькій кухні, Максим знову тримав у руках кружку з кавою.
— Ну що, як там наш “лицар лілій”? — запитав він, коли Олена повернулася з роботи.
— Він сьогодні весь день намагався не пищати, коли сідав у крісло, — реготала вона, кидаючи сумку на диван. — Здається, ти його зламав. Але знаєш що? Він вперше за рік не зробив мені жодного зауваження.
Максим підійшов до неї, пригорнув і знову тихий сміх переріс у той самий гучний, щасливий регіт, який Артур так і не зміг зрозуміти, бо для цього треба було вміти розбивати вази й не боятися бути смішним у халаті з єдинорогами.
Наталія Веселка
