Зустріла я якось у кафе свою шкільну подругу, з Танькою ми сто років не бачились, як то кажуть. Я записала її номер і домовились, що у вихідні ми неодмінно зустрінемось.
Закінчився робочий тиждень, я набрала номер Тані, щоб домовитися про зустріч, але почула чоловічий голос.
– Здрастуйте, а я можу почути Таню, це Ліна, ми разом вчилися?
– Здрастуйте, Ліно! Вибачте, ви помилилися номером, тут немає ніякої Нані.
– Ой, вибачте, будь ласка! Я напевно неправильно записала її номер.
– Ліно, у вас дуже приємний голос, ви не будете проти, якщо я вам передзвоню пізніше? – Я не знала, що на це відповісти і мовчала в трубку, а він продовжив
– Сподіваюс, що ви не заміжня?
– Ні.
– Тоді вибачте, але я вам передзвоню. Дуже мені ваш голос сподобався.
– Дякую.
Я завершила розмову, злякалася чогось. Хоча голос у чоловіка був ніжним і приємним, але нерозумно якось по телефону знайомитися. І номер Тані не так записала, як тепер її шукати…
У вихідні я зайшла в те ж кафе, а раптом Таня знову там з’явиться? Сиджу, п’ю каву, нікого зі знайомих. Зате отримала смс-ку від того хлопця, якому я подзвонила помилково. У повідомленні він запрошував мене на побачення, там була адреса ресторану, якого немає у Львові і я припустила, що він живе в якомусь іншому місті. Відповіла йому, що не можу піти і він відразу мені подзвонив.
– Ліно, ну зважуйтеся! Ви не пошкодуєте, правда!
– Так я б, можливо, і погодилася, але навіть не уявляю в якому місті знаходиться цей ресторан. А ще я імені вашого не знаю.
– Вибачте, я Ярослав. А ви хіба не у Києві живете?
– Ого як далеко! Ні, я у Львові.
– А як же нам тоді зустрітися?
– Напевно ніяк. Самій навіть якось прикро, давно я з чоловіками не спілкувалася, яким я цікава, як жінка. Повернулася з кафе, кіт зустрів біля порога, муркоче …
– Тільки ти у мене є, пухнастий розбійнику. Давно вже всі роз’їхалися, а я залишилася в рідному місті, люблю я Львів, тут бабуся народилася, мама і я.
Знову дзвонить телефон, це був Ярослав. Невгамовний! Що йому ще треба?
– Ліно, а можна я до тебе приїду?
– Ні. Звичайно, ні!
– Тільки не подумай нічого, я хочу з тобою зустрітися, повечеряти в ресторані і все. Зупинюся в готелі.
– Ну добре, раз ми вже на «ти», тоді звичайно, давай зустрінемося.
Ми три дні листувалися смс-ками, вибирали ресторан, час і день. Домовилися на п’ятницю. Після роботи я відразу поїхала у домовлене місце і не була здивована, коли Ярослава там не зустріла. Я сиділа за столиком, пила морс, а його все було. Як це можливо, якщо вчора ввечері він написав мені, що приїхав і вже в номері? Дивлюся на годинник, він запізнюється на десять хвилин, не значне запізнення, але ще п’ять хвилин і я йду.
Дзвонить телефон, висвічується його ім’я, беру трубку і повідомляю, що мені така гра не подобаються і я йду.
– Обернись.
– Що? – Обернись, зараз дві дівчини розмовляють по телефону в ресторані, я не знаю, де ти сидиш.
Я обернулася, побачила високого брюнета з тюльпанами. Він? Йде до мене, точно він.
– Привіт! Я не помилився, ти дуже красива!
– Ти запізнився.
– Вибач, я тут заблукав трохи, поки квіти шукав.
Ми повечеряли, поговорили і він мені навіть сподобався. Приїхала додому і раптом подумала, що сенсу ніякого в нашій зустрічі не було, ми ж в різних містах живемо. Дзвоню Ярославу, кажу йому, що у нас нічого не вийде через відстань. Він спокійним голосом говорить – Почекай, я вже про це подумав і знаю, що потрібно робити. Я зараз поїду до Києва, дай мені два тижні, добре?
– Гаразд. Подзвониш?
– Подзвоню, Ліно!
Він дзвонив мені щодня, але нічого не розповідав. Я вже думала, що у нього нічого не вийшло з його задумкою і доведеться зустрічатися раз на місяць. Минуло трохи більше двох тижнів, Ярослав зателефонував і просив приїхати в той же ресторан. На цей раз запізнилася я. Він уже чекав за столиком.
– Ну все, Ліно, нікуди ти від мене не дінешся.
– Це чому?
– А я тепер живу у Львові. Вчора приїхав, сьогодні в’їхав в орендовану квартиру.
– Це все змінює. Вітаю з перехздом.
– Можна я тебе проведу?
– Проведи.
Не знаю, чим це закінчиться, але його вчинки мене підкуповують. Може у нас щось і вийде.
Фото ілюстративне – Freepik
