— Він у тебе слабкий, — раптом серйозно сказала Галя. — Мій би теж під матір просів, але я йому в перший тиждень сказала: «Ти або з нею, або з м’ясом у борщі. Вибирай». — А я от усе думала — любов, розуміння…
Ранок почався з будильника, який Ганна за старою звичкою поставила на 6:40. Хоча навіщо — вже незрозуміло. Ні школи, ні ранніх каш, ні навіть кота, який будив би лапою по носі. Усе було тихо, майже музейно. Чоловік лежав на боці, дихав якось сердито, з паузами — останнім часом він навіть спав із підозрою.
Ганна встала, пройшла босоніж по холодному ламінату, ввімкнула чайник — той затремтів, як стара машина на морозі. На столі лежали дві кружки: одна з написом «Найкращий тато у світі», подарунок мами Артема, і друга — біла, облуплена, з тріщиною в боці. Її. Без написів. Ніби навіть кераміка в цьому домі знала, хто тут на других ролях.
— Ти куди зібралася так рано? — пробурмотів Артем, не розплющуючи очей.
— У душ, — кинула вона.
— Знову ця твоя робота…
«Ця моя робота», — подумки передражнила його Ганна. Її робота, між іншим, оплатила кухню, яку мама Артема критикувала за «багато фанери і мало душі». Робота дала їм відпустку на морі минулого липня — Артема потім весь вересень щось турбувало, але зате готель був із сніданками.
Познайомилися вони в університеті. Вона була тоді на четвертому курсі, він — на третьому, мовчазний, з вічно великим рюкзаком і довгими пальцями. Йому тоді подобалося, що вона розумна. Тепер же, судячи з його обличчя, він вважав це радше дефектом.
— Ти, може, вихідний візьмеш? — ліниво потягнувся Артем.
— Може, ти на роботу почнеш приходити вчасно? — відповіла вона, і сама ж тут же пошкодувала. Не тому що образила — а тому що відповідь пролунала як рефлекс, а не як розмова.
Він замовк, відвернувся. У домі знову зависла тиша — з тим напруженням, що зазвичай буває, коли ще не посварилися, але вже обоє знають: до сварки — один невірний рух.
О 9:05 на кухні стояла свекруха. Як вона потрапила всередину — питання риторичне, у неї був ключ, «про всякий випадок». Випадок, як видно, настав.
— Ми з батьком до вас увечері зайдемо. Треба серйозно поговорити, — сказала Надія Михайлівна, ставлячи на стіл пиріжки. З вишнею. Ганна вишню не любила з дитинства.
— Про що поговорити? — спитала вона, хоч знала.
— Про тебе, Ганнушко. І про родину. Ти ж не проти, якщо поговоримо, як дорослі?
Ганна усміхнулася про себе. Вони завжди казали «як дорослі», коли хотіли притиснути до стіни.
До обіду вона вже сиділа на роботі, обкладена папірцями, звітами, завданнями. Колега Лариса, побачивши її обличчя, принесла каву без слів. Офіс, хоч і задушливий, був порятунком. Тут її цінували. Тут вона — керівниця. Тут не питали, коли у неї буде дитина, чому так пізно прийшла і хто платить за машину. Тут ніхто не закочував очі на слово «презентація».
Ввечері жінка повернулася додому й одразу зрозуміла: щось «готується». Пиріжки зникли, зате на столі лежали серветки, акуратно розкладені. Стілець, той самий, що скрипів при кожному русі, був висунутий — чекали.
Свекор уже сидів, поправляючи під себе сорочку.
— Ну що, Ганно. — Голос у Віктора Павловича був твердий, як стара дошка. — Ми поговоримо по-чоловічому. Хоч ти у нас не зовсім чоловік, звичайно.
«Почалося», — подумала вона й сіла, піджавши пальці.
— Ти працюєш, як одержима. А Артемові в родині де бути? Дружину бачити тільки на вихідних? Це що, нормальна родина?
— У Артема дві руки і вища освіта. Він цілком собі здатний…
— Ганно! — перебила її свекруха. — Ну навіщо ти знову з наїздом? Ми ж по-доброму. Ти ж хороша дівчинка. Просто тобі потрібно трохи… пригальмувати.
— Пригальмувати?
— Ну так. Жінка — вона ж тил. А ти фронт, бомбардування і ще зверху командир. А Артемові важко. Він переживає.
Артем мовчав. Сидів, як на батьківських зборах — очі в стіл, руки під столом. Син, чоловік, мовчання. У цю мить Ганна відчула, як у ній щось повільно тріснуло. Не зламалося, а саме тріснуло — як лід навесні.
— Отже, ми поговорили, — вона встала. — Решту — завтра. Я втомилася.
— Ми любимо тебе, Ганно, — майже ласкаво сказала свекруха. — Просто ти забула, хто ти. Дружина. А не кар’єристка.
Ганна не відповіла. Вона пішла у ванну, зачинила двері, ввімкнула воду й довго стояла під шумом, який заглушав усе: слова, обличчя, і особливо — мовчання Артема. На кухні в цей час хтось знову налив чаю. І поставив ту саму кружку — «Найкращий тато у світі».
Наступного дня Ганна затрималася на роботі. Не спеціально, звичайно. Просто нарада з начальством, кілька термінових правок і раптово витребуваний на підпис звіт. Але якщо бути чесною — спеціально. Повернутися додому раніше восьми здавалося поразкою.
Коли вона все ж увійшла в квартиру, у передпокої пахло чимсь жирним і трохи підгорілим. Мабуть, Надія Михайлівна вирішила, що смажена риба — найкращий спосіб зберегти родинне вогнище.
— Ага! — почулося з кухні. — А ми вже подумали, ти знову ночуватимеш на роботі.
Ганна не відповідала. Просто повільно зняла туфлі й пішла мити руки. У дзеркало в ванній подивилася собі в очі. «А ти чого хотіла, кар’єристко? Домашнього вогнища, але щоб ніхто не капав?»
На кухні її вже чекали.
— Ми тут подумали, — бадьоро почав Віктор Павлович, — тобі б краще по-жіночому дома побути. Ну, поки Артемові буде шанс себе проявити. Він же чоловік.
— Проявити? — Ганна прищурилася. — Він що, у засідці?
— Не іронізуй, Ганнушко, — вставила свекруха. — Ми ж по-хорошому.
Ганна сіла. Помовчала. Стіл був накритий на трьох, усе гаряче, наче свято яке. Тільки обличчя в Артема — як на похороні. Він усе намагався зловити її погляд, але не витримував. Знову той самий школяр, якого дорікають за поведінку.
— А ти що думаєш? — спитала вона у нього прямо.
Він похитнувся.
— Ну… може, справді… Ну, я маю на увазі… Ну, ти ж втомлюєшся.
— Це ти сказав? Чи тобі сказали?
Він завмер. Усе стало зрозумілим.
— Я просто… Я думаю, нам треба обговорити пріоритети. — Він зробив жест, наче хотів сказати щось розумне, але рукою махнув просто в бік столу.
Тиша. Ганна відкинулася на спинку стільця — той скрипнув, як старий докір.
А потім прийшла Марина. Сусідка. Квартира навпроти, вічний халат й голос, як у диспетчерки із 80-х.
— Ганько! — крикнула вона через щілину у дверях. — Ти вдома? Іди-но, послухаєш жарт, посміємося!
Ганна, рятуючись від задушливого родинного порадника, вийшла у коридор.
— Слухай, — зашепотіла Галя, — у тебе там що, ці знову? Я коли пиріжки побачила — одразу зрозуміла: наступають.
— Наступили. Вже марширують, — хмикнула Ганна.
— У тебе хоч запасний вихід є?
Вони переглянулися. І засміялися. По-справжньому.
— Він у тебе слабкий, — раптом серйозно сказала Галя. — Мій би теж під матір ліг, але я йому в перший тиждень сказала: «Ти або з нею, або з м’ясом у борщі. Вибирай».
— А я от усе думала — любов, розуміння…
— Розуміння — це коли людина не лізе туди, де її не просять. А любов… Ну, тут вже, знаєш, у кого що замість неї.
Повернувшись додому, Ганна застала тишу. Свекри пішли, Артем сидів за ноутбуком.
— Ти злишся? — спитав він, не дивлячись.
— Ні.
— Просто я хотів, щоб було як краще.
— Для кого?
Він не відповів.
Ганна лягла рано, але не спала. У голові крутилися Галині слова, Вікторів голос, обличчя свекрухи, як у вчительки на батьківських. Згадалося, як на самому початку Артем говорив: «Ти така сильна, мені це подобається». А тепер — їй за це пропонують «пригальмувати».
Наступного дня, перебираючи ручі в шафі, вона знайшла коробку. Ту саму, де раніше лежали їхні перші фотографії, квитки з музеїв, валентинки. Тепер там — тільки документи. І записка:
«Якщо ти вирішиш піти, я зрозумію. Але мені буде боляче. — Артем»
І це було не зворушливо. Це було ніби підроблено. Як довідка на відпустку. Як вибачення, що пишуть за шаблоном. Вона поклала коробку на місце. Обережно, але твердо. Ганна налила собі чаю. Довго дивилася на пару, на тріщинку в кружці. І раптом промовила вголос, повільно:
— Смішно. Спочатку ти — занадто сильна. Потім — занадто сама. А потім питають: а чого ти все сама, сама?
Ранок почався з мовчання. Навіть чайник кипів якось пошепки. Артем за сніданком лише перегортав щось у телефоні, зрідка запиваючи каву, яку приготувала Ганна — за звичкою, не з любові. Крапля впала на стіл — розлилася, як розмова, яку ніхто не почав.
— Я поїду, — сказала вона раптом. Спокійно. Як повідомляють прогноз погоди. — На вихідні. На дачу.
— На дачу? У жовтні?
— А там все одно мої речі. Я хочу на них подивитися. Вирішити, що залишити.
Він кивнув. З полегшенням. Боягузливим, дрібним.
Дача була стара, скрипуча, пахла деревиною й минулим. Її бабуся варила тут вишневе варення, потім мама зберігала на горищі зламаний пилосос і трилітрові банки без кришок. Тепер — вона, Ганна. Із пакетами, у яких було все — від речей до зневаги.
Фіранки пахли зацвілістю. Плита не розпалювалася. Зате було тихо. Дуже. Навіть занадто. Вона сіла на стілець з облупленим сидінням, закуталася в плед і запалила — вперше за десять років. Ніхто не скаже: «Ти що, з глузду з’їхала?» Ніхто не скаже взагалі нічого.
На другий день до неї прийшла Галя. Приїхала, точніше — на «Пижику» чоловіка, у квічастій куртці й з термосом.
— Ну що, революція чи еміграція? — спитала вона, переступаючи поріг.
Ганна усміхнулася краєм губ.
— Швидше — евакуація. Із зруйнованого.
Галя влаштувалася на кухонному табуреті, висипала на стіл куплені сирники, залила їх варенням із свого термоса — варення в термосі, вона так завжди робила.
— А він дзвонив?
— Пару разів. Не брала.
— Правильно. Нехай посидить. Без маминих лекцій і татових директив.
— Він все одно вибере їх.
— Так. Але не відразу. Спочатку ще поплаче біля дверей.
Вони мовчали. Слухали, як скрипить підлога під грубою. Потім Галя встала, подивилася на неї уважно:
— Ти знаєш, що ти зараз робиш?
— Відмовляюся від родини?
— Ні. Ти вибираєш себе. А це, знаєш лиш, смертний гріх у очах усіх свекрух світу.
У неділю вона повернулася. Квартира зустріла тишею. У передпокої — його куртка, в раковині — його чашка. Але самого Артема не було. На холодильнику — записка:
«Мама сказала, що ти все одно хочеш піти. Я подумав… може, це правда. Я поїхав до батьків. Не знаю, що робити. Не можу бути між вами. Прости». Підпису не було.
Вона перечитала записку тричі. Ні про що. Слів багато — сенсу немає. Як завжди. Усе — не він. Усе — хтось сказав, хтось подумав. Ніхто не вирішив.
Ганна зібрала його речі. Спокійно. Склала в коробки, підписала: «Твоє». Сіла на диван. Той, що він обіцяв замінити ще три роки тому. І раптом — тихо, повільно, але якось по-справжньому — заплакала. Без істерики. Як плачуть дорослі жінки: за себе, за роки, за мовчання, за те, що не вистачило нахабства бути коханою вголос.
А потім — встала. Пішла у спальню. Висунула нижню шухляду комода. Дістала документи. Подивилася на свідоцтво про шлюб. На нього. На себе. І повільно порвала. Не зі злості. Зі свободи.
У понеділок на роботі її чекали квіти. Підвищення. Вітання.
— Як ти все встигаєш? — спитала молодша колега.
Ганна усміхнулася.
— А я більше не встигаю. Я тепер просто вибираю. Що важливе.
Колега нічого не зрозуміла.
Ввечері, вдома, вона дістала чай, насипала заспокійливого — не тому що погано, а тому що спокійно. Сіла на балкон, вкрилася пледом і вперше за довгий час відчула не самотність, а простір. Повітря. Себе.
Вночі їй снився сон: вона йде довгою алеєю, а по обидва боки — жінки. Мовчки дивляться. Усі — у халатах, з авоськами. Деякі — з червоною помадою. Усі — із знанням. І ніхто не питає: «А ти що, сама?»
