Сергій Петрович ніколи не запізнювався на ділові зустрічі. За п’ятнадцять років у бізнесі він виробив у собі залізне правило: краще приїхати на пів години раніше, ніж на хвилину пізніше.
Але сьогодні все пішло шкереберть з самого ранку. Спочатку заклинила блискавка на улюбленій сумці — довелося перекладати документи в іншу. Потім навігатор повів якимись неймовірними провулками, об’їжджаючи затори. А на завершення всього подзвонив клієнт і переніс зустріч на годину раніше.
Сергій у розпачі стукнув по керму, виїжджаючи на вузьку вулочку. Весняний вітер гнав по асфальту уривки газет і минулорічне листя. Рідкісні перехожі тиснулися до стін будинків, ховаючи обличчя від колючих поривів. Сергій припаркувався біля якоїсь п’ятиповерхівки, на ходу перевірив час на дорогому швейцарському годиннику.
— Двадцять хвилин, — пробурмотів він. — Маю встигнути.
Схопивши сумку, він вистрибнув із машини. На хлопця, що стояв неподалік, він навіть не звернув уваги. І тут порив вітру з такою силою грюкнув дверцятами, що Сергій сіпнувся й випустив сумку. Та глухо впала на асфальт. І в ту ж мить метнулася тінь хлопця, і от уже немає ні його, ні сумки.
— Та що ж таке!
Серце провалилося кудись у шлунок. У сумці лежали не лише документи на угоду, а й гроші. Але головне — документи. Втратити їх напередодні важливої зустрічі!
І раптом він побачив — за кілька метрів від машини, біля сміттєвих баків, стояв пес. Великий, кудлатий, невизначеного кольору — то бруднувато-сірий, то рудий. А в зубах у нього була його сумка.
— Гей! А ну стій! — гукнув Сергій і підійшов до нього.
Пес не втік. Лише трохи подався назад, не випускаючи сумку з зубів.
— Віддай! Фу! — Сергій спробував згадати команди, якими зазвичай користуються собачники. — Кидай!
Пес нахилив голову набік, ніби роздумуючи. А потім повільно рушив до нього. Сергій завмер. У голові промайнуло все, що він знав про собак: історії про напади, сказ, покусаних дітей. Пес був розміром з невелике теля, і ікла у нього, напевно, відповідні. Але замість того, щоб кинутися на людину, пес акуратно поклав сумку біля його ніг. А потім сів і подивився знизу вгору — спокійно, навіть з якоюсь гідністю.
— Не може бути, — пробурмотів Сергій, підіймаючи сумку.
Грошей у ній уже не було. Але от документи були на місці. Зрозуміло, що злодію вони були непотрібні. Він взяв гроші й кинув сумку у найближчий смітник поруч. А пес її, мабуть, прибрав до рук, точніше — до зубів. Сергій розгублено дивився то на сумку, то на пса. У голові не вкладалося — бездомний собака не тільки не втік з його речами, але й приніс їх назад!
— Ну ти вчудив, друже, — пробурмотів він.
Пес продовжував сидіти, дивлячись на нього розумними очима. У світлі ранкового сонця стало видно, що він зовсім не сірий — скоріше брудно-білий, з рудуватими плямами. І зовсім не страшний, яким здався спочатку.
Сергій мимоволі помітив шерсть, яка збіглась, шрам на морді. «Дісталося ж тобі.»
— Дякую, — сказав він, відчуваючи себе трохи ніяково. Дякувати бездомному псу? Але чомусь здавалося важливим це зробити. Пес махнув хвостом і раптом дзвінко чхнув — мабуть, весняний пил дістався й до його носа.
Сергій мимоволі розсміявся. Дістав телефон, глянув на час — і занімів. До зустрічі залишалося менше десяти хвилин!
— Вибач, друже, мені час! — він розвернувся до машини, на ходу перевіряючи документи в сумці.
Пес не рушив з місця, лише провів його поглядом. Цей погляд Сергій відчував усю дорогу до офісу клієнта. Зустріч відбулася, наче в тумані. Він підписував папери, обговорював умови угоди, але думки то й поверталися до дивного випадку. Перед очима стояли розумні карі очі пса.
— Сергію Петровичу, з вами все гаразд? — з турботою запитала секретарка, коли він утретє попросив принести каву. — Ви сьогодні якийсь неуважний.
— Так, так. Все нормально.
Та не було нормально. Щось перевернулося в його такому правильному, розписаному по хвилинах світі. Щось вимагало уваги, не давало спокою. В обід він не витримав і поїхав назад.
«Просто перевірю, — говорив він собі. — Може, все це здалося».
Пес був там. Сидів на тому ж місці біля сміттєвих баків, поклавши голову на лапи. Побачивши машину, підвівся, але не втік.
— Ну здравствуй, рятівнику, — Сергій вийшов із машини, тримаючи в руках пакет з найближчої шашличної. — Голодний, мабуть?
Пес принюхався, але залишився сидіти з тією ж гідністю. Жодної метушні, жодного скулення. Лише очі трохи заблищали.
— Та годі тобі, — Сергій дістав із пакета теплу коржину й шматок курки. — Бери, заслужив.
«Що я роблю?» — мигнула думка. — «Стою тут у костюмі за три тисячі євро, годую бездомного пса».
Але пес їв так акуратно, з такою очевидною насолодою, що всі думки про цю ситуацію розвіялися. Здавалося, він намагається розтягнути задоволення, смакуючи кожен шматочок.
— Слухай, а ти явно домашнім був, — помітив Сергій. — Їси культурно. Хто ж тебе викинув?
Пес підвів голову й глянув на нього так пронизливо, що Сергій відчув, як серце стиснулося. Скільки ж розуміння було в цьому погляді! І якоїсь безнадійної туги. У цю мить звідкись із під’їзду вийшла жінка з господарською сумкою.
— Ой, обережніше! — схопилася вона за голову. — Адже він може вкусити! Хто його знає.
— Та ні, він не є небезпечним, — Сергій сам здивувався, наскільки впевнено це прозвучало. — Він сьогодні мені допоміг.
— Це Рудик, — жінка трохи заспокоїлася. — Живе тут у нас уже місяці три. Кажуть, господар відійшов у засвіти, а рідні виставили на вулицю. Відтоді тут і живе.
— Рудик? — Сергій подивився на пса. Ім’я дивним чином пасувало йому, попри брудну шерсть.
— Так, сусідські діти так прозвали. Він добрий, тільки дуже сумний. Я його підгодовую іноді, але взяти не можу — у мене кішки.
Жінка ще щось розповідала про собаку, про інших мешканців двору, але Сергій не слухав. У голові крутилася одна думка: «Виставили на вулицю. Після того, як не стало господаря».
Він згадав свого старого лабрадора Джека. Як же давно це було — ще в дитинстві, коли вони жили з батьками в приватному будинку. Джек був його найкращим другом, захисником, жилеткою для сліз… Сергій струснув головою, відганяючи непрохані спогади. Дістав візитку, простягнув жінці:
— Якщо що. Якщо з ним щось станеться — подзвоніть.
— Звичайно-звичайно! — зраділа та. — А ви не хочете його забрати? У вас така машина гарна, квартира, напевно, велика.
— Ні, що ви, — Сергій навіть відступив на крок. — У мене робота, відрядження. Які собаки?
Він швидко попрощався й сів у машину. Рудик провів його все тим же спокійним поглядом. «Ні» — твердо сказав собі Сергій, виїжджаючи з двору. — «Це просто подяка за сумку. Я й так уже корм йому купив — досить». Але весь день він не міг зосередитися на роботі. Скасував дві зустрічі, припустився помилки у важливому документі. А ввечері, замість того щоб їхати додому, знову опинився у тому ж дворі.
Рудика не було на звичному місці. Сергій відчув розчарування — і тут же розсердився на себе. Чого він взагалі сюди приїхав? Моросив дрібний дощ. З дахів капала вода, у калюжах відбивалися ліхтарі. Сергій збирався їхати, коли почув злий гавкіт і вереск звідкись з-за гаражів. Він кинувся на звук, майже не думаючи. Там виявилася зграя бездомних собак — вони оточили когось, гарчачи й скалячи зуби. А в центрі стояв Рудик, прикриваючи собою маленького кошеня.
— А ну пішли! — заревів Сергій, хапаючи першу-ліпшу палицю. — Геть звідси!
Зграя відступила — не стільки злякавшись палиці, скільки здивувавшись появі людини. А кошеня, скориставшись моментом, метнулося в щілину й зникло.
— Ну ти герой! — видихнув Сергій, коли зграя остаточно відступила. — Захисник.
Рудик підійшов до нього, трохи прикульгуючи — мабуть, одна з собак таки встигла нашкодити йому. Але в очах у нього була спокійна гідність.
«Та що ж ти за істота така? — подумав Сергій. — Спочатку сумку повернув, тепер от кошеня врятував». Дощ посилився. Рудик струснувся, розплескуючи краплі, і раптом чхнув, як вранці. І в цю мить щось остаточно перевернулося в душі Сергія.
— Знаєш що? — сказав він псу. — А поїхали-но до мене. Зрештою, не залишати ж тебе тут.
Він розчинив задні двері машини:
— Застрибуй!
Рудик подумав секунду, скосивши голову набік. А потім одним плавним рухом застрибнув у салон.
— Ну все, тепер шкіряні сидіння можна викидати, — проворчав Сергій, але в голосі не було невдоволення. Чомусь він відчував дивний спокій, наче все так і мало статися.
Вдома він першим ділом витер пса рушником і оглянув лапу — на щастя, все обійшлося. Потім подзвонив сусідці Марині Вікторівні — він знав, що у неї три собаки, може, що порадить.
— Сергію Петровичу? — здивувалася та. — Ви впевнені, що не помилилися номером?
— Так-так, це я. Тут така справа. Отже, у мене тепер собака.
— Що?! — у трубці щось грюкнуло. — У вас? Собака? Ви ж завжди говорили…
— Я багато чого говорив, — перебив він. — То допоможете порадою?
За годину Марина Вікторівна метушилася у нього у квартирі, охаючи над Рудиком і складаючи список необхідних покупок.
— Миска, нашийник. Корм лише преміум-класу, він знесилений. До ветеринара завтра ж! У мене є хороший знайомий.
— Постривайте, — опам’ятався Сергій. — Я ще не вирішив.
— А що тут вирішувати? — вона суворо подивилася на нього. — Ви ж самі сказали — він вам сумку повернув. Мабуть, гроші в ній були.
— Справа не в грошах.
— Звичайно, не в грошах! — підхопила сусідка. — Справа в тім, що він вибрав вас. Таких собак не знайдеш — розумний, благородний. Ви що, не бачите, як він на вас дивиться?
Сергій подивився на Рудика. Той лежав біля батареї, поклавши голову на лапи, і справді не зводив з нього очей. І в цьому погляді читалося таке…
— Бачу, — тихо сказав Сергій. — Бачу.
Вночі він довго не міг заснути. Рудик влаштувався на килимку біля ліжка — відмовився від запропонованого дивана у вітальні. Іноді Сергій чув його тихе дихання і якесь затишне похропування.
«Що скажуть колеги?» — думав він. — «Як відреагують клієнти, коли дізнаються, що успішний бізнесмен підібрав бездомного пса? А може, навпаки — оцінять?»
Вранці Сергій прокинувся від незвичного відчуття — хтось обережно штовхав його носом у плече. Відкривши очі, він побачив Рудика.
— Доброго ранку, — пробурмотів він, і пес тут же радісно махнув хвостом. — Що, час гуляти?
І раптом зловив себе на думці, що вперше за багато років встає не по будильнику, а… через собаку. І що це чомусь зовсім не дратує. Вони вийшли у двір. Весняне сонце вже всіяло світлом, перетворюючи вчорашні калюжі на сяючі дзеркала. Рудик діловито обстежував територію, іноді поглядаючи на господаря — чи не пішов?
«Господарь» — Сергій усміхнувся про себе. Коли це він встиг стати господарем?
— Ой, Сергію, це ви? — з під’їзду випорхнула молода сусідка з візочком. — А ми вас тут ніколи так рано не бачили!
— Та от, — він кивнув на Рудика, — обставини змінилися.
— Який красень! — зраділа вона. — А можна погладити?
Рудик сам підійшов до візочка, обережно обнюхав. Дитина засміялася й простягнула рученята до собаки.
— Треба ж, — здивувалася сусідка. — Діма зазвичай собак боїться, а тут.
«А й справді — красень» — подумав Сергій, дивлячись на пса. Після вчорашнього купання шерсть набула красивого золотисто-рудого відтінку, а очі сяяли бурштином на сонці. До офісу чоловік приїхав на годину пізніше звичайного, зате в чудовому настрої.
Ірина, його секретарка, ледь не випустила чашку з кавою, коли він весело привітався з усіма.
— Сергію Петровичу, з вами все гаразд? — обережно запитала вона.
— Більш ніж! — він дістав телефон і показав їй фотографію Рудика. — Як вам мій новий друг?
До кінця дня весь офіс знав історію про сумку й бездомного пса. Хтось крутив пальцем біля скроні, хтось милувався, а фінансовий директор Павло Семенович раптом розповів, як сам колись підібрав кішку на вулиці.
— Уявляєте, живе у мене вже десять років! — говорив він. — І от характер — не повірите!
Ввечері Сергій заїхав до зоомагазину. І понеслося: миски, корм, іграшки… Продавчиня ледь встигала носитися по магазину:
— А поводок не забудьте! І шампунь гіпоалергенний! І вітаміни для шерсті!
Додому він повернувся навантажений пакетами. Рудик зустрів його біля дверей, наче все життя тут жив.
— Ну що, друже, облаштовуємося? — Сергій висипав на підлогу іграшки. — Вибирай будь-яку!
Пес обережно обнюхав зайця, гумову кісточку, м’ячик. А потім узяв маленького плюшевого ведмедика і поніс у свій куток.
«Прямо як дитина» — подумав Сергій. І раптом так яскраво уявив, як Рудик жив на вулиці — сам, без дому, без іграшок. Але не втратив віри в людей.
За місяць ніхто не впізнавав у доглянутому красені із золотистою шерстю того облізлого пса біля сміттєвих баків. Рудик розквіт, наповнивши будинок якоюсь особливою енергією. Він зустрічав господаря з роботи, гуляв з ним зранку, охороняв його сон.
А Сергій теж змінився. Став м’якшим, людянішим. Почав помічати навколо те, чого раніше не бачив: чиюсь скороботу, чиюсь радість. Допоміг притулку для тварин, познайомився з сусідами. Тепер вони частенько гуляють у тому дворі, де зустрілися. Рудик іноді грає з місцевими дітьми. А Сергій дивиться на нього й думає: хто кого врятував того дня? Він собаку? Чи собака його? Хоч яка різниця? Головне — вони знайшли одне одного.
