Віра завжди була жінкою «з вогником» — успішна власниця невеликої мережі пекарень, вона пахла ваніллю та впевненістю. Але от з чоловіками їй «щастило», як у поганому анекдоті.
Артур був першим. Красивий, з манерами лорда, він два роки сидів на шиї у Віри, чекаючи, поки його «геніальний стартап» вистрілить.
— Віро, люба, — Артур елегантно відсьорбнув каву, яку вона купила. — Мені потрібно ще п’ятдесят тисяч. Ринок зараз нестабільний, треба зачекати на висхідний тренд.
— Артуре, цей тренд у тебе вже третій рік тільки в теорії! — Віра грюкнула тарілкою по столу. — Може, ти просто підеш на роботу? Хоча б менеджером?
— Я? Менеджером? Ти хочеш приборкати мій політ думки? Ти просто не віриш у мій успіх! Тобі шкода грошей на майбутнє нашої родини?
— Нашої родини? — Віра засміялася. — Ти за останній місяць купив собі лише новий костюм, щоб «виглядати як інвестор». Ти просто чекаєш, поки мої пекарі випечуть тобі чергову порцію зручного життя!
— Ти стала меркантильною, Віро. Душа випарувалася разом із запахом твоїх булочок!
Того дня Артур пішов, грюкнувши дверима, прихопивши з собою останню пачку її улюбленої кави.
Потім з’явився Олег. Художник, тонка натура, який «шукав натхнення» виключно за рахунок Віри.
— Чому в холодильнику немає того іспанського сиру? — запитав Олег, млосно розвалившись на дивані.
— Бо я не встигла в магазин, Олеже. Я працювала чотирнадцять годин, — втомлено відповіла Віра.
— Робота… знову ти про земне. А я сьогодні не зміг написати жодного мазка, бо побутова сірість тисне на мене! Мені потрібна подорож до Італії. Ти ж виділиш кошти?
— Подорож? А за чий рахунок банкет? — Віра зняла фартух. — Ти вже пів року не продав жодної картини.
— Мистецтво не продається за копійки! Ти просто бачиш у мені гаманець, який порожній, і це тебе дратує! Ти егоїстка!
— Я егоїстка?! — Віра перейшла на крик. — Я оплачую твою майстерню, твої фарби! Ти чекаєш від мене тільки чергового переказу на карту!
— Ти вбиваєш у мені митця
Олег зник так само швидко, як і гроші з її резервного фонду, залишивши після себе лише незавершений портрет і борг за комуналку.
Коли у житті Віри з’явився Максим, вона вже була готова виставити шипи. Він був простим, мовчазним і працював інженером. Коли бізнес Віри похитнувся через кризу, і вона в розпачі рахувала збитки на кухні, Максим просто сів поруч.
— Віро, досить, — сказав він спокійно.
— Що «досить»? Ти теж скажеш, що я замало стараюся? Або що мені треба «інвестувати» у твій новий гараж? — вибухнула вона.
— Ні. Я скажу, що ти задовбалася. Ти виглядаєш як людина, яка не спала три роки.
— А хто буде платити за оренду цеху? Хто буде контролювати поставки борошна?
— Я.
Віра завмерла з ручкою в руках.
— Що «ти»?
— Я домовився про відрядження на північ. Там складний об’єкт, платять трикратний оклад плюс премії. Я поїду на пів року. А ти — залишишся вдома. Закриєш на місяць одну точку, яка тягне тебе вниз, і просто будеш спати.
— Максиме, ти не розумієш, це мої гроші, мій бізнес…
— Віро, припини бути «тягловим конем». Ти звикла, що від тебе тільки й чекають подачок. А я хочу, щоб ти просто була моєю жінкою, а не спонсором. Грошей, які я пришлю, вистачить і на оренду, і на твій відпочинок.
— Але чому ти це робиш? — її голос здригнувся.
— Бо я прийшов у твоє життя не брати, а бути поруч. Збирай речі, я відвезу тебе до мами на дачу на тиждень, а сам — в аеропорт.
Віра вперше за багато років заплакала. Не від образи, а від того, що нарешті знайшовся той, хто не заглядав у її гаманець, а дивився прямо в серце. Максим поїхав, а вона залишилася — чекати його, вперше відчуваючи себе не «банкоматом», а коханою.
Минуло пів року. Віра стояла на пероні, нервово смикаючи край свого пальта. Вона закрила збиткову точку, привела до ладу нерви та нарешті почала просто дихати. Потяг «Київ — Краматорськ» (яким він повертався з об’єкта) з шипінням зупинився.
Максим вийшов останнім: втомлений, з великим рюкзаком, неголений, але з тим самим спокійним поглядом.
— Привіт, — тихо сказав він, зупинившись за крок від неї. — Ти… інша. Очі не «горять» панікою.
— Привіт, Максе, — Віра зробила крок назустріч. — Я мало не збожеволіла за ці шість місяців. Сама. Без твоїх вказівок, що мені треба відпочивати.
— Ти впоралася? — він уважно подивився на неї. — Грошей, що я скидав, вистачило на закриття боргів цеху?
— Вистачило на все. Навіть на новий тістоміс, — вона посміхнулася, але раптом спохмурніла. — Але знаєш, хто мені дзвонив минулого тижня? Артур.
Максим ледь помітно підняв брову.
— І що хотів наш «великий інвестор»?
— Сказав, що у нього геніальна ідея — відкрити мережу кав’ярень у Європі. І йому «всього-на-всього» потрібен початковий капітал. Мовляв, він знає, що я тепер «вільна і багата».
— А Олег? — усміхнувся Максим.
— О, цей написав ціле полотно у месенджер! Про те, як його муза страждає без моєї «матеріальної підтримки», і що я винна йому за розбите серце митця. Мовляв, перерахуй мені хоча б тисячу доларів на реабілітацію в горах.
Максим поставив рюкзак на бетон і взяв Віру за руки. Його долоні були шорсткими від роботи.
— І що ти їм відповіла?
— Артуру сказала, що його «політ думки» занадто високий для моєї земної кишені. А Олегу порадила продати свої пензлі й купити лопату — кажуть, фізична праця дуже допомагає від «кризи».
— Жорстко, — хмикнув Максим. — Але справедливо.
— А знаєш, що найважливіше? — Віра підійшла впритул. — Поки я їх слухала, я зрозуміла: вони обидва говорили тільки про себе. Про свої «проєкти», свою «музу», свою «кризу».
І жоден не запитав: «Віро, а ти сьогодні обідала?». Тільки ти поїхав за тисячу кілометрів, щоб я могла просто виспатися.
Максим пригорнув її до себе.
— Бо мені не потрібна твоя пекарня, Віро. Мені потрібна ти. Жива, не загнана і щаслива. До речі, я там дещо привіз…
— Знову гроші? — вона жартома відсторонилася.
— Ні. Креслення. Я розробив схему автоматизації для твого виробництва. Тепер ти зможеш бувати на роботі не чотирнадцять годин, а чотири.
Це мій подарунок на твоє повернення до нормального життя.
Віра засміялася, вткнувшись йому в плече.
— Ти — мій найкращий, Максе. Ходімо додому. Я спекла твій улюблений пиріг. Сама. Не для продажу. Тільки для нас.
Минуло кілька тижнів. Віра та Максим спокійно вечеряли в невеликому затишному кафе неподалік від центру. Віра виглядала розкішно: жодної втоми під очима, легка сукня і щира посмішка.
Аж раптом двері відчинилися, і всередину буквально ввалилися «привиди минулого» — Артур у своєму незмінному (хоч і дещо потертому) костюмі та Олег у шарфі, що тричі обмотував його шию.
Побачивши Віру, вони обоє завмерли, а потім, наче за командою, рушили до її столика.
— О, Віро! Яка зустріч! — Артур першим натягнув свою фірмову посмішку «успішного успіху». — Ти виглядаєш… ну, на мільйон. До речі про мільйони, ти ж отримала мою пропозицію щодо кав’ярень у Празі? Там такий ринок, Віро, ми просто зобов’язані вкластися!
Олег не відставав, картинно притиснувши руку до серця:
— Віро, я бачу, ти розквітла. Це все тому, що я надихав тебе всі ці роки! Я вирішив дати тобі шанс спокутувати свою провину за те, що ти кинула мене в такий складний творчий період. П’ятсот доларів — і я присвячу тобі свою нову виставку.
Максим спокійно продовжував різати свій стейк, навіть не піднявши голови. Віра ж повільно відклала виделку і подивилася на обох «кавалерів».
— Хлопці, ви що, змовилися? — спокійно запитала вона. — Один хоче моїх грошей на «повітряні замки», інший — на «натхнення», якого немає. Вам не соромно?
— Соромно? — обурився Артур. — Віро, я пропоную тобі партнерство! Ти ж знаєш, я мозок, ти — капітал. Без мене ти просто пекарка!
— А без мене ти — сіра маса без почуття прекрасного! — додав Олег, зневажливо глянувши на Максима. — І хто це з тобою? Твій новий водій?
Ось тут Максим нарешті підвів очі. Його погляд був холодним і важким, як чавунна балка.
— Я той, хто відправив би вас обох на курси підвищення кваліфікації… з володіння мітлою, — тихо сказав Максим. Його голос звучав так переконливо, що Олег мимоволі зробив крок назад.
— Максе, зачекай, — Віра поклала руку на плече чоловіка. Вона підвелася, випрямивши спину. — Артуре, твій «мозок» не здатен заробити навіть на нові шкарпетки. Олеже, твоє «мистецтво» — це просто лінь у гарній обгортці. Ви обидва чекали від мене тільки грошей. Ви звикли, що я — ресурс.
Вона дістала з сумочки купюру в п’ятсот гривень і поклала її на край столу.
— Це вам. На двох.
— Що це? — розгублено запитав Артур.
— Це плата за вхідний квиток у реальний світ, — відрізала Віра. — Купіть собі по гамбургеру і нарешті знайдіть роботу. А до мене більше не підходьте. Бо мій «водій», як ви висловилися, — це людина, яка заробляє більше, ніж ви обидва здатні уявити, і при цьому не просить у мене ні копійки.
— Віро, ти стала грубою! — вигукнув Олег, хапаючи купюру (принципи принципами, а гроші не пахнуть).
— Ні, Олеже. Я просто стала щасливою. А щасливі жінки нахлібників не годують.
Максим підвівся, розплатився за вечерю і подав Вірі пальто. Вони вийшли з кафе, залишивши двох невдах пересварюватися за те, кому дістанеться більша частина п’ятисот гривень.
На вулиці Максим обійняв її за талію:
— Знаєш, а ти гарно трималася. Прямо «перчик».
— Вчуся у найкращих, — підмигнула вона. — Поїхали додому, Максе. У нас попереду ціле життя без стартапів і муз.
Олеся Срібна
