Віра мовчки чекала. Чекала, коли на танцях запросить, коли додому захоче проводити. І коли в армію прийшов час йти, проводжали його дві дівчини: Віра і Аня. І з жодною нічого серйозного не було. Васька може і сам думав, нехай чекають, а там, куди крива виведе. І крива вивела до весілля

– Гарний у тебе чоловік, Віро, – хитро мримрууючи очі, – говорила Анюта, йдучи повз двір Михайлових. Віра саме полола траву. Сонце заливало яскравим світлом всю округу, залишаючи переливи на новенькому даху.

– Ти ба, дах який отгрохав Васька-то твій.

– Да годі тобі Кузьмівна, йди вже, вгоді вже язиком брязкати, – невдоволено бурчала Віра.

– А чого не так? Я ж хвалю.

– Так все не так! Тільки й бачите: паркан новий, дах новий, не чоловік, а скарб …

– Ха-ха-ха, – залилася сміхом моложава сорокарічна Анюта, – якщо не подобається, так ти дай іншим пожити.

Віра почервоніла, підняла над головою сапу і погрозила гострій на язик Анюті: – Ось зараз як вийду, як потягну тебе, будеш знати, як язиком молоти.

Анюта зареготала пішла додому.

Були часи, коли Віра і Анна чекали з армії одного хлопця. І хлопцем цей був Василь. Тільки хохотушка Анна до армії любила подражнити Ваську: то з ним, то не з ним. А Віра мовчки чекала. Чекала, коли на танцях запросить, коли додому захоче проводити. І коли в армію прийшов час йти, проводжали його дві дівчини: Віра і Аня. І з жодною нічого серйозного не було. Васька може і сам думав, нехай чекають, а там, куди крива виведе.

І крива вивела до весілля. Відслужив Васька, а вдома чекає його Віра, – побачила, на шиї повисла, плаче від радості. А ось Анюта не зустрічала, – наречений у неї вже був. Васька з Віроюі восени одружився, а через рік Анюта з чоловіком розлучилася.

У Михайлових на той час син уже народився; і як би Анюта не дивилася в Васькин бік, – чи й справді не помічав, чи то вигляд робив, що не помічає.

Але всі двадцять років Вєрка любила чоловіка і не могла заспокоїтися, сумнівами мучилася: а раптом Васька по Анькі досі сохне. І приводу начебто не було, а щось мучило її всередині.

А тут днями знайшла, – важко повірити в таке, – заначку. Ніколи гроші по кутах не ховати (вже Віра то все знпйде, все перевірить, – нічого такого за чоловіком не значилося). І раптом заначка, та ще новенькими купюрами. Навіщо?

Віра сіла на стілець, опустивши руки на коліна, і сиділа так хвилин десять, розмірковуючи, навіщо це чоловікові знадобилося гроші від неї приховувати. Рибалку чоловік любить, так на те гроші вона не шкодувала, – вже в цьому ніколи не відмовляла, ну хіба що років десять тому скандал учинила через вудки дорогущі.

Ну, так якщо ця вудка як дорога побутова техніка коштує, – як тут не обуритися. А так завжди мирно було.

І ось тепер заначка, – навіщо і для чого. А може для когось? Віра уявила Анька, яка хіхікає, приймаючу гроші від її законного чоловіка.

«Ох, відправити б на місяць цю Анька, – зітхала Віра, – точно легше б жилося».

Вона вже думала про те, як розмову почати про заначку, як сказати, щоб вивести його на чисту воду. Причин серйозних ховати заначку вона не бачила, – дітям завжди все разом купували, радячись; день народження у Віри вже минув, – так що незрозуміло, навіщо відкладає.

Віра, гуркочучи порожніми відрами, пішла в город копати картоплю. – І де його дідько носить, – бурчала вона, – підкопувати хто буде?

Васька з’явився хвилин через п’ять, поглядаючи в бік дружини і посміхаючись у вуса. Посмішку цю Віра знала: якщо так посміхається, значить щось задумав.

– Ну, де тебе носить? – крикнула вона. – підкопуй, давай.

– Гайда в хату, покажу щочогось, – посміхнувся Васька, встромивши в землю лопату.

– Робити тобі нічого? Чого це я піду, тільки в город вийшли, погода як на замовлення, – копай собі давай.

– Ну так підеш чи ні?

– Чого я там забула?

– Ну як знаєш! – Васька розвернувся і розмахуючи ручищами, пішов з городу.

– Зовсім з глузду з’їхав, – подумала дружина.

А через хвилину ахнула: Васька йшов в город в гумових чоботях в робочому одязі і з величезним букетом квітів, яких в селі днем ​​з вогнем не знайдеш, – з району віз. Були в цьому букеті різні квіти, незвичні для сільських квітників.

– Ну, дружино, з річницею весілля тебе! – сказав Васька, дивлячись на здивовану Віру, яка все кліпала очима. – Забула чи що? Ми ж двадцять років тому одружилися.

– Забула, точно забула, – розгублено сказала Віра, – ти ж ніколи не згадував, а тут раптом згадав.

В будинку Васька дістав гроші, – ті самі купюри і подав дружині: – Не знаю, чого тобі купити, незвик я подарунки самостійно вибирати, так що сама щось вибери.

Серце у Віри готове було вискочити з грудей, – і незвично, і дивно і раптом … стало підозріло.

– А чого це ти раптом розщедрився? – підозріло запитала вона. – Може, наколобродив де, а тепер сліди заначкою замітаєш?

– Тьху-ти! – не витримав Васька. – Все зіпсувала! Які сліди, чого ти мелеш?

– Ага! Анька досі на тебе задивляється … – Віра кинула квіти на стіл і заплакала.

– Ех, Віро, я свій вибір ще двадцять років тому зробив, а може і раніше, коли ти мені в армію щотижня писала. Люблю я тебе. І завжди любив. І аніскільки не пошкодував, що з тобою одружився. А подарунок до річниці зробити, це мене свояк напоумив, ось і вирішив я на міський манер привітати нас.

Наступного дня накрапав дощ, тільки Віру це анітрохи не збентежило. Мугикаючи собі під ніс якусь мелодію, вона вийшла в квітник зібрати траву. Анюта йшла з магазину, закутавшись в дощовик. Побачивши, Віру, звернула з стежки і попрямувала до неї.

– Ти прям вся світишся. Мільйон виграла?

– Виграла. Щастя своє виграла, – посміхаючись відповіла Віра, згадуючи минулу ніч.

Анька подивилася на колишню суперницю, думала, говорити чи ні, але не втрималася і похвалилася: – А я, ти знаєш, заміж виходжу. І переїжджаю скоро в райцентр, до чоловіка.

Віра впустила відро з травою. Ще вчора вона мріяла, щоб Анька зникла з очей геть, а зараз стояла і думала про те, що нічого поганого Анюта їй не зробила, а просто жила своїм життям, шукала своє щастя. І захотілося Вірі порадіти разом, по-жіночому, з солідарності.

– А ми вчора з Васею річницю весілля відзначили, – поділилася Віра, – двадцять років як разом.

– Це добре, що він з тобою тоді одружився, – зізналася Анюта, – а то я ж по молодості невгамовна була, і тільки тепер свого судженого дочекалася.

– А знаєш, я тобі чого бажаю, – з радістю сказала Віра, – щоб ось так само як ми з Васею, років через двадцять, ви свою річницю весілля відзначили, а потім і тридцять, і п’ятдесят років, – щастя-то, – воно в будь-які роки життя прикрашає.