— Віра вирішила, що якась чужа тітка краще впорається з її сином, ніж рідна бабуся? — пробурчала свекруха.
Валентина Ігорівна акуратно виклала на тарілку пиріжки з вишнею. Її погляд ковзнув у бік дитячої зони у вітальні. Там її п’ятирічний онук Антон захоплено будував вежу з яскравих пластикових кубиків. Поряд із ним, просто на підлозі, сиділа молода дівчина у строгій сукні — Катя. Вона була нянею Антона.
Валентина Ігорівна бачила її вперше за цей тиждень. Слово «няня» звучало для неї важко, але жінка стримувалася.
Клацнула вхідна двері — з роботи повернулася Віра. На обличчі — втома, змішана з полегшенням.
— Мамо, добрий день! Дякую, що зайшли. Катю, як Антошка? — Віра скинула туфлі й поспішила до сина.
— Все чудово, Віро Сергіївно. Ми і читали, і гуляли, а тепер ось вежу будуємо, — усміхнулася Катя.
— Ти нам дуже допомагаєш… — почала Віра, але Валентина Ігорівна урвала її на півслові.
— Допомагає чи замінює?
У вітальні повисла напружена тиша. Антон, відчувши настрій дорослих, затих. Катя опустила очі.
— Мамо, та що ви таке кажете… Катя не замінює — вона допомагає. У мене на роботі проєкт «горить», Женя теж із ранку до ночі на роботі… Ми фізично не встигаємо… — Віра говорила швидко, ніби виправдовувалася.
— Не встигаєте? — Валентина Ігорівна підвелася, рухи її стали різкими. — Ми з Ігорем Васильовичем теж працювали на заводі! По дванадцять годин зміна! І що? Я сама і з домом давала раду, і з Женею справлялася! Ніяких нянь! Бо сім’я — це коли свої, це коли мати не перекладає свої головні обов’язки на чужі плечі!
Голос її задрижав від образи. Вона бачила в няні не підтримку, а доказ того, що невістка — погана мати.
— Валентино Ігорівно, я… — несміливо почала Катя.
— А ви, молодичко, краще мовчіть. Родинні питання не для чужих! — різко відрубала жінка, навіть не глянувши на няню.
Її погляд, сповнений розчарування вп’явся у Віру.
— Віро, я від тебе такого не чекала. Це зрада. Зрада сім’ї. Раніше бабусі допомагали, сусіди приглядали — але це були свої! А ти наймаєш чужу людину, ніби твій син — тягар!
Віра мимоволі зблідла. В очах, і без того втомлених, заблищали сльози.
— Мамо! Це несправедливо! Я люблю Антошку більше за життя, але я не можу бути всюди одночасно! — Віра ледве стримувала сльози. — Я не хочу бути для нього лише вічно втомленою мамою, яка тільки готує й прибирає. Я хочу залишатися людиною, у якої є свої інтереси, своя професія…
— Життя? Штучне життя! — майже крикнула Валентина Ігорівна. — А де материнське тепло? Де твої руки? Він же ще маленький! Йому потрібна ти, а не чужа няня!
У цей момент клацнув замок — із роботи повернувся Євген. Він миттю роззувся й завмер на порозі вітальні, вловивши важку атмосферу. Сльози на очах Віри, розгублена Катя, принишклий Антон, натягнуті обличчя матері й дружини — усе це казало про сварку.
— Що сталося? — тихо, але твердо спитав він, підійшовши ближче.
— А сталося те, — з обуренням виголосила Валентина Ігорівна, — що твоя дружина вирішила: якась чужа тітка краще впорається з її сином, ніж вона сама чи рідна бабуся! Я ж поряд живу! Завжди готова допомогти! Навіщо це? Навіщо виставляти на показ те, що не справляєшся з власною дитиною? Навіщо руйнувати сім’ю?
Євген тяжко зітхнув, провівши рукою по обличчю. Йому були відомі й материні докори, й пояснення дружини.
— Мамо, заспокойся, будь ласка. Ніхто нічого не виставляє. І ніхто не каже, що ти не готова допомогти. Віра працює не тому, що хоче від Антона відпочити, а тому, що вона — талановитий архітектор, вона хоче реалізувати себе. А я не можу бути єдиним годувальником при таких іпотечних ставках. Катя — не заміна нам, мамо. Вона — помічниця. Щоб Віра не падала з ніг, щоб у неї залишались сили гратися з Антошкою ввечері, а не валитися втомленою на ліжко. Щоб ми могли хоч інколи вдвох кудись вибратися й не забути, що ми ще чоловік і дружина.
— Пхе, романтика! — обурилася Валентина Ігорівна, але емоції в її голосі трохи вщухли.
Вона бачила щирість у погляді сина. — А бабуся? Чому не можна попросити мене? Невже я не впораюся?
— Мамо, ти — наше найбільше надбання, — м’яко сказав Євген, сідаючи навпроти й беручи її руку у свої. — Твоя допомога безцінна. Але ти теж маєш жити для себе, відпочивати, займатися своїми справами. Ми не хочемо звалювати все на тебе й перетворювати на безкоштовну няню. Катя — для буднів, для робочих годин. А вечори, вихідні, свята — це наш час, час сім’ї. І ти — її частина. Ми хочемо бачити тебе бабусею, яка приходить у гості з пиріжками, грається з онуком, а не виснажену жінку, яка лежить із тиском після дня з дитиною.
Валентина Ігорівна замовкла. Поглянула на Віру, яка витирала сльози. Поруч підкрався Антон, він несміливо обійняв бабусю.
— Бабусю, не плач, будь ласка, — прошепотів хлопчик, заглядаючи їй в очі з дитячою щирістю.
Образа почали відступати, лишаючи натомість гіркий присмак. Невже вона вже не потрібна? Невже її досвід і турбота більше нічого не варті? Але слова сина… Вони прозвучали як турбота і про неї теж.
— Я… я не плачу, сонечко, — усміхнулася вона через силу й погладила онука по голові. Потім підвела погляд на Віру:
— Зрада… Мабуть, я перегнула. Але це важко, розумієш? Наче мене відсувають убік, ніби я вже не потрібна.
— Мамо, ти нам дуже потрібна! — Віра швидко підійшла й присіла поруч. — Просто світ змінився. Вимоги інші. Я намагаюся бути хорошою мамою, дружиною, спеціалістом… і мені важко, що я не встигаю всюди. Катя — це моя спроба… не зламатися, не перетворитися на загнану жінку, яка тільки обурюється на дитину й чоловіка від втоми.
Валентина Ігорівна довго дивилась на невістку. В її погляді не було лінощів чи байдужості — лише втома та розгубленість.
— Ну гаразд. Може… може, я й справді не все розумію. Ваш час, ваші складнощі… Але бабусею я бути хочу. З пиріжками, а не конкуренткою вашій Каті, — кивнула вона у бік няні, що весь цей час сиділа тихо, мов тінь.
— Дякую, мамо. Жодної конкуренції й бути не може. Ти — єдина й неповторна бабуся, — Євген полегшено зітхнув.
— А няня Катя — моя подружка! — радісно вигукнув Антон, зрозумівши, що буря минула.
— Подружка? Ну що ж, гаразд, — Валентина Ігорівна легенько всміхнулася й підвелася. — Піду я. Антоше, ходи, бабуся поцілує.
Вона міцно обійняла онука, поцілувала в маківку й вже на виході кинула:
— До вихідних. Прийду… з новими пиріжками.
Коли двері зачинилися, в кімнаті повисла тиша.
— Боже, яка напруга… — прошепотіла Віра, опускаючись на стілець.
— Вона дуже любить Антона, але не хоче стати зайвою, — відповів Євген. — Дай їй трохи часу, вона звикне. Просто її світ… зовсім інший.
— Мабуть. Катю, ти вибач за все це, — звернулася Віра.
— Все гаразд. Мені вже час. Антошку, до завтра! До побачення! — Катя тихенько піднялася й пішла.
— Навіть не думала, що твоя мама так про нас думає, — зітхнула Віра. — У подруг бабусі тільки й мріють, як би кудись піти, на виставу чи в санаторій, а твоїй мамі — відпочинок даємо, а вона ображається… Моя мама он і не рветься онуків доглядати — ні нашого Антона, ні доньку моєї сестри.
— І я не чекав від своєї такого, — розвів руками Євген. — Думав, зрадіє.
Ввечері Валентина Ігорівна зателефонувала синові. Відкашлявшись, вона проговорила твердо:
— Я тут подумала. Можу три дні на тиждень сидіти з онуком. Нехай ваша Катя відпочине, а ви гроші зекономите.
— Ми подумаємо, мамо, — розгублено відповів Євген.
— Коли? — не відставала вона.
— Що коли?
— Коли подумаєте?!
— Завтра скажу!
Наступного ранку вона знову подзвонила із тим самим питанням.
— Гаразд, мамо, сама обирай дні, — здався Євген.
— Беру понеділок, середу й п’ятницю! — задоволено повідомила вона. — Ви ж не проти?
— Ні.
Спочатку у Каті залишилося два дні. А згодом свекруха заявила, що може й усі п’ять робочих днів доглядати онука. Батькам лишились тільки вечори та вихідні.
