Віра Павлівна простягла Дмитрові пачку грошей, перетягнуту аптечною гумкою, і завмерла. У її погляді змішалися материнська тривога, стратегічний розрахунок і щось схоже на таємну змову офіцерів розвідки.
— Бери, Дімо, не муч жінку… тобто мене, — прошепотіла вона, озираючись на зачинені двері кухні, за якими її донька Оленка голосно вичитувала пилотяг за погану роботу.
— Тут якраз на той швейцарський годинник, на який ти пів року облизувався, і на ту вудку… як її… «карбонову флейту», чи що?
Дмитро кліпнув. Ситуація була сюрреалістичною. Зазвичай тещі в анекдотах допомагають донькам «дресирувати» чоловіків, а тут відбувався акт прямого фінансування опозиції.
— Віро Павлівно, ви що, мені хабар даєте? — Дмитро мимоволі сховав руки за спину. — Олена ж сказала: ніякої риболовлі, поки ми не переклеїмо шпалери в гардеробній. І годинник — це «недоцільні витрати сімейного бюджету».
— Та які шпалери?! — вигукнула теща, забувши про конспірацію. — Ти на себе в дзеркало дивився? Ти ж був лев! Ти ж на першому побаченні її на мотоциклі привіз, курткою шкіряною пахнув! А зараз? «Так, Оленко», «Звісно, сонечко», «Вже біжу мити підлогу, котику». Тьху! Дивитися гидко!
— Я просто намагаюся уникати конфліктів, — спробував виправдатися зять.
— Ти не конфліктів уникаєш, ти хребет втрачаєш! — Віра Павлівна знову тицьнула пачку йому . — Якщо ти зараз під неї остаточно ляжеш, вона тебе через рік з’їсть і не поперхнеться. А мені потрібен зять, а не мокра ганчірка! Купи годинник. Купи вудку. І в суботу, чуєш мене, в суботу — на озеро! З ночівлею!
У цей момент двері кухні розчинилися. Олена, з рушником на плечі, зупинилася як укопана.
— Що тут відбувається? Мамо, чому ви тримаєте гроші? Дмитре, чому в тебе такий вигляд, ніби ти щойно вкрав ковбасу з холодильника?
— Оленко, ми просто… — почав Дмитро, але теща його перебила.
— Ми домовляємося, доцю! Я даю Дмитрові гроші, щоб він купив собі нормальні речі. Бо твій «сімейний бюджет» більше схожий на концтабір для чоловічих мрій!
Олена почервоніла.
— Мамо! Не втручайтеся! Дмитро сам погодився, що годинник почекає. У нас диван скрипить, нам потрібен новий ортопедичний матрац! Дмитре, скажи їй!
Дмитро подивився на дружину, потім на тещу, потім на пачку грошей. У повітрі пахло грозою.
— Олено, матрац може почекати, — раптом твердо сказав він, дивуючи самого себе. — А от мій спокій — ні. Я дійсно хочу цей годинник. І на риболовлю я поїду.
— Що?! — Олена сплеснула руками. — Ти чуєш, що ти кажеш? Це вона тебе підбурила! Мамо, ви руйнуєте мою сім’ю! Ви виховуєте в ньому егоїста!
— Я виховую в ньому людину! — відрізала Віра Павлівна. — Ти подивися на нього: він уже боїться вголос слово «футбол» вимовити! Ти з нього домашнього ельфа зробила! Дмитре, бери гроші, я сказала!
— Не смій брати! — крикнула Олена. — Якщо візьмеш — спатимеш на тому самому скрипучому дивані в залі!
— Та я з радістю! — вигукнув Дмитро, відчуваючи дивний приплив адреналіну. — Принаймні там мені не будуть розповідати, під яким кутом треба складати шкарпетки! Віро Павлівно, дякую. Я візьму. Але з однією умовою.
Обидві жінки замовкли.
— Я беру ці гроші як борг. І я куплю і годинник, і вудку. Але в суботу, Олено, ми не їдемо до твоїх подруг на дачу збирати кабачки. Ми їдемо на озеро разом. Ти будеш читати свою книжку в шезлонгу, а я буду мовчати зі своєю вудкою. І це не обговорюється.
Віра Павлівна переможно посміхнулася і пішла до вітальні, на ходу кинувши:
— Ну нарешті! Оленко, не дуйся. Чоловік із характером — це значно дорожчий дефіцит, ніж ортопедичний матрац.
Олена ще хвилину свердлила Дмитра поглядом, а потім зітхнула і буркнула:
— Тільки спробуй не зловити бодай одного карася… Вечерю готуватимеш сам.
Дмитро стиснув пачку грошей. Він знав, що це лише перша битва за його «незалежність», але завдяки неочікуваному союзнику в обличчі тещі, він вперше за довгий час почувався капітаном власного корабля.
Субота почалася не з аромату кави, а з гуркоту гумових чобіт у коридорі. Віра Павлівна, яка вирішила «проконтролювати процес деокупації зятя», прибула о шостій ранку з термосом і пакунком домашніх пиріжків.
— Дімо, підйом! Риба не чекає, поки твоя дружина додивиться десятий сон про нові фіранки! — проголосувала вона, постукавши в двері спальні.
Олена визирнула з-під ковдри, розпатлана й обурена:
— Мамо! Ще сонце не встало! Яка риболовля? Дмитре, скажи їй, що ми нікуди не їдемо. Ну будь ласка…
Дмитро, який уже встиг начепити свій новий швейцарський годинник (той приємно відтягував зап’ястя сталевим корпусом), глянув на циферблат.
— 6:05. За регламентом, Оленко, ми мали виїхати о шостій. Збирайся, шезлонг уже в багажнику.
— Ви зговорилися! — вигукнула Олена, але, побачивши рішучий погляд чоловіка, зрозуміла: тактика «брів будиночком» більше не працює.
Коли вони прибули на озеро, туман ще стелився над водою. Дмитро з майже релігійним трепетом розкладав свою нову карбонову вудку. Вона була легкою, як пір’їна, і блищала на сонці так, ніби її щойно викували ельфи.
— Олено, сонечко, розкладай свій шезлонг отам, під вербою, — скомандував Дмитро. — І головне: тиша. Риба любить тишу, а не переказ останніх пліток з роботи.
— Ти мені рота затикаєш? — Олена вперла руки в боки. — Я приїхала сюди дихати повітрям, а не перетворюватися на пам’ятник! Мамо, скажіть йому!
Віра Павлівна, яка зручно вмостилася на розкладному стільчику з вудкою-старожилом, яку вона десь відкопала в коморі, лише хмикнула:
— Доцю, ти зараз як те радіо, що не вимикається. Сядь і читай. Або йди збирай польові квіти. Дмитро правий: чоловік на риболовлі — це мисливець, а не вільні вуха для твоїх скарг на манікюрницю.
— Ах так?! — Олена демонстративно розгорнула книгу, але через п’ять хвилин почала: — Дмитре, мені холодно. Дмитре, тут комарі. Дмитре, а чому поплавок не рухається? Може, там немає риби? Давай переїдемо на інше місце!
Дмитро глибоко вдихнув.
— Олено. Ще одне слово про «переїдемо» — і я висаджу тебе на трасі біля найближчої зупинки автобуса. Я серйозно.
Олена замовкла від несподіванки. Вона ніколи не бачила Дмитра таким… авторитарним. І, як не дивно, це її чомусь заінтригувало.
Минуло дві години. Віра Павлівна вже встигла витягнути трьох карасиків розміром з долоню, гордо демонструючи їх зятю. У Дмитра ж поки не клювало.
— Ну що, «капітане»? — підколола Олена, підходячи до нього. — Твій дорогий годинник показує, що ми дарма витрачаємо час? Може, все-таки поїдемо в торговий центр? Там теж є кондиціонери, і ніхто не кусає.
— Сядь. Назад. У. Шезлонг, — крізь зуби процідив Дмитро.
Раптом поплавок різко пішов під воду. Дмитро підсік. Вудка зігнулася дугою.
— Є! Це щось велике! — крикнув він.
— Ой, воно тебе зараз у воду затягне! — заверещала Олена. — Кидай її! Дмитре, обережно!
— Мовчи, Олено! — гаркнула Віра Павлівна. — Дмитре, не тягни різко, дай йому погуляти! Води сюди, до берега!
Боротьба тривала хвилин десять. Олена, забувши про свої образи, підскочила ближче, вболіваючи так, ніби це був фінал чемпіонату світу. Коли ж на березі нарешті опинився солідний дзеркальний короп, Дмитро витер піт з чола.
— Бачив?! Бачила, Оленко?! — він сяяв.
— Нічого собі… — прошепотіла дружина, дивлячись на рибину, а потім на Дмитра. Його обличчя було замурзане мулом, волосся розпатлане, але очі горіли тим самим вогнем, який вона колись покохала. — Слухай, а він… він великий. Це ж ціла вечеря!
— Це перемога, — підсумувала Віра Павлівна, ховаючи посмішку. — Перемога чоловіка над обставинами… і над домашнім диктатом.
Увечері, коли вони поверталися додому, Олена тихо сиділа на пасажирському сидінні. Вона крутила на пальці пасмо волосся і час від часу позирала на Дмитра, який впевнено тримав кермо.
— Знаєш, — нарешті сказала вона. — Цей годинник тобі справді пасує. Виглядаєш як солідна людина, а не як мій асистент.
— Дякую, — коротко відповів Дмитро. — До речі, завтра о другій футбол. До нас прийдуть хлопці. Купи, будь ласка, чогось до чаю… або не до чаю.
Олена відкрила було рота, щоб сказати про «крихти на килимі» та «галас у квартирі», але перехопила погляд матері в дзеркалі заднього виду. Віра Павлівна підняла одну брову, ніби попереджаючи: «Тільки спробуй».
— Добре, — зітхнула Олена. — Але за умови, що ти наступного разу навчиш мене закидати вудку. Бо тато казав, що в мене гарна координація.
Віра Павлівна задоволено відкинулася на сидіння. План спрацював. Гроші були витрачені не на годинник, а на мир у родині, де чоловік знову став чоловіком.
Світлана Малосвітна
