— Віро, привіт. Я виїжджаю завтра. Буду десь пообіді. Треба вирішити питання з квартирою, сам розумієш — час зараз нестабільний, — голос мого молодшого брата Артема звучав бадьоро.
Наче він дзвонив замовити доставку піци, а не обговорювати спадок жінки, яку він бачив востаннє три роки тому на скайп-дзвінку (і то лише п’ять хвилин, бо «в нього зустріч»).
Артем — наш «золотий хлопчик». Він поїхав підкорювати столицю ще двадцять років тому. У нього там бізнес, дорогий позашляховик, квартира в новобудові та дружина з губами, які коштують як мій річний бюджет. Мама завжди ним пишалася. «Артемчик вибився в люди», — казала вона, ковтаючи таблетки від серця, які я купила на свою премію. Вона ніколи не питала, чому Артемчик не приїхав на її ювілей чи чому він не надіслав жодної копійки на її операцію на суглобах. «В нього ж справи, Вірочко. Він масштабний чоловік».
Я була «місцевою». Надійною, як табуретка. Тією, що завжди поруч, тією, що помиє, нагодує і вислухає. І ось тепер «масштабний чоловік» повертався, щоб провести свій аудит нашої спільної пам’яті.
Він приїхав на таксі бізнес-класу, хоча від вокзалу до нашого будинку йти десять хвилин. Дорогий костюм, аромат парфумів, що миттєво витіснив запах валер’янки в коридорі, і цей погляд — погляд покупця, який оцінює лот на аукціоні.
— М-да, Віро… Ну і занедбали ви житло, — кинув він замість привітання, заходячи у вітальню. — Шпалери ще з часів мого випускного? Повітря важке. Тут треба все здирати до бетону, інакше нормальну ціну не виставимо.
Я стояла в кутку, тримаючи в руках мамину улюблену чашку. У мене всередині все тремтіло, але я намагалася тримати голос рівним.
— Привіт, Артеме. Може, спочатку чаю? Чи хоча б на цвинтар з’їздимо? Ти ж на похорон не встиг.
Артем махнув рукою, наче відганяв муху.
— Віро, не починай цей емоційний шантаж. Я приїхав по справі. Я подивився аналітику по нашому району. Центр, сталінка, високі стелі. Якщо косметику зробити, можна витиснути гарну суму. Ділимо порівну, як за законом. Мені якраз на новий проект у Дубаї не вистачає «хвоста», а тобі… ну, купиш собі щось пристойне, може, ремонт у своїй одиничці зробиш.
Я дивилася на нього і не вірила своїм вухам.
— Артеме, ти хоч розумієш, що ти кажеш? Я десять років тут кожну ніч проводила. Я робила ремонт на кухні за свої гроші два роки тому, щоб мамі було зручно. Я міняла вікна, щоб її не продувало. Я платила комуналку за дві квартири, бо її пенсії не вистачало навіть на палійтивну допомогу. Ти за десять років надіслав… постривай, я підрахувала… аж триста доларів. Одним переказом на її день народження.
Артем розсміявся — коротким, сухим сміхом.
— Віро, це був твій вибір. Ти залишилася в цьому болоті. Ти отримувала задоволення від цієї своєї ролі «мучениці». А я будував майбутнє. Мама була б щаслива знати, що її квартира допоможе мені вийти на новий рівень. Вона завжди мене підтримувала.
Ми сиділи на кухні, де ще пахло маминим чаєм із чебрецем. Артем розклав на столі свій планшет, наче це була карта військових дій.
— Дивись, — тикав він пальцем у графіки. — Ринок зараз просів, але цей об’єкт — ліквідний. Я вже зідзвонився з ріелтором. Завтра прийдуть оцінювати. Треба вивезти весь цей мотлох… — він окинув поглядом мамині книги, вишиті серветки, старі фотографії. — Особливо ці твої шафи. Це ж антикваріат для смітника.
— Артеме, це не мотлох. Це життя. Тут твої дитячі малюнки в тих теках, — я відчула, як сльози підступають до очей. — Ти хочеш просто приїхати і викреслити все це за один день?
— Віро, бізнес не терпить сентиментів. Ти жила тут «безкоштовно» десять років, користувалася маминими ресурсами…
— Якими ресурсами?! — я не витримала і перейшла на крик. — Тим, що я міняла їй постіль тричі на день? Тим, що я не була у відпустці вісім років, бо не могла залишити її навіть на ніч? Чи тим, що моє особисте життя закінчилося, не встигнувши початися, бо чоловіки не хочуть зустрічатися з жінкою, у якої в сусідній кімнаті важкохвора мати?
Артем навіть не здригнувся. Він заблокував планшет і подивився на мене холодними очима.
— Це лірика, Віро. Юридично — ми спадкоємці першої черги в рівних частках. Заповіту немає, я перевіряв у її документах у папці «Важливе», поки ти була в магазині. Тож готуйся. Через місяць виставляємо. Аліна (дружина) вже навіть дизайн-проект для передпродажної підготовки підібрала. Ми тут все пофарбуємо в сірий, мінімум меблів — і піде за милу душу.
Він пішов до готелю (бо «в цьому склепі неможливо дихати»), а я залишилася посеред вітальні. Я відчувала себе так, наче мене щойно пограбували посеред білого дня, і грабіжник при цьому ввічливо посміхався і цитував Цивільний кодекс.
Я знала, що мама щось готувала. Я пам’ятала, як півроку тому вона просила мене запросити її стару подругу, нотаріуса Олену Іванівну. «Просто попити чаю, Вірочко, не хвилюйся». Я тоді й не подумала ні про що погане. Олена Іванівна прийшла, вони довго сиділи за зачиненими дверима. Коли вона йшла, вона подивилася на мене з таким дивним жалем і сказала: «Ти золота дитина, Віро. Справедливість — це не завжди те, що написано в законі, але іноді вона трапляється».
Наступного ранку я почала збирати мамині речі. Руки тремтіли. Я складала її хустки, перебирала старі листи. В самому низу шухляди з документами, під купою старих квитанцій за світло, які мама навіщось зберігала роками, лежав невеликий конверт, підписаний її тремтячим почерком: «Вірі. Прочитати після моєї смерті».
Я сіла на підлогу, серце калатало десь у горлі. У конверті не було грошей. Там був старий ключ із биркою «Ячейка №412» та коротка записка.
«Люба моя дівчинко. Я знаю, що Артемчик приїде. Я знаю, що він захоче. Він завжди хотів більше, ніж міг осягнути серцем. Я винна перед тобою, бо своєю любов’ю до нього я зробила його егоїстом, а тебе — своєю тінню. Я не можу змінити закон, Віро. Квартира дійсно ділитиметься навпіл. Але я провела свій власний аудит. В ячейці банку лежить те, що я збирала для тебе всі ці роки. Це — твоя “компенсація за безсонні ночі”. Нікому не кажи про це, поки не прийде час. Олена Іванівна допоможе тобі все оформити правильно. Не дай йому забрати твою душу разом із цими стінами».
У цей момент у двері ввалився Артем із ріелтором.
— О, Віро, ти вже пакуєшся? Молодець. Знайомтеся, це Ігор, він найкращий у місті по «складних випадках». Ігоре, дивіться, тут перепланування можливе, стіна не несуча…
Я стиснула конверт у кишені халата. Я ще не знала, що в тій ячейці. Але я раптом зрозуміла одну річ: гра за правилами Артема закінчилася.
, обговорюючи, як вигідніше знести перегородку між кухнею та вітальнею, я тихо вийшла з дому. Моє серце калатало так, що здавалося, його чути на весь під’їзд. У кишені я стискала старий ключ із биркою «412».
У банку було прохолодно і пахло папером та великими грошима. Мене провели до сховища. Коли важкі сталеві двері відчинилися, я відчула, як на очі накочуються сльози. Це було останнє місце, де зберігалася воля моєї матері.
Скринька виявилася важкою. Коли я відкрила її в кабінці для клієнтів, моє дихання перехопило. Там не було пачок доларів. Там лежала велика оксамитова коробка з фамільними коштовностями моєї бабусі, які, як я думала, були втрачені ще під час переїзду в дев’яностих: старовинне намисто з великими смарагдами, золоті дукати та масивний браслет. Але поруч із ними лежав документ, який мав значно більшу вагу.
Це був договір позики на величезну на той час суму. Підпис Артема внизу сторінки був розмашистим і самовпевненим. Виявилося, п’ятнадцять років тому, коли він тільки починав свій бізнес у столиці, він таємно взяв у матері всі заощадження, які вони з батьком збирали все життя. Батько тоді вже хворів, і ці гроші мали піти на його лікування. Артем обіцяв повернути їх за рік із відсотками. Але не повернув жодної копійки. Натомість батько помер через пів року, бо ми не змогли оплатити термінову операцію в Німеччині.
Мама тоді сказала мені, що гроші «згоріли в банку» під час кризи. Вона збрехала, щоб я не зненавиділа брата. Вона захищала його до останнього, аж поки не зрозуміла, що її мовчання породило монстра. До договору була прикладена ще одна розписка, завірена нотаріусом Оленою Іванівною пів року тому: «Я, Марія Петрівна, цим підтверджую, що борг мого сина Артема не був повернутий. У разі претензій на мою нерухомість, цей борг має бути вирахуваний з його частки спадщини за ринковою вартістю на момент розрахунку».
Це була юридична бомба. Мама провела свій аудит — тихий, болючий, але безжально точний.
Коли я повернулася додому, Артем уже встиг розгорнути на столі план демонтажу.
— Віро, де ти вештаєшся? — роздратовано кинув він. — Ігор каже, що якщо ми вивеземо цей антикваріат до кінця тижня, то вже в понеділок зайдуть малярі. Ти вже знайшла собі куди з’їхати на час ремонту? Бо тут жити буде неможливо — пилюка, шум…
Я спокійно пройшла на кухню, налила собі води і подивилася на брата.
— Я нікуди не з’їжджаю, Артеме. І ніякого ремонту тут не буде. Принаймні, до завершення повної перевірки боргів перед спадкодавцем.
Ріелтор Ігор зніяковіло кашлянув і відійшов до вікна. Артем витріщився на мене, наче я заговорила на суахілі.
— Яких боргів? Ти що, перевтомилася на своїх уроках? Яких ще перевірок? Закон каже: 50 на 50. Все.
— Ти правий, закон каже про рівні частки. Але закон також каже про майнові зобов’язання перед померлим. Пам’ятаєш 2011 рік, Артеме? Пам’ятаєш суму, яку ти взяв у мами «на місяць», поки батько згасав у лікарні?
Обличчя Артема миттєво змінило колір. Зі здорового рум’янцю «успішного чоловіка» воно стало попелясто-сірим.
— Це… це було давно. Це був подарунок. Мама дала їх мені на розвиток! Вона сама так сказала!
— Вона так сказала мені, щоб врятувати твою репутацію в моїх очах. Але нотаріусу вона сказала інше. У мене в сумці лежить договір позики з твоїм підписом. Там сума, яка з урахуванням інфляції та відсотків, прописаних у документі, сьогодні перевищує вартість твоєї половини цієї квартири. Фактично, Артеме, ти вже «проїв» свою частку спадку ще п’ятнадцять років тому. Ти винен цій квартирі більше, ніж вона коштує.
Ріелтор, зрозумівши, що «швидкої угоди» не буде, швиденько зібрав папери. — Артеме Ігоровичу, ви там розберіться з сімейними нюансами, а тоді дзвоніть, — сказав він і майже вибіг із квартири.
Ми залишилися вдвох. У кімнаті, де колись ми гралися в індіанців, а потім разом вчили вірші.
— Ти не зможеш цього довести, — просичав Артем, підходячи до мене впритул. — Цей папірець — старе сміття. Я найму найкращих адвокатів. Я доведу, що ти маніпулювала мамою в її останні дні, що вона була не в собі!
— Олена Іванівна — нотаріус із бездоганною репутацією, — відповіла я, не відводячи погляду. — І у неї є відеофіксація розмови з мамою, де та чітко пояснює свої мотиви. Мама не хотіла тебе карати. Вона просто хотіла захистити мене від твого «масштабного» апетиту. Вона знала, що ти приїдеш не плакати, а ділити.
Артем раптом знітився. Його дорога куртка здалася завеликою на його плечах, які раптом опустилися. Він сів на той самий стілець, де мама зазвичай плела мені коси.
— Віро… Ну нащо ти так? Мені зараз справді важко. В Дубаї проект горить, рахунки заблоковані через санкції, дружина вимагає грошей на свій бренд… Ця квартира була моїм останнім шансом вийти в кеш. Давай по-доброму? Я заберу хоча б тридцять відсотків, і ми розійдемося?
Я подивилася на нього і відчула дивну річ. Мені не було його шкода. Але мені більше не було й боляче.
— Тридцять відсотків? Знаєш, Артеме, за десять років твого «бізнесу» ти жодного разу не запитав, чи є у мене гроші на нові чоботи, бо всі мої гроші йшли на мамині ліки та доглядальниць. Ти не знаєш, скільки коштує памперс для дорослого і як це — коли рідна людина не впізнає тебе вночі. Мій аудит закінчений. Ти отримуєш… нуль. Але я не заберу все.
Я дістала з сумки оксамитову коробку бабусі.
— Тут бабусині смарагди. Мама зберегла їх для мене як компенсацію. Я їх продам. Грошей вистачить, щоб виплатити тобі символічну суму — рівно стільки, скільки ти надіслав мамі за всі десять років. Три тисячі доларів. Це твоя «ціна синівської любові». Бери їх і пиши відмову від частки на мою користь. Або зустрінемося в суді, де спливе історія про те, як ти обікрав хворого батька. Вибирай.
Через два тижні Артем полетів назад до столиці. Він підписав усі документи. Коли ми стояли біля нотаріуса, він навіть не дивився мені в очі. Його «масштабний світ» виявився картковим будинком, який розсипався від одного подиху правди.
Я повернулася до маминої квартири. Я не стала зносити стіни. Натомість я зняла старі шпалери і виявила під ними написи олівцем — мій і його зріст, відмічений татом тридцять років тому. Я залишила цей клаптик стіни як нагадування про те, ким ми були до того, як гроші стали важливішими за людей.
Я продала частину коштовностей, зробив скромний, але світлий ремонт і відкрила в цій квартирі маленьку приватну студію для підготовки дітей до школи. Тепер тут знову звучать дитячі голоси, як і хотіла мама.
Учора мені прийшло повідомлення від Артема. Фото з Дубаю — він стоїть на фоні якогось хмарочоса, знову з келихом шампанського. Підпис: «Я знову на коні, Віро. Даремно ти трималася за те старе житло. Треба було мислити глобально».
Я посміхнулася і не відповіла. Моє «глобальне мислення» полягало в тому, що я можу спокійно спати вночі. Я не просто врятувала квартиру — я врятувала свою совість від його аудиту.
Родинні війни за спадок — це найбрудніші війни у світі, бо в них не буває переможців, лише ті, хто вижив. Але іноді справедливість приходить не від адвокатів, а від тих, хто мовчки спостерігав за нами роками з кутка кімнати.
Якщо ви доглядаєте за батьками не заради квартири, а за покликом серця — не бійтеся. Життя завжди знайде спосіб збалансувати дебет і кредит. А якщо ви «успішний Артем», пам’ятайте: батьківська хата має пам’ять. І одного разу вона може виставити вам рахунок, який ви не зможете оплатити жодною кредитною карткою світу.
