— Вірочко, є такі речі, які прощати не можна. Через нього померла моя дружина. Довів він матір до такого стану своїми витівками, що серце в неї й не витримало. З того часу знати я його не хочу!

— Вірочко, є такі речі, які прощати не можна. Через нього померла моя дружина. Довів він матір до такого стану своїми витівками, що серце в неї й не витримало. З того часу знати я його не хочу! 

Щоранку Віра любила стояти з чашкою гарячої кави в руках біля кухонного вікна. Вона дивилася вниз на прямокутник двору, який був оточений чотирма багатоповерхівками, що стояли по його периметру. Чоловік і син ще спали.

Віра любила ці хвилини наодинці з собою, без повсякденного шуму та гамору. Через 15 хвилин чоловік грюкне дверима у ванну, і закрутиться колесо щоденної рутини. Розпорядок буднього ранку Віра знала по хвилинах, але поки що був час, який належав тільки їй.

Віра дивилася у вікно. Двірник підмітав тротуар, сусіди виходили з під’їздів, власники собак ішли на прогулянку зі своїми улюбленцями. Літній чоловік вийшов годувати дворових котів. Родина Віри нещодавно купила квартиру в цьому будинку, але вона вже встигла познайомитися з ним.

Петро Іванович жив по сусідству. Щоранку за будь-якої погоди він ніс їжу бездомним котам, які оселилися в підвалі будинку. Одного разу Віра йшла додому і в дворі обігнала літнього чоловіка з важкою сумкою в одній руці.

— Давайте я вам допоможу. Вам куди? — запропонувала вона. Чоловік не одразу погодився. Він передав сумку Вірі й зітхнув із полегшенням. 

— У той під’їзд, якщо можна. Я потім сам упораюся, — вдячно вимовив він.

— Так і я в цьому під’їзді теж живу, проведу вас до квартири. — Вірі довелося збавити хід, підлаштовуючись під неспішні кроки чоловіка. Та й сумка виявилася досить важкою.

— Я на тиждень запаси їжі роблю. Ось не розрахував — купив більше, ніж можу донести, — вибачився сусід і продовжив: — Моя дружина померла два роки тому, тепер самому доводиться все робити.

— А діти у вас є? — запитала Віра.

— Є син, але… — і чоловік махнув рукою.

Віра співчутливо поглянула на нього.

— Це все я накупив не для себе, котів я годую у дворі, — ніби виправдовувався чоловік. Віра поглянула на нього з повагою. Вона любила пухнастих вихованців і завжди відчувала симпатію к людям, які допомагають їм.

Виявилося, що вони жили на одному сходовому майданчику. Віра передала йому сумку.

— Дякую вам велике за допомогу. Мене звати Петро Іванович, — вимовив він.

— Рада познайомитися, Петре Івановичу. Я — Віра, наша квартира навпроти.

Через тиждень Віра знову зіткнулася на вулиці зі своїм сусідом.

— Давайте я вам складу компанію, — запропонувала йому Віра.

Вони розговорилися, і Віра запропонувала: — Давайте ви мені напишете список продуктів. Ми з чоловіком у вихідні їздимо до супермаркету і купимо вам усе, щоб ви не тягали важке. Мені це не завдасть жодного клопоту.

— Що ви, Вірочко, не хочу вас обтяжувати, я вже якось сам.

Віра наполягла на своєму, і він погодився: 

— Тільки я обов’язково все оплачу, ви мені тільки скажете, скільки ви витратили.

Чоловік, дізнавшись, що дружина тепер опікується сусідом, сказав із посмішкою: 

— Ти просто невгамовна в мене. Навіщо воно тобі треба? Краще родичів його знайди і спробуй поговорити з ними, чому залишили старого самого без допомоги.

— Звісно, ти правий, але у Петра Івановича з рідних тільки син. На всі мої запитання він нічого не розповідає. Напевно, у них склалися погані стосунки. Каже, що йому дуже соромно за свого сина. І що ми такого зробили? Кілька разів привезли продукти. Я корм для тварин купую. Це хіба тягар для нас?

— Добре, благодійнице. Роби, як знаєш, — погодився чоловік.

Минуло пів року. Віра помічала, що Петро Іванович слабшає. Сил у нього вистачало тільки на те, щоб вийти на подвір’я і відпочити на лавочці. Одного разу Віра знову не витримала й вирішила поговорити з ним відверто.

— Петре Івановичу, може, мені зателефонувати вашому сину? Може, ви помиритеся. Чого ви живете один, із рідними людьми поруч треба бути.

Але сусід тільки похитав головою: 

— Ні, Вірочко. Є такі речі, які прощати не можна. Через сина померла моя дружина. Довів він матір до такого стану своїми витівками, що серце в неї й не витримало. З того часу знати я його не хочу. Він десь у своєї знайомої живе, — уперто твердив Петро Іванович.

Вірі було шкода цього самотнього й безпорадного старого. Вона намагалася хоч якось прикрасити його життя. То пиріг спече і поділиться з сусідом, то вікна в його квартирі вимиє, то порадує його цікавим детективом.

Одного разу сусід попросив Віру допомогти йому дістатися до місця, де була похована його дружина.

— Хочу побути з нею, може, уже востаннє. Ми прожили разом без малого 50 років. Сам я не доїду, це треба за місто виїжджати, от і прошу допомоги в тебе.

Віра запевнила сусіда, що у вихідні вони обов’язково поїдуть туди. Вона навіть умовила чоловіка, щоб він їх відвіз.

Петро Іванович сидів біля могили дружини. Віра делікатно відійшла вбік. Незадоволений чоловік залишився в машині. Вона повільно походжала біля входу, чекаючи на сусіда.

— Вірочко, дякую тобі велике. У тебе дуже добре серце. Мені пощастило на схилі віку зустріти таку людину, як ти, — подякував їй Петро Іванович.

Через три місяці сусіда не стало — серце зупинилося во сні. Коли того ранку Віра зателефонувала в його двері й хотіла уточнити, що йому купити ввечері в магазині, ніхто їй не відповів. У неї були запасні ключі від квартири Петра Івановича. Вона відкрила двері й виявила вже бездиханне тіло.

— Ви родичка? — запитав лікар швидкої, яку вона викликала.

— Ні, я сусідка, просто періодично допомагаю, тобто допомагала.

— А як зв’язатися з його рідними?

— Навряд чи знаю. У нього є син, але де він і що з ним, я не відомо. Петро Іванович з ним не спілкувався багато років, навіть чути про сина не хотів.  Ви говоріть, що треба зробити, я сама займуся похороном.

За час знайомства з Петром Івановичем Віра встигла прив’язатися до нього, і вона щиро сумувала за цією людиною. Чоловік намагався відмовити її:

 — Ти не уявляєш, скільки грошей треба витратити на похорон. Нехай розшукують сина. Тобі зайнятися більше нічим?

— Сумніваюся, що його син щось робитиме. Не по-людськи залишити його в морзі й сподіватися, що хтось раптом вирішить проблему. Мене потім усе життя совість гризтиме. Треба провести в останній путь, — умовляла Віра чоловіка. Той знову махнув рукою.

Віра все зробила за правилами. Їй навіть вдалося домовитися, щоб Петра Івановича поховали поруч із дружиною. На поминках були тільки вона та кілька літніх сусідок. Вони й розповіли Вірі, що син Петра Івановича виріс неробою. Скільки сліз пролила його матір, намагаючись надоумити сина. Він пив. Скільки грошей доводилося платити Петру Івановичу та його дружині, щоб витягнути сина з чергової халепи. Ось дружина Петра й не витримала, а сам Петро вигнав сина, відмовившись платити його чергові борги.

— Уже кілька років не бачили ми цього Стасіка, — сумно зітхали старенькі.

Через два дні до неї в квартиру подзвонили. Віра подивилася в очко дверей. На порозі стояв незнайомий чоловік.

— Хто там? — запитала Віра.

— Відчиняй, я син Петра Івановича, твого сусіда. Мені треба з тобою поговорити, — хрипко сказав незнайомець.

Здивована Віра відчинила двері, але в квартиру його не впустила, а той почав на неї кричати: 

— Ти відібрала у мого батька квартиру й відправила його на той світ! Вирішила поживитися! Нічого в тебе не вийде!

— А ну тихо, — перервала Віра потік незв’язних звинувачень. — Яку квартиру? Поясніть доладно, що ви хочете від мене?

— А то ти не знаєш. Я пішов до нотаріуса, щоб увійти у спадщину, а виявляється, старий склав заповіт на тебе, а рідного сина залишив без шеляга в кишені!

— Петро Іванович склав на мене заповіт? — здивувалася Віра. — Чоловіче, перестаньте репетувати. Я нічого не знаю про жоден заповіт.

— Артистка, значить. Не знаєш, то поїхали до нотаріуса, напишеш відмову від заповіту.

— Нікуди я з вами не поеду. Для початку я хочу розібратися в ситуації, — спокійно відповіла Віра.

— Що тут розбиратися! Цей папірець недійсний. Я його єдиний син і спадкоємець!

Нахабний голос Стасіка лунав по всьому під’їзду. До передпокою вийшов чоловік Віри. Вона пояснила йому у двох словах причину претензій незнайомця. Незваний гість продовжував ображати всіх і вся, у тому числі свого рідного батька. Чоловік Віри пообіцяв викликати наряд поліції. Тільки тоді той примовк.

— Ми ще продовжимо розмову, я цього так не залишу, — огризнувся він на прощання.

Щоб прояснити ситуацію, Вірі довелося звернутися до нотаріуса. Той підтвердив, що квартира дійсно була заповідана Петром Івановичем саме Вірі. Заповіт був складений три місяці тому. Нотаріус пояснив їй, що право власності на квартиру вона може отримати через пів року.

Повернувшись додому, Віра взяла запасні ключі від квартири Петра Івановича. Вона вирішила пошукати в паперах покійного хоч якесь пояснення, чому сусід так учинив. На книжковій полиці на найвиднішому місці в кімнаті лежала папка, у якій зберігався заповіт і лист, адресований особисто Вірі.

“Віро, прийми мій дарунок. За твою доброту до мене я хочу відповісти добром. Я роблю це з чистою совістю і на знак вдячності за твою людську турботу. Я чудово знаю свого сина і впевнений, що він звинувачуватиме мене в усіх смертних гріхах за цей заповіт. Тому додаю довідку про те, що я перебував при здоровому глузді й твердій пам’яті на момент складання заповіту”.

Сльози капали на лист, який вона тримала в руці. «Петре Івановичу, Царство вам Небесне», — прошепотіла Віра.

Стасік дійсно спробував оскаржити заповіт, мотивуючи тим, що його батько був не при собі, але медична довідка, яку заздалегідь підготував Петро Іванович, розставила все на свої місця.

Віра прийняла спадщину. Стасік кудись зник. Віра поставила гарний пам’ятник Петру Івановичу та його дружині. Двічі на рік вона їздить туди і прибирає на могилах. А дворовими котами відтоді довелося опікуватися їй — більше охочих у дворі так і не знайшлося.