Тишу ранку розірвав гуркіт старого ЗІЛа. Машина підстрибувала на вибоїнах, а в кабіні, вчепившись у кермо, як пірат у штурвал, сидів сват Степан. Обличчя його виражало таку сувору рішучість, ніби він віз не дрова, а щонайменше гуманітарну допомогу в зону лиха.
Біля воріт його вже чекав сват Василь. Він притулився до паркану, витираючи руки об старий фартух, і примружився від пилу.
— О, Степане! Привіз-таки? — гукнув Василь, намагаючись перекрити ревіння двигуна. — Я вже думав, ти там лісництво в полон узяв!
Степан заглушив мотор. Настала дзвінка тиша, яку переривало лише потріскування розігрітого металу. Він повільно виліз із кабіни, поправив кашкет і важко зітхнув, витираючи піт із чола.
— Ти, Василю, навіть не уявляєш, через що мені довелося пройти, — таємниче промовив Степан. — Це не просто дрова. Це золото, а не дерево. Кожен полінець відбирав, як наречену на весілля.
Василь підійшов до кузова, зазирнув усередину. Там лежала купа дубових і грабових цурок. Гарні, сухі, але… звичайні дрова.
— Ну, дрова як дрова, — знизав плечима Василь. — Дякую, свате. Давай розвантажувати, а тоді підемо обідати, Галя там уже борщ заправила, пампушки в печі…
Степан раптом виставив долоню вперед, зупиняючи свата на півслові.
— Постривай, Василю. Про борщ — це добре. Але давай спочатку про справи наші грішні. Про розрахунок.
Василь засміявся, ляснувши свата по плечу.
— Та що там розраховуватися! Я ж тобі казав: я за них віддам тобі той мій старий причеп, що ти просив, ну і, звісно, зверху «по-сватівськи».
Обличчя Степана раптом стало кам’яним. Він витягнув із кишені зім’ятий папірець, густо списаний цифрами.
— Причеп — то діло минуле, — холодно сказав Степан. — Я тут порахував. Пальне зараз — як нафта. Амортизація машини — раз. Мої нерви на блокпостах — два. Екологічний збір, який я надав «своїм людям» у лісгоспі — три. Коротше, Василю, з тебе вісімдесят тисяч гривень.
Василь завмер. Його рука, що тягнулася до борту машини, так і зависла в повітрі.
— Скільки?! — перепитав він, думаючи, що йому заклало вуха від гуркоту ЗІЛа.
— Вісімдесят тисяч. І це я ще знижку зробив, як рідні , — не моргнувши оком, відповів Степан.
Василь повільно відійшов від машини, дивлячись на свата так, ніби у того на голові раптом виросли роги.
— Степане… ти що, блекоти переїла? Чи тебе по дорозі сонячний удар вхопив? Вісімдесят тисяч?! Та за ці гроші я можу не дрова купити, а цеглу на нову хату! Я можу фундамент залити і ще на металочерепицю залишиться!
— Ти не рівняй цеглу до дуба! — вигукнув Степан, починаючи активно жестикулювати. — Це дуб королівський! Він горітиме в тебе в грубці три дні й три ночі, а тепла дасть стільки, що ви з Галею взимку в трусах ходитимете і вікна відчинятимете!
— Та я за вісімдесят тисяч можу собі африканський газ провести через увесь океан! — закричав Василь, червоніючи. — Свате, схаменися! Люди за ці гроші машини купують, нехай старі, але машини! А ти мені — купу патиків!
На крик із хати вибігла Галина, витираючи руки об рушник.
— Що тут за гвалт? Степане, синку, заходь до хати! Чого ви посеред вулиці горлаєте?
— Галю, йди сюди! — закликав Василь. — Подивися на цього бізнесмена! Він за ці дрова хоче вісімдесят тисяч! Він хоче, щоб ми замість того, щоб дітям на весілля збирати, йому за зиму все спалили!
Галина зупинилася, кліпаючи очима.
— Степане, то жарт такий? Може, ти нулі переплутав? — обережно запитала вона.
— Нічого я не переплутав, Галю! — вперто стояв на своєму Степан. — Ви знаєте, які зараз ціни в Києві? А на біржах? Деревина — це стратегічний ресурс! Це валюта! Я, можна сказати, від серця відірвав. Мені за ці дрова поляки пропонували євро, прямо на трасі зупиняли! А я сказав: «Ні, це для свата, це для родини!»
— Які поляки, Степане?! — Василь аж підстрибнув. — Ти від лісу до мене їхав п’ять кілометрів через поле! Де ти там поляків бачив? Хіба що перелітних птахів!
Суперечка розгоралася з новою силою. До воріт почали підтягуватися сусіди. Баба Параска пригальмувала з козою, зацікавлено витягнувши шию.
— Ти розумієш, — вів далі Степан, виходячи на середину дороги, як оратор. — Це логістика! Я витратив чотири години, поки вантажив. Моя година роботи коштує як година юриста в обласному центрі. Плюс — інтелектуальна власність. Я знав, де рубати!
— Яка власність?! — ревів Василь. — Ти зрубав те, що лісник вказав! Ти хочеш за купу сучків отримати капітал, на який можна пів хати звести? Та я за вісімдесят тисяч собі сонячні батареї на весь дах почеплю і буду на сонці кашу варити!
— Почепиш! — єхидно відповів Степан. — А як хмари підуть? А як сніг випаде? Прийдеш до мене: «Свате, дай полінце, бо пальці до ложки примерзають». А я скажу: «Зась! Купуй на біржі!»
— Та я краще власні стільці спалю, ніж тобі такі гроші віддам! — кричав Василь. — Ти подивися на ці дрова! Отут сучок, тут дупло… Це ж брак! За що тут платити? За дірки в дереві?
— Це не дірки, це природна вентиляція для кращого горіння! — не здавався Степан. — Ти нічого не тямиш у теплотехніці! Ці дрова — як напій: чим довше лежать, тим дорожчі. Я тобі їх за ціною минулого року віддаю, а ти ще носом крутиш!
— Минулого року?! Та минулого року за такі гроші можна було купити ліс разом із лісником і його собакою! — Василь почав ходити колами навколо ЗІЛа. — Степане, схаменися. Ми ж дітей разом хрестили. Ми ж на минулий Великдень разом у рові заснули від великої любові до ближнього! Де твоя совість?
— Совість у нас у державі податками обкладена, — відрізав Степан. — А мені треба заборгованість за газ гасити. Чого я маю бути меценатом вашого затишку
У цей момент на вулицю вибігла жінка Степана, Марія, яка, мабуть, відчула недобре і прибігла за чоловіком.
— Степане! Ти що тут влаштував? — закричала вона ще здалеку. — Я тебе чекаю обідати, а ти тут цирк на дроті влаштував!
— Маріє, не втручайся! — гаркнув Степан. — Я захищаю сімейний бюджет! Твій чоловік — не просто водій, він комерційний директор нашого господарства!
Марія підійшла до Василя й Галини, які стояли абсолютно приголомшені.
— Що він уже хоче? — тихо запитала вона.
— Вісімдесят тисяч, — пошепки відповіла Галина, наче називала суму державного боргу.
Марія на мить замовкла, перехрестилася і подивилася на свого чоловіка.
— Степане, ти що, в лотерею програв? Чи тебе в секті якійсь обібрали? Звідки така цифра?
— З математики! — гордо відповів Степан. — Я все вирахував. Якщо розділити вартість цих дров на кількість кілокалорій, що вони видадуть, то це дешевше, ніж купувати каву в паперових стаканчиках на заправці!
— Та ми каву на заправці не п’ємо! — вигукнув Василь. — Ми її вдома з цикорію варимо! Ти мені калорії не рахуй, ти мені по-людськи скажи: ти хочеш, щоб я тобі за цей прицеп дров віддав свою нирку?
— Мені твоя нирка ні до чого, вона в тебе від того домашнього вина вже не товарного вигляду, — хмикнув Степан. — Мені потрібні знаки національної валюти
Василь раптом заспокоївся. Це була та небезпечна тиша, яка передує шторму. Він підійшов до кабіни ЗІЛа, витягнув із замка ключі (Степан необачно їх там залишив) і поклав собі в кишеню.
— Так от, «директор», — тихо промовив Василь. — Машина стоїть на моїй території. Колеса вперлися в мій поріг. За стоянку комерційного транспорту в моєму дворі тариф — десять тисяч гривень за годину. Перша година пішла.
Степан спочатку розгубився, а потім почервонів так, що став кольором як стиглий помідор.
— Ти… ти грабіжник! Ти рейдер! Поверни ключі!
— Тільки після оплати стоянки, — склав руки на грудях Василь. — І за екологічний збір, бо твій трактор тут димить на мої помідори. А ще — за моральні збитки моїй дружині, яка через твій апетит ледь свідомість не втратила.
— Ах так?! — Степан виліз на кузов і почав скидати дрова прямо посеред дороги, не заїжджаючи у двір. — Тоді забирай свої дрова, а я машину вручну виштовхаю!
— Не виштовхаєш! — підбігла Галина. — Тут ухил у бік нашого паркану. Знесеш паркан — заплатиш як за будівництво торгового центру!
— Люди добрі! — закричала Марія, звертаючись до сусідів, які вже витягли насіння і спостерігали за виставою. — Дивіться, як куми гризуться! Свате, віддай ключі! Степане, злізь із воза, ти ж зараз спину зірвеш, хто город копатиме?
— Не злізу! — кричав Степан, кидаючи чергове поліно. — Це моя власність! Я маю право розпоряджатися своїм активом!
— Це не актив, це дрова! — ревів Василь. — Свате, ми ж з тобою на полювання ходили! Ми ж одну фляжку на двох ділили!
— То було за старим курсом! — відрізав Степан. — Світ змінився, Василю! Тепер кожен сам за себе. Капіталізм!
Бійка за калькулятор тривала б вічно, якби на дорогу не виїхала чорна іномарка. З неї вийшов молодий чоловік у солідному костюмі — це був Андрій, син Степана і зять Василя, який працював у місті в якійсь великій компанії.
Він хвилину спостерігав за тим, як один його тесть кидається дровами, а інший бігає з ключами навколо машини, а їхні дружини намагаються розборонити чоловіків за допомогою рушників.
— Тату? Свате? Ви що, розминку проводите? — запитав Андрій.
Всі четверо завмерли.
— Андрію! — кинувся до нього Василь. — Ти уявляєш, що твій батько витворяє? Він за ці дрова вісімдесят тисяч просить! Це ж… це ж хату можна було б почати будувати!
Андрій подивився на купу дров, потім на батька.
— Тату, вісімдесят тисяч? Серйозно?
Степан трохи знітився під поглядом сина, але марку тримав:
— А що? Я рахував… Пальне, амортизація…
— Тату, — зітхнув Андрій. — Я тобі вчора казав, що замовив сватові машину дров з доставкою через інтернет-магазин. І я їх уже оплатив. Вони мали приїхати завтра.
Настала мертва тиша.
— Як… оплатив? — прохрипів Степан.
— Отак. Карткою. Шість тисяч гривень за повну машину з доставкою та розвантаженням.
Степан повільно опустив поліно, яке тримав над головою. Сусіди почали відверто реготати. Баба Параска навіть впустила мотузку з козою.
— Шість… тисяч? — перепитав Степан.
— Шість, — підтвердив Андрій. — А те, що ти привіз, тату, — це ж ми з тобою збиралися моєму куму відвезти, він просив для лазні. Ти просто переплутав адреси, чи що?
Степан подивився на Василя. Василь подивився на ключі в руці. Галина почала тихо сміятися в рушник.
— То я… — почав Степан, — то я, виходить, бізнес-план на чужих дровах будував?
— Виходить, що так, — усміхнувся Андрій. — Але оскільки ти їх уже наполовину розвантажив сватові, то нехай уже лишаються. Тільки вісімдесят тисяч тобі ніхто не дасть. Хіба що Галя борщем пригостить.
Степан повільно зліз із кузова. Його пиха зникла, як ранковий туман. Він підійшов до Василя, зняв кашкет і почухав потилицю.
— Ну, це… Василю. Ти не сердься. То я, мабуть, перевтомився. Цифри в голові перемішалися. Знаєш, як воно — логістика, ринок…
Василь подивився на свата, похитав головою і простягнув ключі.
— Ех, Степане… Бізнесмен ти мій недороблений. Я вже думав, ти мені зараз і за повітря біля машини рахунок виставиш.
— Та ладно тобі, — буркнув Степан. — То я жартував так. Перевіряв твою стійкість до інфляції.
— Жартував він! — вигукнула Марія, даючи чоловікові легкого ляща по плечі. — Мало хату не розвалив своїми «королівськими дубами»! Ану марш у двір дрова складати!
— Всі разом складемо! — скомандував Василь. — А тоді — обідати. Але Степане, за кожен кинутий полінець — мінус одна пампушка з твого раціону!
Степан зітхнув, взяв два найбільші поліна і поплівся у двір.
— Чуєш, свате, — гукнув він уже від сараю. — А причеп ти мені все-таки віддаси?
Василь зупинився, хитро усміхнувся і відповів:
— Віддам, Степане. За вісімдесят тисяч… жартівливих «дякую»!
Село Великі Вуйки знову занурилося в мирну атмосферу. Тільки баба Параска ще довго розповідала на базарі, як сват за дрова хотів купити собі острів у Середземному морі, але вчасно згадав, що не вміє плавати.
Після того як дрова були нарешті поскладані в ідеальні стоси, а ЗІЛ перегнаний під паркан, уся компанія вмостилася за великим дубовим столом у саду.
Галина винесла величезну макітру з борщем, від якого йшов такий аромат, що навіть сусідський собака сів біля хвіртки й почав мрійливо дивитися в небо.
Степан сидів тихіше води, старанно виловлюючи ложкою шматочок сала, але комерційна жилка в ньому все ще пульсувала. Він ковтнув першу чарку домашньої наливки, заплющив очі від задоволення і раптом промовив:
— А знаєш, Василю, борщ у тебе — на мільйон. Я от думаю, якщо порахувати енерговитрати Галі на його приготування та врахувати унікальність рецептури, то одна тарілка мала б коштувати щонайменше як вечеря в «Парижі»!
Василь, який саме збирався вкусити пампушку, завмер і повільно поклав її назад.
— Степане, — лагідно почав він, — якщо ти зараз почнеш оцінювати цей борщ у валюті, я виставлю тобі рахунок за оренду стільця, використання моєї тіні від груші та за кожен подих свіжим повітрям у моєму дворі.
— Та я ж люб’ячи! — зареготав Степан, піднімаючи руки вгору. — Просто кажу, що ми з тобою, свате, багаті люди. Бо в кого є такий дуб у грубці, такий борщ на столі й така терпляча родина — тому ніякі вісімдесят тисяч не потрібні.
Марія тільки зітхнула, підкладаючи чоловікові добавки:
— Їж уже, стратегу. А причеп забереш завтра, якщо до ранку не придумаєш, як його в оренду НАСА здати для перевезення ракет.
Вечір догорав спокійно, а в повітрі пахло дубовою корою і справжнім, безцінним родинним затишком, який не купиш за жодні гроші світу.
Віра Лісова
