Олена стиснула кермо так, що побіліли кісточки пальців. Серце тьохнуло й провалилося кудись вниз, у шлунок. Вона не вірила своїм очам, хоча зір у неї був стопроцентним.
Знайомий темно-синій позашляховик стояв біля воріт чужого двоповерхового котеджу. Номер був той самий, який вона знала напам’ять. Три сімки в кінці, подарунок на день народження від друзів.
— Цього не може бути, — прошептала Олена, відчуваючи, як до горла підступає нудота.
Вона припаркувалася трохи далі, за розлогим дубом. Руки тремтіли, дихання перехопило. У скронях стукав пульс, заглушаючи шум вулиці.
Вранці Сергій, її чоловік, поцілував її в щоку й сказав, що поїде до матері. У свекрухи, Анни Петрівни, нібито протік дах на дачі. Він узяв інструменти, робочий одяг і поїхав о восьмій ранку. Олена сама збирала йому сумку з бутербродами. Поклала термос з кавою. Побажала удачі й попросила не перевтомлюватися. А тепер його машина стояла тут. В елітному селищі на іншому кінці міста. Зовсім не по дорозі до дачі свекрухи.
Олена дістала телефон. Пальці не слухалися, потрапляючи повз іконки. Нарешті, вона знайшла контакт «Коханий» і натиснула виклик. Гудки йшли довго, нескінченно довго. Олена рахувала кожен, і з кожним гудком надія танула.
— Так, Лєночко? — голос чоловіка був спокійним, навіть злегка захеканим.
— Ти де, Сергію? — запитала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.
— Як де? У мами, на даху. Тут роботи дуже багато, — бадьоро відзвітував він. — Шифер зовсім старий, доводиться возитися. А що трапилося?
— Нічого, — тихо сказала Лєна. — Просто хотіла дізнатися, як ти доїхав.
— Нормально доїхав. Гаразд, не можу говорити, руки зайняті. Цілую!
У трубці пролунали короткі гудки. Лєна повільно опустила телефон. По щоці скотилася самотня сльоза.
Він щойно їй збрехав. Спокійно, впевнено, без тіні сумніву. Дивлячись у вічі своїй матері, він би так не зміг. Чи зміг би?
Вона сиділа в машині й дивилася на вулицю. Час тягнувся, як густа патока. Минула година, потім друга. Жінка згадувала.
Вісімнадцять років шлюбу. Ціле життя, прожите разом. Вони одружилися зовсім молодими, коли в обох за душею нічого не було.
Разом знімали крихітну однокімнатну квартиру на околиці. Разом збирали на першу машину — стареньку «Таврію». Разом раділи появі дочки, Катрусі.
Лєна працювала на двох роботах, щоб Сергій міг закінчити інститут. Вона вірила в нього, підтримувала в усіх починаннях. Коли він вирішив відкрити свій бізнес, вона без вагань віддала всі заощадження.
— Ми прорвемося, Лєнко! — говорив він тоді, палаючими очима дивлячись на неї. — Ось побачиш, я куплю тобі дім і шубу!
І він стримав слово. Бізнес пішов у гору. Вони переїхали у просторий дім, купили гарну машину, почали їздити за кордон.
Здавалося, живи та радій. Донька виросла, вступила до університету. У них усе було: достаток, повага друзів, стабільність.
Лєна завжди вважала, що в них ідеальна сім’я. Звісно, пристрасть з роками постихла, але залишилося тепло, довіра, родинність душ. Так вона думала до сьогоднішнього дня. Ворота відчинилися. Лєна зворушилася, подавшись уперед. З двору вийшов Сергій. Він був не у робочому одязі, а в джинсах і легкій сорочці. Тій самій, яку жінка подарувала йому минулого місяця.
Поряд із ним йшла молода жінка. Яскрава, ефектна брюнетка в короткій сукні. Вона сміялася, закидаючи голову назад, і щось розповідала Сергію. Він посміхався. Так, як уже давно не посміхався Лєні. З якоюсь особливою ніжністю й захватом. Вони підійшли до машини. Жінка поклала руку йому на плече, поправила комір. Сергій накрив її долоню своєю й підніс до губ.
У Олени перехопило дихання. Повітря не вистачало. Він поцілував незнайомку, зовсім не по-родинному. Потім відчинив їй двері машини, й ввічливо запросив сісти. Жінка заплющила очі. Їй хотілося зникнути, розчинитися, провалитися крізь землю. Тільки б не бачити цього.
Вісімнадцять років життя. Все перекреслено однією миттю. Брехня про дах, про маму, про зайнятість на роботі. Скільки це триває? Місяць? Рік? А може, у нього давно вже друга сім’я?
Машина чоловіка рушила з місця й проїхала повз. Лєна сховалася, адже думала, що він її помітить. Але Сергій дивився тільки на свою супутницю. Вона залишилася сама на порожній вулиці. Всередині була порожнеча. Чорна діра замість серця.
Вона не пам’ятала, як доїхала додому. Машину вела на автопілоті, не розрізняючи дороги. В голові вертілася одна й та сама картинка: він цілує іншу руку. Удома було тихо. Катя була на парах, кіт спав на підвіконні. Звичайний, затишний дім, який вона з такою любов’ю облаштовувала. Тепер все тут здавалося чужим. Фотографії на стінах, де вони посміхаються й обіймаються, виглядали як насмішка.
Лєна пройшла у спальню. Відчинила шафу. Речі чоловіка висіли рівними рядами. Сорочки, які вона прасувала. Светри, які вона вибирала. Вона дістала велику валізу. Руки тремтіли, але діяли рішуче. Штани, сорочки, шкарпетки — все полетіло у валізу. Вона не складала акуратно, а засовувала клубком. Їй хотілося якомога швидше позбутися всього, що нагадувало про нього.
Через годину три валізи стояли у передпокої. Жінка сіла на пуф і подивилася на них. Що далі? Як жити далі? Їй сорок років. Вона вже не дівчинка. Кому вона потрібна тепер? Неспокій від самотності накрив її холодною хвилею. Може, промовчати? Зробити вигляд, що нічого не бачила? Багато хто так живе. Заради дітей, заради статусу, заради звички. Побігає й повернеться.
Але тут же інша думка обпалила її. Гордість. У неї є гордість. Вона не зможе лягти з ним в один ліжко, знаючи, що він був з іншою. Не зможе слухати його брехню. Ні. Це кінець. Точка неповернення пройдена.
Ввечері повернувся Сергій. Задоволений, веселий.
— Привіт, господинечко! — гукнув він з порога. — Втомився я сьогодні, як собака. Дах перекрили, тепер мамі не буде капати.
Лєна вийшла у передпокій. Вона стояла прямо, схрестивши руки. Обличчя її було кам’яним.
Сергій завмер, побачивши валізи. Посмішка сповзла з його обличчя.
— Це що? — запитав він, кивнувши на багаж. — Ми кудись їдемо?
— Ти їдеш, — тихо сказала жінка. — До мами. Або до тієї, брюнетки, у котеджі.
Сергій зблід. В його очах метнувся переляк.
— Яка брюнетка? Лєна, ти про що? Я був у мами цілий день!
— Не бреши мені! — скрикнула вона, і голос зірвався. — Я бачила твою машину! Я бачила вас! Я бачила, як ти її обіймав!
Сергій спробував підійти до неї, взяти за руку.
— Лєно, послухай, це помилка. Ти все не так зрозуміла…
— Не чіпай мене! — вона відштовхнулася, як від прокаженого. — Забирайся! Геть звідси!
— Ти з’їхала з глузду? — зло процідив він. — Через якусь дрібницю руйнуєш сім’ю? Скільки років коту під хвіст?
— Це ти зруйнував сім’ю, коли поїхав «латати дах», — відрізала Лєна. — Ключі залиш на тумбочці.
Сергій постояв хвилину, дивлячись на неї важким поглядом. Потім схопив валізи й вискочив за двері, грюкнувши так, що затремтіли стіни. Жінка зісковзла по стіні на підлогу й заплакала. Голосно, навзрид, у весь голос. Тепер можна. Тепер ніхто не побачить.
Наступні тижні минули, як у тумані. Образа не втихала, вона стала тупою, ноючою, постійною. Сергій дзвонив, писав повідомлення. То просив пробачення, то звинувачував її в істеричності. Лєна не відповідала. Вона подала на розлучення. Найважчим було розповісти доньці. Катя приїхала на вихідні й одразу помітила, що батька немає.
— Тато пішов, — сказала Лєна, намагаючись триматися. — У нього інша сім’я.
Катя помовчала, потім підійшла й міцно обійняла матір.
— Мам, ти в мене найкраща. Ти сильна. Ми впораємося. А він дурень, раз втратив таку жінку.
Ці слова стали для Лєна рятівним колом. Донька мала рацію. Життя триває.
Після розлучення жінка з головою пішла у роботу. Вона записалася на курси англійської, почала ходити в басейн. Їй треба було зайняти себе, щоб не думати, не згадувати. Вона змінила зачіску, оновила гардероб. Жінки на роботі говорили, що вона розцвіла. А всередині все ще була зима.
Минуло півроку. Біль трохи притупилася, але порожнеча залишилася. Лєна звикла засинати сама, прокидатися сама. Одного вечора в неї зламалася машина. Прямо посеред оживленого перехрестя, у годину пік. Мотор заглох і відмовлявся заводитися. Ззаду почали сигналити. Лєна намагалася завести двигун, але він лише жалібно хрипів.
У вікно постукали. Жінка опустила скло. На вулиці стояв чоловік років сорока п’яти. В окулярах, з добрими очима й легкою сивиною на скронях.
— Проблеми? — запитав він із посмішкою. — Давайте поможу відкатити на узбіччя, а то ви тут затор створюєте.
Лєна кивнула, вдячна за допомогу. Чоловік спритно уперся руками в багажник її машини, і вони зрушили з місця.
Коли машина була в безпеці, чоловік витер руки хусткою й представився:
— Михайло. Можна просто Міша.
— Олена, — відповіла вона.
— Що з вашим конем, Олено? Капризує?
— Не знаю, просто перестав працювати, — розвела руками вона. — Напевно, акумулятор сів або ще щось.
— Відкрийте капот, гляну. Я трохи розбираюся.
Михайло повозився з машиною хвилин двадцять. Виявилося, відійшов якийсь контакт.
— Ну ось, жити буде, — сказав він, закриваючи капот. — Але я б радив заїхати на сервіс, перевірити проводку.
— Дякую вам велике! — щиро сказала Лєна. — Я б тут аж до ночі стояла. Скільки я вам винна?
— Ображаєте! — засміявся Михайло. — Хіба за допомогу беруть гроші? Але якщо хочете віддячити, пригостіть мене кавою. Тут поруч є відмінна кав’ярня.
Олена завагалася. Вона не ходила на побачення вже сто років. Та й яке це побачення? Просто кава.
— Добре, — усміхнулася вона. — Кава — це мінімум, що я можу зробити.
Вони сиділи в кав’ярні дві години. Базікали про все на світі. Про погоду, про машини, про роботу. Виявилося, Михайло — архітектор. Він тепер був розлучений, вже п’ять років. Дружина пішла до молодого тренера з фітнесу. Лєна зловила себе на думці, що їй легко з ним. Він не намагався вразити, не хвалився, не тиснув. Він просто слухав і чув.
— Знаєте, Олено, — сказав він. — У вас дуже красиві очі. Але сумні. Вам не личить сум.
Лена зніяковіла.
— Життя не завжди весела штука, Мішо.
— Це вірно. Але все на краще. Якщо зачиняються одні двері, обов’язково відчиняються інші. Головне — не пройти повз.
Вони обмінялися телефонами. Михайло подзвонив наступного дня. Потім через день.
Вони почали зустрічатися. Спочатку просто гуляли в парку, ходили в кіно. Михайло був ввічливим, уважним, турботливим. Він дарував їй квіти без приводу, пам’ятав, яку каву вона любить. Лєна відтавала. Лід у її душі почав танути. Вона знову почала сміятися, щиро, від душі.
Через три місяці Михайло зробив їй пропозицію. Не пафосно, без кільця. Просто взяв за руку під час прогулянки й сказав:
— Олено, я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Я хочу прокидатися з тобою щоранку й щоб ти більше ніколи не сумувала.
Лєна заплакала. Від щастя.
— Я згодна, — прошептала вона.
Вони подали заяву до РАЦСу. Весілля вирішили не влаштовувати, просто розписатися й поїхати у подорож.
За тиждень до розпису подзвонив Сергій.
— Олено, нам треба поговорити, — голос був зовсім не тверезим і сумним.
— Нам немає про що говорити, Сергію, — холодно відповіла вона. — У мене все добре.
— А в мене погано! — закричав він. — Ця жінка… Вона мене кинула! Вигнала, як собаку! Виявилося, їй потрібні були тільки гроші!
— Мені це не цікаво.
— Олено, прости мені! Я зрозумів, що люблю тільки тебе! Давай почнемо все спочатку? Я все виправлю! Вісімнадцять років шлюбу не викреслиш!
Лєна подивилася у вікно. Там, біля під’їзду, її чекав Михайло з букетом білих троянд.
— Ти правий, Сергію, — сказала вона. — Не викреслиш. Але це минуле. А я живу теперішнім. І в моєму теперішньому тобі місця немає.
— Олено, не дурій! Кому ти потрібна у сорок років? Ми ж рідні люди!
— Я потрібна собі, — відповіла вона. — І людині, яка мене любить і не зраджує. Прощавай.
Вона натиснула відхилити й заблокувала номер. Серце билося рівно. Ніякого болю, ніякої образи. Тільки спокій і легкість. Вона вийшла на вулицю. Михайло побачив її, усміхнувся й пішов назустріч.
— Ти так сяєш, — сказав він, обіймаючи її. — Щось трапилося?
— Трапилося, — відповіла Олена, притуляючись до його плеча. — Я зрозуміла одну важливу річ.
— Яку?
— Здавалося — кінець. А виявилося — початок.
Михайло поцілував її у маківку.
— Це тільки початок, люба. Найперший початок.
Вони йшли алеєю, тримаючись за руки. Осіннє сонце сяяло яскраво, листя шаруділо під ногами. Попереду було ціле життя. Нове, щасливе, справжнє.
Олена зрозуміла, що зрада чоловіка стала для неї не трагедією, а звільненням. Якби він не пішов тоді до іншої, вона б ніколи не зустріла Михайла. Ніколи б не дізналася, що таке справжня турбота й любов. Іноді, щоб знайти щастя, треба пройти через біль і втрати. Треба знайти в собі сили закрити стару книгу й почати писати нову. І хай у сорок років життя тільки починається — тепер вона знала це точно. Головне — не боятися змін і вірити, що найкраще попереду.
Вони сіли в машину Михайла й поїхали назустріч своєму щастю. А десь у порожній квартирі сидів самотній чоловік і пив дешевий напій, розуміючи, що втратив найдорожче, що в нього було. Але це вже була зовсім інша історія.
