Тиша у квартирі номер сорок вісім була такою густою, що її, здавалося, можна було намазувати на хліб замість масла. Але масла в холодильнику все одно не було — ніхто не хотів іти в магазин, щоб зайвий раз не натрапити на «ворога» в коридорі.
Ольга Петрівна затамувала подих, притулившись вухом до тонкого дверного полотна своєї кімнати. На кухні щось брязнуло. Потім почулося характерне човгання капців.
— Знову він там… — прошепотіла вона, стискаючи кулаки. — Яструб недороблений. Годину чекаю, щоб в чайник води набрати.
Вона вичекала ще п’ять хвилин, сподіваючись, що зять Віталій нарешті забере свій судочок і зникне у надрах вітальні. Але ні — почувся виразний звук відкручування скляної банки. Клац. Тр-р-р. Це був звук маринованих огірків, які вона берегла на іменини.
Ольга Петрівна не витримала. Вона рвучко відчинила двері й вилетіла в коридор, як коршун на здобич.
— Віталію, я перепрошую, а чи не занадто пізно для дегустації консервації, яка вам не належить? — голос її дзвенів, як кришталь у серванті.
Віталій, високий чоловік у розтягнутій футболці, завмер з огірком у руці. На порозі кухні з’явилася донька Ольги Петрівни, Марина, яка явно відчула запах «смаженого».
— Мамо, почалося? — зітхнула Марина. — Людина просто хоче їсти після роботи.
— Їсти? — Ольга Петрівна театрально сплеснула руками. — Твій чоловік не їсть, Марино, він проводить інвентаризацію моїх запасів! Ці огірки стояли на полиці два місяці. Вони чекали на свято, а не на нічний дожор людини, яка за три роки не спромоглася навіть поличку у ванній прибити!
— Полицю? — Віталій нарешті проковтнув шматок. — Ольга Петрівно, я не чіпаю вашу поличку, бо боюсь, що якщо я заб’ю туди цвях, уся ця квартира розсиплеться від вашого постійного невдоволення. Ви ж створюєте такий тиск, що тут навіть закони фізики не витримують!
— Ти бачиш, Марино? — Мати повернулася до доньки. — Він ще й хамить! В моєму домі! В квартирі, де кожен куточок пам’ятає твого дідуся-професора! А він стоїть тут, хрумтить моєю працею і натякає на аварійний стан приміщення.
— Мамо, Віталік правий у тому, що ми не можемо жити як у розвідці! — вигукнула Марина, стаючи між ними. — Ми вже тиждень спілкуємося записками на холодильнику!
Сьогодні вранці я знайшла папірець: «Ваш шампунь занадто сильно пахне полуницею, у мене мігрень». Це нормально?
— Абсолютно нормально! — відрізала Ольга Петрівна. — Бо полуниця має пахнути полуницею, а не хімічною атакою першого класу небезпеки. І до речі, Віталію, чому ваші шкарпетки знову лежать на підвіконні? Ви чекаєте, що вони пустять коріння?
Віталій поставив банку на стіл з таким гуркотом, що кришка підскочила.
— Вони там сохли! Бо у ванній місця немає — там усе завішано вашими нескінченними хустинками та мереживом, яке ви не вдягали з часів Олімпіади-80! Ви окупували кожен квадратний сантиметр! Я навіть у туалет ходжу за розкладом, щоб не дай Боже не перетнутися з вашим «фе».
— Ах, розклад йому не подобається! — Ольга Петрівна перейшла на високі ноти. — Можливо, якби ви, шановний зятю, приносили в цей дім не тільки порожні обіцянки й апетит, а хоча б квитанцію про оплату комунальних послуг, я б виділила вам персональний графік!
— Я оплачую інтернет! — вигукнув Віталій.
— Інтернет? — Мати розсміялася дрібним, колючим сміхом. — Ви оплачуєте свій доступ до танків, щоб ховатися там від реальності, поки моя донька в’яне поруч із вами, як не полита герань!
— Мамо, досить! — Марина затулила вуха руками. — Ви обидва поводитеся як діти! Ти, мамо, чіпляєшся до кожної дрібниці, бо тобі нудно. А ти, Віталію, замість того, щоб просто промовчати, роздмухуєш пожежу!
— Я роздмухую? — Віталій був щиро обурений. — Я просто хотів огірок! Один. Маленький. Корнішон!
— Це був елітний огірок! — вигукнула Ольга Петрівна. — З насінням «Паризький корнішон»! Я його в черзі за розсадою вистояла три години!
— Та заберіть ви свій елітний овоч! — Віталій витягнув огірок з рота і демонстративно поклав назад у банку (що, звісно, було ще гіршою помилкою).
Ольга Петрівна зблідла.
— Ти… ти поклав надкусане назад у стерильне середовище? Марино, це кінець. Клич нотаріуса. Я переписую квартиру на кота. Кіт принаймні не вміє відкручувати банки й має манери!
— У кота немає манер, він краде ковбасу прямо зі столу! — закричав Віталій.
— Він робить це граціозно! — парирувала теща. — А ти — як варвар, що захопив Рим, але не знає, що робити з водогоном!
Марина раптом сіла на табурет і почала сміятися. Спочатку тихо, а потім вголос, до сліз. Мати й зять замовкли, підозріло дивлячись на неї.
— Чого ти смієшся? — в один голос запитали вони.
— Того, що ви зараз сперечалися через огірок десять хвилин, — витираючи очі, мовила вона. — Десять хвилин життя на овоч.
Мамо, я завтра куплю тобі десять таких банок. Віталію, я куплю тобі власну банку, на якій напишу «Вхід тещам заборонено».
Але благаю, давайте просто поп’ємо чаю разом. Без засідок і прослуховування стін.
Ольга Петрівна поправила халат і гордовито підняла підборіддя.
— Добре. Але чай питимемо з моїм сервізом. І Віталій обіцяє не дихати на позолоту занадто інтенсивно.
Віталій зітхнув, дістав чайник і подивився на тещу.
— Тільки якщо ви, Ольга Петрівно, розкажете, де сховали цукор. Бо я шукаю його вже три дні.
— На верхній полиці, за крупами, — неохоче буркнула Ольга Петрівна. — Там надійніше.
На кухні нарешті запахло м’ятою та чаєм. Але огірок у банці все одно залишився німим нагадуванням про те, що мир у цій хаті — річ дуже крихка.
Мирний чайний вечір тривав рівно двадцять хвилин, аж поки у двері не загрюкали так наполегливо, ніби приїхала як мінімум служба газу з перевіркою всіх конфорок країни.
На порозі стояв рідний брат Ольги Петрівни — дядько Толя, а за його спиною маячив величезний баул у клітинку, з якого стирчала вудка.
— Олюню! Вітасику! Приймайте десант! — пробасив Толя, ввалюючись у коридор разом із запахом річкової тріски .
— У мене вдома ремонт, фарбою тхне так, що таргани в непритомність падають. Поживу у вас тиждень-другий?
Ольга Петрівна застигла з чашкою в руках. Віталій повільно відклав недоїдений бутерброд. Марина прикрила обличчя долонею.
— Толю… — видавила Ольга Петрівна. — У нас тут, знаєш, дещо… тісно. Обстановка, так би мовити, камерна.
— Та яка там тісна! — Толя вже роззувався, кидаючи свої гумові чоботи прямо на килимок, який Ольга Петрівна чистила вчора три години зубною щіткою. — У тісноті, та не в образі! Віталю, допоможи баул підняти, там у мене карасі. Свіжі! Ну, майже свіжі, три години в електричці їхали, але дух мають міцний!
Через п’ятнадцять хвилин кухня, де ще недавно панувала напружена тиша, перетворилася на філіал рибного ринку.
— Анатолію Степановичу, — почав Віталій, намагаючись не дихати носом, — ви розумієте, що ці карасі зараз почнуть… еволюціонувати прямо у нас на столі? Ольга Петрівна тільки-но навела тут стерильність.
— Вітасю, не будь занудою! — махнув рукою дядько Толя. — Олю, давай найбільшу пательню! Зараз ми їх засмажимо так, що сусіди збіжаться.
— Сусіди збіжаться, щоб викликати поліцію через порушення санітарних норм! — вигукнула Ольга Петрівна, дивлячись на те, як риб’яча луска летить на її улюблені фіранки. — Толя, припини негайно! Ти не можеш просто прийти й влаштувати тут рибозавод!
— Олю, ти завжди була сухореброю, — добродушно відповів брат, чистячи рибу прямо на газеті «Голос громади». — Життя треба відчувати на смак! Віталю, підтримай мене! Чого ти стоїш, як пам’ятник невідомому зятю? Давай, неси огірочки з підпілля!
Віталій і Ольга Петрівна перезирнулися. Та сама банка з надкусаним огірком, яка була причиною нещодавнього скандалу, все ще стояла на столі.
— Огірків не буде! — відрізала Ольга Петрівна. — Вони… вони заблоковані санкціями.
— Якими ще санкціями? — реготав Толя, простягаючи руку до банки. — О, ось же вони! А що це з цим одним? Хтось не доніс до фінішу?
— Це… це була наукова експертиза на вміст нітратів! — раптом випалив Віталій, намагаючись врятувати ситуацію. — Ми проводили заміри. Ольга Петрівна дуже дбає про здоров’я родини.
Ольга Петрівна здивовано поглянула на зятя. Вперше за довгий час у її очах промайнуло щось схоже на схвалення.
— Саме так, — підхопила вона. — І результати невтішні, Анатолію. Огірки у сховку. Їж рибу, якщо вже приніс, але не чіпай консервацію.
— Та ну вас із вашою наукою, — пробурчав Толя, висипаючи гору мокрої риби на пательню. Олія зашкварчала так, ніби почалася артилерійська підготовка. — Краще скажіть, чому у вас у хаті такий холод? Ви що, економите на любові до ближнього?
— У нас не холод, у нас дисципліна! — заявив Віталій, раптом відчувши, що теща тепер — його союзник у боротьбі проти рибного хаосу. — Ми дотримуємося температурного режиму для збереження меблів і нервів.
— Дисципліна у них… — Толя перевернув карася, і хмара сизого диму окутала кухню. — Живете як у консервній банці. Олю, ти ж завжди любила пісні співати, коли ми малими були. А зараз що? Тільки й дивуєшся, чи зять банки не тарабанить. Я все чув через двері, поки чекав, щоб ви відкрили!
Марина, яка до цього мовчки спостерігала за цим божевіллям, не витримала:
— Мамо, Віталію, ви чуєте? Вас навіть у під’їзді чути! Дядько Толя правий — ми перетворили квартиру на зону бойових дій.
Ольга Петрівна зітхнула, знімаючи з плити каструлю, яка вже почала вбирати аромат смаженої риби.
— Добре, Толя. Смаж своїх карасів. Але якщо хоч одна лусочка завтра опиниться в моєму взутті — ти поїдеш добудовувати свій ремонт особисто, і без вихідних.
Віталій підійшов до тещі й тихо сказав:
— Я допоможу йому помити кухню потім. Ви йдіть відпочиньте.
Ольга Петрівна подивилася на нього, потім на задимлену кухню, потім на веселого брата.
— Віталію… — вона на мить завагалася. — Можеш доїсти ті огірки. Все одно стерильність порушена. Але поличку у ванні завтра прибий. Це буде твій внесок у капітуляцію.
Ранок наступного дня почався не з кави, а з басовитого хропіння дядька Толі, яке розносилося квартирою, наче гуркіт несправного трактора. Проте головне випробування чекало попереду: обіцяна поличка у ванній кімнаті.
Віталій стояв у коридорі, тримаючи в руках дриль. Ольга Петрівна, склавши руки, спостерігала за ним із порога кухні.
— Віталію, я нагадую: стіна там тонка, за нею — вентиляційна шахта. Якщо ви провалитеся в неї, я не буду викликати рятувальників, я просто замурую отвір, — попередила вона з притаманною їй «тещиною теплотою».
— Ольга Петрівно. Я знаю, що роблю, — впевнено (але з пітними долонями) відповів зять.
— YouTube… — зітхнула вона. — Раніше люди вчилися у майстрів, а тепер у телевізора. Толю! Йди-но сюди, будеш підстраховувати «інженера».
Дядько Толя виплив із кімнати і з рушником на плечі.
— Що тут? Будівельний майданчик? Вітасю, дай сюди інструмент
— Ні! — в один голос вигукнули Віталій і Ольга Петрівна.
— Добре, добре, — підняв руки Толя. — Я буду моральною підтримкою.
Віталій зайшов у ванну, приставив дриль до кахлю і натиснув на пуск. Звук «Дж-ж-ж-ж!» змусив Ольгу Петрівну здригнутися.
— Ой, лишенько! Це ж мій італійський кахель 2005-го року випуску! — заголосила вона. — Віталію, ви тиснете так, ніби нафту шукаєте! Легше!
— Я намагаюся пройти крізь глазур! — крикнув Віталій через плече. — Якщо ви будете стояти над душею, я продірявлю не стіну, а власну ногу!
У цей момент двері ванної різко відчинилися, і на порозі з’явилася Марина.
— Що тут за консиліум? Віталіку, ти вже пів години цілишся. Давай я сама це зроблю.
— Чоловіче самолюбство під загрозою! — реготав Толя. — Вітасю, якщо жінка візьме дриль, ти до кінця життя будеш чистити картоплю позачергово!
Віталій зібрав усю волю в кулак і натиснув сильніше. Раптом почувся дивний звук: «Хрусь!». Свердло пішло всередину занадто легко.
— Ой… — сказав Віталій.
— Що «ой»? — голос Ольги Петрівни став небезпечно тихим. — Де це ваше «ой» локалізоване?
З дірки в стіні раптом почала сочитися тонка цівка води.
— Ольгуню, — радісно констатував Толя, — здається, Віталік відкрив нове джерело мінеральних вод. Вітаю, у нас у ванній тепер гейзер!
— Ти пробив трубу! — закричала Ольга Петрівна, кидаючись за ганчіркою. — Ти не зять, ти стихійне лихо! Марино, дзвони в ЖЕК! Толя, перекривай воду!
— Де вона перекривається?! — панікував Віталій, намагаючись затулити дірку пальцем. — Ольга Петрівно, не кричіть, я втрачаю концентрацію!
— Яку концентрацію?! Ти мені зараз затопиш сусідів знизу, а там живе Ганна Павлівна, вона мене за одну пляму на стелі в суді з’їсть без солі й перцю!
У ванній почався справжній хаос. Толя намагався знайти вентиль у туалеті, зносячи по дорозі освіжувачі повітря. Ольга Петрівна підставляла під струмінь свій улюблений тазик для варення. Марина намагалася додзвонитися сантехніку.
І тільки серед цього гармидеру Віталій раптом завмер.
— Стоп! — крикнув він так голосно, що всі замовкли. — Це не труба!
— А що це, свята вода?! — огризнулася теща.
— Це… це конденсат зі старого бачка, — Віталій придивився уважніше. — Я просто зачепив кріплення зливного механізму. Зараз підкручу — і все.
Він спритно орудував ключем, і за хвилину текти перестало. У ванній запала тиша. Всі були мокрі, розпатлані й важко дихали.
Ольга Петрівна подивилася на свій тазик, на мокрого Віталія, на Толю, який застряг головою біля стояка, і… несподівано хмикнула.
— Ну що, «майстер», — сказала вона, витираючи обличчя краєм халата. — Поличка висить?
Віталій подивився на стіну. Поличка висіла. Кривувато, але трималася.
— Висить, — видихнув він.
— Знаєш, — Ольга Петрівна вперше назвала його на «ти», — за те, що не втік з поля бою, сьогодні на вечерю будуть голубці. Але! Ти йдеш у магазин за фаршем. І не дай Боже ти купиш той дешевий, де більше сої, ніж совісті у мого брата!
— Куплю найкращий, Ольга Петрівно, — усміхнувся Віталій.
Толя виліз із туалету, витираючи руки:
— От бачите! Спільна праця — вона облагороджує! Олю, а мені голубець дістанеться?
— Тобі дістанеться віник і швабра, — відрізала сестра. — Будеш прибирати наслідки своєї «моральної підтримки».
Увечері вся родина сиділа за столом. Навіть огірок у банці більше не здавався причиною для суперечки.
— Знаєте, — сказав Віталій, піднімаючи келих із соком, — я зрозумів одну річ. Нам не потрібні були великі кімнати. Нам просто треба було один раз разом щось зламати, щоб нарешті почати лагодити наші стосунки.
— Гарно сказав, — кивнула Ольга Петрівна. — Але поличку завтра я таки перевішу. Рівно. Поки ти будеш на роботі.
Тетяна Макаренко
