Вона відразу і не впізнала його. І тільки коли дала йому милостиню в кілька монеток, зупинилася і стала вдивлятися в обличчя жебрака.
Оброслий, зморшкуватий, згорблений старий теж не впізнав Світлану – свою пасербицю.
Відразу ж нахлинули спогади, і пронеслися в Свєтиній свідомості в кілька хвилин.
Багато років тому Свєтина мама проводила вітчима в армію і дала клятву, що дочекається, тому що дуже його любила. Але через рік зaвaгiтніла від іншого. І не тому, що розлюбила Павла, а тому що зробила по молодості років дурість. Коли Павло повернувся додому, у Валентини вже була дочка Світлана. Але чоловіка не було.
Чотири роки Павло шукав собі пару, але так і не одружився. А потім пройшла образа на Валю і вони зійшлися. Крім Свєти, в родині народилося ще двоє дітей. Валентина до такої міри була вдячна Павлу за те, що пробачив її невірність, що у всьому покірно слухалася. Павло любив Валентину.
А ось дочку її – Світлану – не міг прийняти. Пасербиця завжди була на другому плані після його рідних дітей. У сімнадцять років вітчим відправив дівчинку в місто, покаравши, влаштуватися на взуттєву фабрику і заробляти собі на життя самостійно. Через рік Світлана зaвaгiтніла, але її хлопець відмовився з нею одружитися.
Вітчим вказав на поріг, сказавши, щоб грошей на утримання дитини просила у того, з ким нагyляла дочку. Мати винувато опустила голову, показавши на молодших дітей, яких треба було годувати і взувати.
Три роки Світлана жила впроголодь. І як тільки життя трохи налагодилося, вирішила залишити фабрику і піти вчитися в будівельний технікум. Перший рік було дуже важко, і вона вирішила ще раз попросити грошей у батьків.
Їй треба було на перших порах трохи грошей хоча б на продукти. Але вітчим не дав і цієї суми, сказавши, що треба своїх дітей вчити – Свєтиних молодшу сестру і брата. Мати знову підтримала чоловіка.
Світлана витягнула своє навчання, отримала диплом, влаштувалася в будівельну організацію. Вона виявилася хорошим працівником і незабаром її призначили начальником відділу. Тут же на підприємстві зустріла майбутнього чоловіка.
Наpoдила сина і в достатку прожила двадцять щасливих років. Нещодавно чоловік помep, і Свєта залишилася в трикімнатній квартирі одна. Дочка отримала вищу освіту, вийшла заміж і живе окремо. Син поїхав вчитися до іншого міста.
Останній раз вона бачила вітчима десять років тому, коли їздила на поxopон матері. Він був убuтuй гоpeм і навіть не помічав Світлану. З маминих речей Світлана нічого не взяла. Так їй би і не дали. Молодші брат і сестра ходили слідом, розподіляючи, кому який посуд дістанеться. Світлана взяла з сімейного альбому кілька фотографій, з тим і поїхала.
Побачити вітчима, який проситиме біля магазину милостиню, Світлана ніяк не очікувала. Вона думала, що він так і живе в селі в своєму будинку або у когось з дітей.
– Здрастуйте, Павло Івановичу, – звернулася до нього Світлана.
Старий став уважно вдивлятися в Свєтіне обличчя, потім губи його затремтіли, очі затуманились:
– Світлано?! – запитав він.
Світлана кивнула головою.
– Рідненька ти моя, – тихо видихнув старий, – Світланко, як же я давно тебе не бачив! Як ти на маму стала схожа!
Світлана дізналася, що будинок давно проданий і що вітчим жив спочатку у сина, а коли він привів другу дружину, то батькові місця в квартирі не знайшлося. Дочка вдало вийшла заміж і живе в іншому регіоні. І хоч будинок у неї повна чаша, постійно говорить, що грошей немає. Павло Іванович раніше хоч іноді навідувався до сина, а тепер і не заглядає туди, – не потрібен він ні дітям, ні внукам.
Світлана привела вітчима додому, і коли він умився, запросила за стіл. Від достатку продуктів старий розгубився і навіть засоромився. Він невпевнено почав їсти, а потім раптом відклав вилку і запитав винувато:
– Світланко, а пам’ятаєш, я тобі грошей не дав?
– Не пам’ятаю, Павло Івановичу, – спокійно сказала Світлана, – ви їжте, ми ще з вами чай будемо пити.
– Ну як же? – здивувався старий, – ти тоді з донькою приїжджала, говорила, що на навчання гроші потрібні.
Світлана знову заперечливо похитала головою:
– Не пам’ятаю.
Вітчим опустив очі. І тут Світлана підскочила і пішла в іншу кімнату.
– Ось, – сказала вона, повернувшись, і поклавши на стіл альбом з фотографіями, – дивіться, Павло Івановичу.
На фотографії був молодий вітчим з п’ятирічною Світланою на руках. А Свєта тримала в руках коробку печива.
– Це ж тобі тут п’ять років! – посміхнувся вітчим, – у тебе саме день народження був.
– Точно! А це печиво ви мені тоді подарували: воно було зроблено у вигляді різних літер алфавіту.
– Невже пам’ятаєш? – здивувався вітчим.
– Пам’ятаю, – сказала, посміхаючись Світлана.
Старий закліпав очима, намагаючись не показувати сліз. Вперше за довгий час він відчув себе в будинку, де йому раді. А Світлана знову відчула те почуття радості від спільних добрих спогадів, коли вітчим подарував їй в дитинстві величезну коробку печива і, піднявши на руки, поцілував її.