У тихому передмісті, де старовинні вулички вистелені бруківкою, а в кожному дворі ростуть вишні, що навесні вкривають усе рожевим цвітом, жила велика родина Петренків.
Це була типова українська сім’я: три покоління під одним дахом, з традиціями, які передавалися від бабусі до онуків, і з тими маленькими таємницями, що іноді вибухали, як феєрверк на Івана Купала.
Голова родини, дідусь Іван Петрович, був ветераном, який любив розповідати історії. Його дружина, Світлана Петрівна, тримала дім у залізному кулаці: кухня – її царство, де варилися борщ і вареники.
У них було двоє синів: старший, Богдан, спокійний інженер з дружиною і двома дітьми, і молодший, Вітя, авантюрист, який подорожував світом, а тепер повернувся з “сюрпризом”.
Вітя, високий хлопець з вицвілою від сонця шкірою і татуюванням на плечі – якір з написом “Море кличе”, – одружився з Христинею два роки тому.
Вони зустрілися в Туреччині: вона – гід для туристів, він – водій на круїзному лайнері. Любов блискавична, як літня злива.
Але повернувшись додому, Вітя привіз не тільки дружину, а й п’ятирічного хлопчика на ім’я Максимко.
“Мій син”, – сказав він батькам, і крапка. Правда виявилася складнішою: Максимко був від попереднього шлюбу Христини, з яким вона розлучилася через оковиту. Вітя знав про це з самого початку, але для нього це не мало значення. “Я його люблю, як рідного”, – повторював він.
Родина мовчала. Світлана Петрівна ковтала образи, бо мріяла про онука від Віті, а не “чужого”. Богдан з дружиною Оленою перешіптувалися, але ніхто не смів дорікати. “Сім’я – то святе”, – казав дідусь Іван, і всі кивали.
Але Христя… Ох, Христя була як терен у саду: красива, колюча і ніде не дає спокою. Молода жінка з довгим чорним волоссям, гострим язиком і манерою говорити, ніби читає лекцію в університеті.
Вона виросла в селі під Одесою, де вчителька вчила її “не терпіти нісенітниць”, і тепер у Львові намагалася перевиховати всю родину.
“Чому ви досі миєте посуд руками, а не в посудомийці? Чому Максимко грається на підлозі, а не в іграшковому центрі?” – її зауваження лунали щодня, як дзвоники в церкві, тільки не мелодійно, а дратувально. Світлана Петрівна терпіла, бо любила сина. Але терпець має межу.
Межа ця луснула на Великодній вечері. Рік минув, Максимко вже звик до львівських дощів, Вітя знайшов роботу в логістичній фірмі, а Христя – у туристичному агентстві.
Але напруга наростала. Світлана Петрівна цілий тиждень готувалася: пекла паски з маком і родзинками, фарбувала яйця в цибулевому лушпинні, варила ковбасу домашню і запікала качку з яблуками.
Дім пахнув весною і теплом. Зібралася вся родина: дідусь Іван з тростиною, Богдан з Оленою і їхні діти – десятирічна Мар’янка і семилітній Сашко, тітка Марія з сусіднього будинку, яка завжди пліткувала, і, звісно, Вітя з Христею та Максимком.
Стіл накритий білою скатертиною, свічки мерехтять, крашанки в кошику блищать червоним і золотим. Всі сіли, дідусь Іван прочитав молитву: “Христос Воскрес!” – і почався гамір. Діти реготали, ковтаючи паски, Олена розповідала про школу Мар’янки.
– Христос Воскрес! – гукнув Вітя.
– Воістину Воскрес! – відгукнулися всі.
Христя сиділа поруч, акуратно нарізала шинку для Максимка.
– Максимчику, їж повільно, не хапайся за виделку, як за лопату, – сказала вона лагідно, але з ноткою вчителя. – Пам’ятай, що ми в родині, а не на пікніку.
Максимко кивнув, слухняний, як ягня. Світлана Петрівна помітила це і стиснула губи. “Знову повчання”, – подумала вона.
Розмова текла: про погоду, про ціни на м’ясо, про те, як Сашко ледь не впав з велосипеда.
Тітка Марія, як завжди, почала пліткувати:
– А чула я, що в сусідів, у Ковальських, син одружився з англійкою. От лихо! Тепер усе по-англійськи говорить.
– Та годі, Маріє, – махнув рукою дідусь Іван. – Сьогодні свято, не про плітки.
Христя не втрималася:
– А знаєте, дідусю, у Європі на Великдень не пліткують. Там говорять про культуру, про традиції. Чому ми досі крашанки стукаємо, як у печері? У Німеччині яйця ховають у саду, і діти шукають – це розвиває логіку.
Світлана Петрівна налила собі компоту, ковтнула і мовчала. Але Христя не зупинялася:
– І взагалі, Світлано Петрівно, ви б паски в духовці не пекли, а в хлібопічці купили. Економія часу! А то ви весь день на ногах, як у рабстві.
Олена, дружина Богдана, ніяково посміхнулася:
– Христю, ну, домашні паски – то смак дитинства. Я от люблю, як вони рум’яні, з скоринкою.
– Смак дитинства? – перепитала Христя, піднявши брову. – Це ностальгія, а не раціональність. У сучасному світі треба оптимізувати. Вітю, скажи батькам, що я права. Ми ж у 21 столітті!
Вітя, жуючи качку, кивнув:
– Та ну, Христю, не чіпай маму. Паски в неї – найкращі у Львові.
Але Христя вже розійшлася:
– І оте ваше “Христос Воскрес” по сто разів . У Швеції просто обіймаються і їдять лосося. Екологічно, без зайвого шуму.
Тут Світлана Петрівна не витримала. Вона взяла ложку – ту саму срібну, яку дідусь Іван привіз, – і грюкнула нею об стіл так, що склянки задзеленчали.
Усі замовкли, як миші перед котом. Діти витріщилися, Максимко сховався за маму, тітка Марія витерла піт з чола хусткою.
– Вітю, ми твою Христину не дорікаємо, і мовчимо, що ти виховуєш чужу дитину! – вигукнула Світлана Петрівна, її голос тремтів, як листя на вітрі. Очі блищали сльозами, але погляд був твердий, як граніт. – То чому вона нам скільки зауважень та претензій виставляє? За паски, за яйця, за все! Ми тебе, сину, виростили, нагодували, навчили, а ти привів отаку… отаку критику в дім! Досить!
Тиша запала, густа, як туман над Стриєм. Вітя почервонів, як рак варений, і опустив виделку.
– Мамо… – почав він тихо. – Не треба так. Максимко – мій син. Я його люблю.
Христя підскочила, її обличчя спалахнуло:
– Чужа дитина? Це мій син, і Вітя його батько! А ви… ви толеруєте, але зневажаєте! Я намагаюся покращити ваше життя, а ви ображаєтеся на поради!
Дідусь Іван постукав тростинкою по підлозі:
– Досить, всі! Світлано, доню, сядь. Христю, ти гість у домі, тримай язика за зубами. Сьогодні свято, не базар.
Але Світлана Петрівна не сіла. Вона встала, руки тремтять, але голос твердий:
– Гість? Два роки вона в нашому домі, їсть наш хліб, а тільки й робить, що повчає! “Не так миєш, не так прасуєш, не так годуєш!”
А про Максимка… Ох, Вітю, ти знаєш, як я мовчала. Коли ти його вперше привів, я сказала: “Сину, якщо ти щасливий – то й я”. Але всередині… Всередині болить! Ти мріяв про свою дитину, а тепер чужу тягнеш. І ми мовчимо, бо любимо тебе. А вона? Чому вона не може просто подякувати за борщ, за чисту сорочку?
Олена, намагаючись заспокоїти, торкнулася руки свекрухи:
– Світлано Петрівно, ну, Христя ж молода, звикла по-своєму. Давайте не псувати свято.
Але Христя не мовчала:
– Подякувати? За що? За те, що ви живете як у 19 столітті? Я працюю, Вітя працює, а ви чекаєте, що ми будемо кланятися за вашу “гостинність”? Максимко – не чужий! Він наш син, і якщо ви не можете це прийняти, то…
Вітя перервав її, схопивши за руку:
– Христю, стоп! Мамо, вибач. Я не хотів, щоб так. Максимко справді мій. Я його всиновив офіційно. Папери є. І Христя… вона добра, просто… емоційна.
Тітка Марія, яка досі мовчала, не втрималася:
– Ой, Вітю, та всі знають про папери. Але Світлана права – ви терпіли, а тепер вилилося. Христю, доню, ти ж розумна дівчина. Чому не можеш просто жити, як усі? Без цих твоїх “європейських” штук?
Богдан, старший брат, кашлянув:
– Слухайте, давайте розберемося спокійно. Мамо, ти образилася – розумію. Христю, ти образилася – теж. Але родина – то не ідеал. У нас з Оленою теж сварки були. Пам’ятаєш, Олено, як ти хотіла розлучитися через те, що я не мию чашки?
Олена засміялася нервово:
– Пам’ятаю. Але ми поговорили. Треба говорити, а не кричати.
Діти, які досі сиділи тихо, почали шепотітися. Мар’янка потягнула маму за рукав:
– Мамо, а чому бабуся кричить? Це через яйця?
Сашко додав:
– А я люблю стукати яйця! Бум-бум!
Це розрядило атмосферу. Усі посміхнулися, навіть Світлана Петрівна витерла сльозу.
– Ох, малята мої… – зітхнула вона. – Ні, не через яйця. Через те, що бабуся стара, і хоче, щоб усе було добре.
Христя, бачачи, як Максимко ховається, пом’якшала:
– Світлано Петрівно… Вибачте. Я не хотіла образити. Просто… Я виросла без такої родини. Мами не стало рано, батько вживав, тож я сама себе виховувала. І тепер боюся, що все буде як у дитинстві – без ладу. Тому й повчаю. Але про Максимка… Ви праві, це боляче чути. Я люблю Вітю, і дякую вам за нього.
Світлана Петрівна подивилася на невістку довгим поглядом:
– Доню, я теж вибач. Не мала права так сказати про дитину. Максимко – ангел. Він мене обіймає щодня, каже “бабусю”. То як чужий? Але… ти мене зачепила. Ми тебе прийняли, а ти ніби згори дивишся. “Не так, не те”. Хочеш покращити – добре, але з любов’ю, а не з претензіями.
Вітя встав, обійняв маму:
– Мамо, Христю, люблю вас обох. Давайте миритися. Христос Воскрес!
– Воістину Воскрес! – відгукнулися всі, чокнувшись.
Але це був тільки початок. Вечеря продовжилася, але напруга не зникла. Після їжі родина розійшлася по кімнатах: дідусь Іван узяв тростину і вийшов у сад, Богдан з Оленою повели дітей грати в хованки. Світлана Петрівна помила посуд (Христя запропонувала посудомийку, але цього разу мовчки), а Вітя з Христею відвели Максимка спати.
У спальні, коли хлопчик заснув, Вітя повернувся до дружини:
– Христю, ти чула маму. Вона права в чомусь. Ти справді часто критикуєш. Може, пом’якши?
Христя сіла на ліжко, обхопивши коліна:
– Вітю, я боюся. Боюся, що якщо не тримати все в руках, то розвалиться. У моїй сім’ї так і було. А ти… ти такий спокійний, як море. Я заздрю. Але про Максимка… Це боляче. Вони мовчать, але я відчуваю осуд.
Вітя обійняв її:
– Ніхто не осуджує. Мама просто… стара школа. Давай завтра поговоримо з усіма. Як родина.
Тим часом у кухні Світлана Петрівна пила чай з тіткою Марією.
– Маріє, як думаєш, я перегнула? – запитала вона.
Тітка зітхнула:
– Перегнула, але справедливо. Христя – то буря, а ти – скеля. Треба миритися. Інакше Вітя між двома вогнями.
– Знаю. Але скільки можна терпіти? Про дитину… Ох, серце крається. Вітя мріяв про сина, а тепер…
– А тепер має сина. І любить. Дай час, Світлано. Ти ж добра душа.
Наступного ранку, у неділю, сонце світило яскраво. Родина зібралася на сніданок: сирники з сметаною, кавуни, чай. Діти бігали, сміх лунали. Але Світлана Петрівна вирішила не тягти.
– Всі за стіл! – гукнула вона. – Поговоримо, як люди.
Усі сіли. Дідусь Іван кивнув:
– Говори, доню.
Світлана Петрівна подивилася на Христю:
– Доню, вчора я сказала зайве. Про Максимка. Вибач. Він наш онук, і крапка. Я люблю його. А ти… ти частина родини. Але давай домовимося: менше зауважень, більше “дякую”. Гаразд?
Христя кивнула, очі вологи:
– Гаразд, Світлано Петрівно. Я спробую. І дякую за все. За дім, за тепло. Я просто… хочу бути корисною.
Вітя посміхнувся:
– Ось і добре. А тепер – сирники!
Богдан додав:
– І про яйця: стукати – то наша традиція. Не чіпай, Христю!
Усі засміялися. Мар’янка вигукнула:
– А я люблю, коли бабуся кричить! То весело!
Атмосфера розтанула. Після сніданку родина пішла в парк: гуляли, годували качок, їли морозиво. Максимко тримався за руку Віті, а Христя – за Світлану Петрівну.
– Бачиш, доню, – сказала свекруха тихо. – Родина – то не ідеал. То як дерево: гілки гнуться, але не ламаються.
Христя стиснула руку:
– Дякую. Я буду старатися.
Минув тиждень. Життя повернулося в звичне русло, але з маленькими змінами. Христя купила посудомийку – подарунок родині, але сказала: “Спробуйте, якщо сподобається”.
Світлана Петрівна навчила її пекти паски “по-старому”, і вони сміялися над опаленим краєм. Вітя з Максимком будували замок з кубиків, а дідусь Іван розповідав історії про море – для онука, який мріяв стати капітаном.
Але історія не скінчилася на тому. Через місяць родина зіткнулася з новим випробуванням. Христя дізналася, що при надії. Радість! Але й тривога: “А якщо не приймуть, як Максимка?”
Вона сказала Віті ввечері, в їхній кімнаті:
– Вітю, я боюся. Вони ж вчора тільки мирилися.
Вітя поцілував її:
– Скажи мамі. Вона зрадіє.
Наступного дня, за обідом, Христя встала:
– Світлано Петрівно, Вітю… У нас новина. Я при надії.
Тиша, а потім крик радості. Світлана Петрівна заплакала, обіймаючи невістку:
– Доню моя! Онучка! Або онук – неважливо. Це ж диво!Тітка Марія вигукнула:
– Бачиш, Маріє, все гарно склалося!
Богдан додав:
– Христю, вітаю! Тепер ти точно наша.
Христя, з сльозами, сказала:
– Дякую. Я люблю вас усіх. І Максимка теж.
Максимко, почувши, підбіг:
– Мамо, а я буду старшим братиком?
– Так, сонечко, – відповіла Христя.
З того дня все змінилося. Світлана Петрівна з Христею стали подругами: разом ходили на базар, шили одяг для малюка, ділилися секретами. Христя менше повчала, більше слухала. А про “чужу дитину” ніхто не згадував – бо всі були рідними.
Через дев’ять місяців народився хлопчик – назвали Андрійко. Родина святкувала: паски, яйця, сміх. Світлана Петрівна тримала онука:
– Диви, Вітю, твій син. Наш.
Вітя кивнув:
– Наш, мамо.
Христя додала:
– І Максимко – наш. Усе справедливо.
А дідусь Іван підвів підсумок:
– Родина – то як море: буває шторм, буває спокій. Але тримається разом.
І всі погодилися. Бо в цій родині, як і в кожній, слова могли ранити, але любов зцілювала.
Віра Лісова
