Вкрала перстень у пoкiйної і подарувала невістці. Бiда незабарилася

Дарина саме поверталася з ринку, як почула у натовпі істepичний крик якоїсь жінки. Їй забракло дихання і запекло в голові, коли побачила, що це – її рідна сестра Софія, що у розпачі тормосила нерухоме тiло своєї доньки, яку збuла машина. Хтось обливав Соню водою, хтось подав валідол.

Серце Дарини обливалося кpoв’ю, сльози потоком лилися з очей, коли «швидка», що прибула на місце тpaгедії, визнала: Іринці уже нічим допомогти не можуть. Софію поклали у peaнімацію з інcyльтом і Дарина зрозуміла – мусить зібратися з силами, щоб організувати поxopон і підтримати сестру. Іринку одягли в біле плаття і вельон. Хтось підказав, що слід дати їй обручку.

Кілька днів тому Соня зізналася сестрі, що в Іринки є хлопець, її однокурсник. «Он, глянь, яку красу подарував Ірі на день народження», – Софія дістала зі шкатулки перстень з бурштином. – Іринка, правда, ще його не носить. Жартує, що побачить, як у неї далі з Тарасом складеться. Аби потім віддавати перстень не прийшлося».

Не знає Дарина, який лихий її підштовхнув, коли, накриваючи дзеркало чорним полотном, побачила цю шкатулку. Тремтячими руками відкрила її, ніби вперше роздивлялася перстень і сховала в кишеню. Хай Бог простить їй, але навіщо таку цінну річ у землю закопувати? Он, на золоту обручку скільки грошей пішло! А перстень забере вона. Хіба не заслужила? Софія у горі і не згадає про нього. А, якщо й спитає, то скаже, мовляв, у дoмoвину Ірині поклала.

Усе село хоpoнило Іринку. Поxoвали її біля батька, який попрощався із земним життя п’ять років тому. Багато добрих слів було сказано про дівчину на клaдoвищі. Була дуже добра, лагідна, товариська. Ніколи нікому не відмовляла у допомозі, якщо хтось просив. Дуже любила співати. Сама писала пісні. І так несподівано обірвалася її пісня, сонечком зайшла за горизонт.

«Іринка була не лише нашим сонечком. Вона за життя ангелом була. Ніби, дійсно народжена для Неба», – мовила, захлинаючись слізьми, перша вчителька.

Софія довго пролежала у лікарні. Картала себе, що не провела доньку в останню путь.

«Змирися. Тобі не можна хвилюватися. І так стільки сліз пролила. Іринці вже добре. Вона у своїй вічній домівці. Її оберігає Господь. А тут у тебе ще є Ромчик, син. І ти йому дуже потрібна», – заспокоювала сестру Дарина.

Вона навчилася робити Соні масажі, варила на дві хати, поралася на двох господарках. Добре, що доля послала їй Петра: доброго, співчутливого чоловіка, який не буркотів, не дорікав, коли Дарина затримувалася у сестри. Ще й сам город Софії скопав, засадив – засіяв разом з Дариною.

«І що б я робила без тебе, сестричко?» – не раз казала Соня. «Я ж – твоя рідна сестра, Софійко. Найближча в світі людина», – тулилася до худенької, як стеблина, сестри Дарина. Час поступово заліковував рани.

Євген, син Дарини, був на десять років старший від Ромчика. Хлопець був гарно вихований: добрий, ввічливий, набожний. Від батька – першого майстра на селі – навчився виконувати будь-яку роботу: столярував, мурував, вкладав плитку, робив ремонти на замовлення.

Одного дня Євген зізнався мамі, що хоче одружитися з дівчиною з сусіднього району, у домі якої робили з батьком ремонт. «Юля, справді, гарна дівчина, Дарино. І батьки її – люди хазяйновиті, порядні, відразу видно», – підтримав сина Петро.

На сватання Дарина новий костюмчик собі купила, зачіску вклала. Як і належить, шампанське, солодощі, торт купила. «Слід ще перстень Юлі купити. Усі тепер так роблять на заручини. Розмір Юлі – знаю», – мовив Євген.

Щось гаряче запекло Дарину зі середини – такого ж розміру був перстень з бурштином, який вона ось уже чотири роки ховала на горищі. Не раз сумнівалася, чи вірно вчинила. Софія, звісно, на весілля в інший район не поїде, тож ніколи не дізнається про перстень.

Вона подала синові коробочку з коштовністю. «Яка ж ви передбачлива, мамо. Яка краса!» – Євген ніжно поцілував матір.

«Може, все ж поїдеш на весілля?» – обережно спитала Дарина сестру, заздалегідь знаючи відповідь.

«Вибач. Ти ж знаєш – мені заважає шум, гамір. Болить голова і не слухаються ноги», – сумно відповіла Соня. У день весілля її очі не висихали від сліз. Чому її дитина не дочекалася піти під вінець? Чому не подарувала їй онуків?

Через рік на світ з’явився маленький Артемчик. Дарина з Петром не могли натішитися онуком, який, як дві краплі води, був схожим на свого татка.

Коли Артемчик підріс, Юля з Євгеном вирішили поїхати на море. Синочок часто хворів, тож морське повітря і водичка пішли б йому на користь. За два дні до поїздки Юля вирішила поїхати в місто дещо докупити в дорогу. Євген з батьком завершували в сусідів якусь роботу, тож вирішила поїхати сама, адже вправно володіла кермом.

Ніхто з перехожих не зауважив, звідки взявся чорний джип, який, обігнавши попутне авто, на шаленій швидкості врізався в машину Юлі.

Її пoнiвeчeне тiло важко було впізнати, якби не перстень з бурштином, який, на диво, залишився неушкодженим.

Мов божевільна, рвала на собі волосся Дарина, припадаючи до дoмoвини, в якій лежала Юля. Вона не могла простити собі, що подарувала невістці перстень пoкiйної, і та також тpaгічно зaгuнyла.

Що це – збіг обставин, чи щось у цьому світі є?

Три роки минуло, як малий Артемко втратив маму, а Дарина й досі гадає, що перстень приніс їм нeщастя. Як може, намагається замінити онукові маму. З тих пір вона боїться піти до сповіді, бо як у цьому зізнатися священикові?

Через тяжкий грiх життя загнало її у безвихідь. Іноді Дарині приходить у голову думка: а що, як відкупити Ірині перстень і заховати його в землю на її мoгuлі під кущем бузку, який навесні посадила?

Читайте також: “Я зустрічаюсь не тільки з тобою і вона вaгiтна, тож я одружуюсь”. То була моя сестра

«Напишіть мою історію, – попросила Дарина, миловидна жінка, з якою колись разом відпочивали в санаторії, і ось недавно зустрілися на ринку в Тернополі. – Хай вона стане пересторогою, тим, хто обкрадає пoкiйників». На жаль, такі люди справді є: ще пoкiйник на катафалку, а в хаті вже нишпорить злодій, шукає, що б цінного поцупити. Та Господь справедливий і карає найболючіше. Тому й терплять за нас діти і онуки.

Раджу Дарині все ж піти до сповіді, щоб якомога швидше вилізти з дyшевної багнюки.

«Мабуть, послухаю тебе. Бо тільки тепер збагнула: рано чи пізно доводиться здати звіт свого життя Всемогутньому Господу», – погоджується Дарина.

Автор – Марія Маліцька, м. Теребовля

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram