«Владиславе, ви зі Стасею можете продовжити десь в іншому місці. Я цілком не проти, але мій дім для цього не підходить. Ідіть негайно» – заявила Оля подрузі і нареченому.
Після роботи Оля зайшла в магазин по продукти. Кефір, масло, хліб, яйця. Не збиралася багато купувати, але в результаті знову набрала два повні пакети. Тепер би до дому дотягти. Телефонувати Стасі та питати, чи не заповнила вона холодильник, було безглуздо. Відповідь відома. Точно ні.
По-перше, у Стасі зараз фінансова криза. Вона втратила роботу і шукала нову, сиділа без грошей. А по-друге, якби й були, нічого хорошого з походу в продуктові магазини не вийшло б.
Одного разу Оля попросила подругу купити сметану, заправити салат. Стася пішла і повернулася через годину. Тільки замість сметани купила шоколадку та морозиво.
Оля прилаштувала зручніше сумку, щоб не звалилася з плеча, підхопила пакети і пішла, аби тільки ручки не відірвалися.
На лавочці біля під’їзду сиділи літні сусідки – баба Паша і баба Зіна. Оля сміхнулася їм і ввічливо.
«Оленько, мила, це ж яку важкість піднімаєш», – пожаліла баба Нюра. «А мені-то ти прихопила там пачку солі та йогурт, не забула?»
Звісно, не забула. Оля дістала упаковки і передала бабці.
«Ось спасибі, мила. Дай Боже тобі здоров’я. Трудишся як бджілка, всім допомагаєш», – підхопила баба Зіна. «А ця фіфа твоя, що ж не сходить до магазину-то, вдома сидить цілими днями. Що їй робити?»
Баба Зіна жила у сусідній квартирі й знала, що Стася попросилася до подруги пожити, поки не знайде квартиру. Господиня попросила з’їхати, бо здумала продати житло. А як про це знала баба Зіна, то знав, звісно ж, і увесь будинок.
Оля думала, якби їй знадобилося терміново повідомити про щось усіх мешканців у районі, то достатньо було б сказати по секрету бабі Зіні, і вже за годину всі були б у курсі. Загалом, про те, що Стася гостює в Олі, оточуючим було чудово відомо. На додаток баба Зіна та її приятельки дружно не вподобали Стасю і всяк підкреслювали своє ставлення.
«Стася зараз роботу шукає, а це дуже складно в наші дні», – спробувала Оля захистити подругу.
«Ага, як же шукає вона. Держи кишеню ширше. Ані разу не вийшла з під’їзду. Я б знала», – заявила баба Нюра.
Оля могла б справедливо зауважити, що не сидить же баба Нюра тут чи біля віконця без перерви. Хоч до туалету, та відлучається ж. До того ж існує телефон та інтернет. Можна писати й дзвонити. Не обов’язково всюди ходити та їздити. Але сперечатися Оля не стала. Переступила з ноги на ногу – важко стояти, – і сказала, що їй самій зручніше закуплятися. Вона вже так звикла.
«Оленько, а завтра моє чергування на нашій сходовій клітці почнеться, а в мене спину прямо ломить, сили немає. Ти не могла б на цьому тижні за мене почергувати?»
«Ну, звісно, баб Зіно», – усміхнулася Оля. Вона вже давним-давно прибирала і за себе, і за сусідку, але та щоразу, коли наставала її черга, навіщось робила вигляд, ніби просить про послугу вперше.
«Ай, Олечко наша, золота людина!» – хором заспівали обидві бабці і, нарешті, відпустили Олю.
Ліфт не працював, довелося підніматися сходами. Добре, що поверх третій, не так уже й високо.
«Ой, Господи, ну куди ти стільки набрала? А!» – ахнула Стася, відчиняючи Олі двері. «Я тобі мільйон разів казала – потрібно купувати раціональніше. Ну от дивись, наприклад, хліб потрібно брати з насінням, він корисніший і краще нарізаний. А білий для фігури погано. До того ж батон, дивись, який величезний. Все одно покриється пліснявою та викинеш. Гроші на вітер вважай. Яйця. Ось яйця можна було купити дешевше в економічній упаковці. А сосиски взяла. Ну сто разів же просила не купувати. Там все одно нічого натурального немає. Одна соя та всякі відходи. Навіщо ти заправку взяла? А, Оль, ну самі б зробили. Так, а яблука зелені треба було. Нащо ти ці червоні-то воскові притягла? А, Боже мій, яловичина. Та краще треба було курочку. Вона дієтична, і я її люблю більше. А ще краще індичку взяла б».
«Не було».
«Та так пошукала б, дорога моя. Я казала, потрібно в кілька магазинів заходити. В одному місці на один товар ціна буде вигідніша, в іншому – на інший. Всього тебе вчити треба. Господи Боже мій».
Оля кивала та погоджувалася. Стася була розумна та практична. Так, могла, звісно, замість сметани морозиво купити, але не тому, що безвідповідальна, а тому, як вона казала, що потрібно заохочувати внутрішню дитину. Це пробуджує впевненість у собі та розвиває творчі здібності.
Під розмови подруги Оля розвантажила сумки та попрямувала до ванної мити руки. Зітхнула тихенько, підібрала та поклала у кошик брудну білизну та водолазку Стасі. Та завжди поспішала та розкидала речі. Протерла дзеркало від крапель води. Подруга не звертала уваги на такі дрібниці, а Оля не могла дивитися на каламутне дзеркало. Стася говорила, Оля надто зациклена на дрібницях та педантична. З цим треба боротися.
Оля намагалася боротися, але поки безуспішно.
«Котлети хочу смажити, макарони зварю. Можеш овочі для салату порізати?» – запитала вона Стасю, повернувшись на кухню.
Подруга сиділа на диванчику біля столу та гризла куплене щойно яблуко. Змирилася, що не зелене, хрустіла із задоволенням.
«Оль, Оль, ну що ти знущаєшся?» Стася поклала голову на руки, потім знову поглянула на подругу. «Та я виснажилася до краю. Депресняк у мене прямо. Ну який салат? А ти запитай ще, мила я підлогу. Мені хреново, розумієш ти. А хоч, де тобі зрозуміти? Ти-то влаштувалася, мама не горюй. Бабуся он квартиру тобі залишила, на місце сите тебе прилаштували, а мені і жити ніде, і не беруть нікуди. А куди беруть? Сама не хочу. Пахати за копійки? Ні, і я себе ціную. Ось ти у своєму банку скільки отримуєш?»
Оля відповіла, і Стася закотила очі.
«Ой, ні, звісно, це щось я запалилася. Не особо в тебе сите місце, звичайно. Я б за такі гроші й зі стільця не піднялася б».
Оля працювала касиром. Робота не сказати б, щоб важка, хоч і нервова, звісно, з людьми все-таки. А зарплата була, як гадала Оля, дуже навіть непогана. І премії регулярно. Ну, принаймні, їй чудово вистачало, а тепер ще й їм із Стасею.
І ставилися на роботі добре, і колектив нормальний.
Стася продовжувала скаржитися на долю. Оля тим часом приготувала вечерю. Поїли. Стася, незважаючи на депресію, їла з апетитом. Правда, відзначила, що овочі завелико порізані, але великодушно з’їла й такі.
Після вечері подруги подивилися серіал, а потім Оля пішла спати.
«Ой, ну ти ж зануда. Всього-то половина одинадцятої», – хмикнула Стася.
«Та мені просто вставати рано. До того ж колега попросила раніше прийти. Треба там їй допомогти в чомусь».
«Ой, та нащо ж ти. Та всі на тобі їздять. Ну подивись-но. Сусідки за продуктами женуть, підлогу за себе драїти змушують, колеги з проханнями лазять. Ось ти вчися в мене, Оль. Де сядеш, там і зійдеш. Треба вміти відмовляти, моя дорога. Тобі тридцять, а ти все як теля. Усміхаєшся, киваєш, згоджуєшся. Ну не можна так».
Оля погодилася, що не можна, усміхнулася та пішла до спальні.
Поки не заснула, чула, як подруга ходить по вітальні, наспівує, сміється – показували кумедне шоу. Вранці, поки їхала у метро, думала, скільки ж, цікаво, Стася ще шукатиме квартиру. «Разом, звісно, веселіше», – як завжди говорила Стася. Але Оля звикла жити одна і трохи втомилася підлаштовуватися під чужу людину. Та й готувати, прибирати, купувати їжу для себе одної простіше.
«Чужу людину, тобі не соромно?» – присоромила Оля саму себе. «Це ж Стаська. Ми з інституту дружимо. Вона у скрутній ситуації. Треба зрозуміти та підтримати».
Підтримувала Оля Стасю вже четвертий місяць. Подруга, заплакана та нещасна, з’явилася на порозі наприкінці липня, а нині листопад на дворі. «Мені б тиждень-інший лише перекантуватися, а далі я знайду квартиру. Ти не переживай».
Оля не переживала. Вона завжди була готова допомогти будь-якій людині, а вже тим більше найкращій подрузі. Стася теж переживати незабаром перестала. Освоїлася поступово, зайняла найзручніші полиці у шафах, розставила свої флакончики та пляшечки у ванній, відсунувши Олині, без сорому брала речі подруги поносити.
Ну, все правильно, друзі ж повинні всім ділитися. Правда, свої речі чіпати категорично забороняла. Та Оля й не намагалася. Вона пам’ятала, як Стася ще в інституті злилася, якщо хтось брав її ручку чи зошит. Ну що вдієш, у всіх свої слабкості.
На самому початку їхнього спільного життя-буття Оля заікнулася про те, щоб поділити домашні обов’язки.
Стася в принципі не заперечувала, але нічого не робила, оскільки завжди були причини, що заважали зробити прибирання чи приготувати їжу. Оля не сварилася з нею, та невже через таку дрібницю вона стане псувати стосунки з подругою? Ну, важко їй чи що, справді пил витерти чи підлогу пропилососити?
Щодо квартплати теж не було сенсу розмову починати. Стася ж чітко дала зрозуміти, грошей у неї нема, бо роботу-то вона втратила. Ну така от чорна смуга, ані роботи, ані дому. А як будеш вимагати плату з близької людини? Оля зарплату, слава Богу, вчасно отримувала. Є чим оплатити рахунки за електрику, газ та воду. Збільшені, треба сказати, бо Стася не вважала потрібним економити, вимикати світло, виходячи з кімнати тощо.
«Ой, слухай, ну ти як бабуся стара», – сміялася вона над Олею. «Вчися жити ширше, вільніше, простіше». Оля обіцяла собі, що навчиться. Ну, звісно, навчиться. З часом.
Діставшись до банку, Оля негайно включилася в робочий ритм. В принципі, всі її трудові будні були схожі, і Оля, з її любов’ю до порядку, звичкою жити розмірено, була цьому дуже рада. Невідомість її лякала, тому й поява Владислава спочатку налякала теж. Їй не хотілося нічого міняти.
Владислав з’явився в її житті два тижні тому, прийшов закрити рахунок. Дещо не залагодилося, питання виникли. Оля допомогла вирішити проблему, а Владислав пішов і незабаром повернувся з коробкою шоколадних цукерок.
«Це всього лише подяка. Прийміть, прошу вас». Оля не стала перечити. Вони з дівчатками в обідню перерву попили чаю з цукерками. Епізод був мимохідний. Бувало, їх частували, і Оля викинула подію з голови.
Але наступного вечора Владислав завітав знову з букетом квітів та пропозицією кудись піти повечеряти.
Квіти та пропозиція вгнали Олю в ступор. Ні, ні, вона не була повністю дикаркою. У неї були стосунки з чоловіками. Якщо точно – двічі. Роман з Дімою почався на другому курсі та закінчився на п’ятому. А за другого хлопця – Максима – Оля ледь не вийшла заміж. Вони були разом п’ять років.
В обох випадках усе закінчилося погано. Розрив щоразу був болісним. Оля довго приходила до себе та в останні чотири роки ні з ким не зустрічалася. Вирішила для себе, що, ну, не всім виходити заміж. Про дітей намагалася не думати. Втім, особливого бажання стати матір’ю поки й не відчувала.
Букет від Владислава вона прийняла. Запрошення відхилила, збрехавши про плани на вечір. Думала, що залицяльник відчепиться, отримавши відмову, але той не здавався. Знову прийшов з коробкою солодощів та черговим букетом. І в результаті Оля вирішила сходити з ним, тільки не на вечерю, а на обід.
Нічого особливого від цієї зустрічі не чекала, але несподівано все пройшло добре. Владислав розповідав кумедні історії. Олі було весело. Адже це ж важливо, щоб чоловік міг тебе розсмішити. Він був ввічливий, тактовний, не ліз з розпитуваннями, про себе розповідав без зайвих нудних подробиць. Був він на рік старший за Олю, мав невеликий бізнес, щось пов’язане з високими технологіями. За освітою – інженер. Був одружений, розлучився, дітей немає.
Попрощавшись, Оля та Владислав обмінялися телефонами, стали дзвонити одне одному, ще пару разів пообідали разом, а потім і повечеряли. Оля не закохалася. Однак Владислав їй подобався. Спілкуватися з ним було приємно, і вона потихеньку стала думати, що, можливо, у них може щось і вийти.
Від Стасі цей роман Оля приховувала. Не могла чітко відповісти, чому таїться. Вони ж близькі подруги. Але квіти, які дарував Владислав, Оля залишала на роботі, солодощами частувала колег, а про вечерю збрехала, мовляв, ну, затримається на ювілеї начальника. Було незручно брехати, таїтися.
Оля відчувала, що зраджує подругу, відмовляючи тій у довірі, і через деякий час, у повній відповідності з тим, що таємне завжди стає явним, все-таки розповіла. Листопад наближався до кінця.
Одного вечора подруги заговорили, як стануть відзначати Новий рік. Судячи зі слів Стасі, у неї й думки не було з’їхати та відсвяткувати у новому помешканні.
«Невже нема зовсім ніяких підходящих варіантів житла?» – подумала Оля, коли Стася прийнялася обговорювати з нею новорічну програму. Напевно, варто підштовхнути подругу до думки шукати квартиру активніше. Та й мовчати про Владислава, з яким вони знайомі вже місяць, неправильно. Тому Оля зауважила, що, можливо, у неї будуть на Новий рік свої плани.
Справедливості заради, вона з Владиславом це питання не обговорювали, але Оля вважала згадку про це зручним приводом почати розмову.
«А у тебе, значить, мужик з’явився, і ти стільки часу мовчала. Та ну, знаєш, це навіть образливо. Тихачка яка, а?»
«Та у нас поки нічого серйозного і не…»
«Не виправдовуйся», – відрізала Стася. «Ну, взагалі, звичайно, тобі давно пора. Так і постарієш у самотності».
Сама Стася розлучилася з чоловіком. Досвіду в спілкуванні з чоловіками в неї було куди більше, ніж у Олі. Вона постійно то зустрічалася, то розсходилася з кимось. Оля, правду кажучи, дивувалася тому, що в останні місяці подруга перебувала у самотності.
«Так, я повинна на нього подивитися, оцінити», – беззаперечно заявила Стася. «Ти ж у нас простодур. Тебе будь-який аферист обведе навколо пальця. А в мене й інтуїція, і знання життя. Я побачу його і відразу зрозумію, що за фрукт, чи варто з ним зв’язуватися чи ні».
Сперечатися зі Стасею було марно. Оля здалася без бою.
Оглядини вирішили влаштувати найближчої вихідного дня. Потаємно Оля сподівалася, що Владислав відмовиться, але той не став заперечувати.
Хвилювалася Оля страшенно, наготувала різної їжі, віддраїла і без того чисту квартиру, навіть вікна вимила. Стася здійснювала загальне керівництво. До шістнадцяти годин подруги були при параді. Оля у трикотажній синій сукні, що їй дуже личила, і Стася у алому шовковому з сміливим декольте.
«Перевіримо його, – сказала вона. – Якщо почне до мене чіплятися, одразу ж його й кинеш».
Владислав з’явився вчасно, не запізнився, змусивши чекати, але й не прийшов надто рано, змусивши господарів бентежитися та поспішати.
«Так ось ви який, таємничий незнайомець», – простягнула Стася, і Оля глянула на нього Стасиними очима. Високий, добре одягнений, чарівна усмішка, стильна стрижка. Їй стало неприємно, коли вона помітила, що Стася стріляє йому поглядом, але вона сказала собі, що це ж лише перевірка з її боку.
Владислав вручив кожній по букету, приніс до столу смачний десерт із популярної у місті кондитерської, від душі похвалив Олину квартиру, те, як вона все тут влаштувала. Стася негайно встряла, давши зрозуміти, що квартира взагалі-то спільна. Оля не стала виправляти подругу. Мабуть, їй і незручно було почуватися приживалкою.
Начебто все йшло добре. Владислав був дотепним, доречно жартував, приділяв увагу їм обом, дякував за смачні делікатеси. Але чим далі, тим більше Оля почувала себе непотрібною, зайвою, незручною.
Переконувала себе, що Стася не бажає нічого поганого. Навпаки, вона хоче змусити гостя розкритися, перевіряє його. Однак почувала себе все нещаснішою.
Стася сиділа навпроти Владислава, постаючи перед ним у всій своїй красі. Йому було важко відвести погляд від її чар, хоча він, звичайно, і намагався. Оля постійно вскакувала принести то одне, то інше, а повернувшись, заставала їх усміхненими один одному, коли вони базікають низькими, неголосними голосами.
Вона почувала себе обслугою, офіціанткою, хоча Владислав, варто їй повернутися до столу, негайно перемикав увагу на неї. При цьому Стася всяк намагалася його відволікти, ненароком торкалася його долоні, поводила плечима, зашаліло реготала, відкидаючи голову назад. Якщо Стася говорила про Олю, то будь-який її комплімент звучав двозначно.
«Ой, Олечко наша, справжня хазяйка, пекла, варила ще з учорашнього дня. А що робити? Чоловіка-то в наші дні втримати не просто. Доводиться старатися. Я-то птаха вільна, в мене інші пріоритети. А Оля…»
«Ой, Оля у нас скромниця», – говорила Стася, а через хвилину заявляла, що скромність прикрашає жінку, якщо нема інших прикрас.
«Ми з юності одна одну знаємо. Як згадаєш студентські роки, ой, усі веселяться після сесії відзначали. Компанія була дружна-дружна, а Оля все з книжками та зошитами. Правильна, серйозна, старанна. Постійно зубрила, в відмінники рвалася, на вечірки не ходила. Ну й от касиром тепер сидить. Та теж нормальна робота. Хоч би у банку сидить, а не в «АТБ» на касі».
«Дехто от може сказати, що Оля наша нудна, але вона просто на своїй хвилі, правда ж, Оль?» І подібне в такому дусі.
Оля старалася усміхатися, не помічати поганих слів. Стася лише так своєрідно хвалить її. Але хотілося, щоб вечір скінчився і Владислав пішов якомога швидше. Його присутність ставала все нестерпнішою. У міру того, як Оля сильніше занурювалася в себе, Стася розходилася, сміялася, розкидалася історіями.
«А давайте потанцюємо. Ну що ми як на поминках?» – проголосила Стася. «Владиславе, допоможете? Давайте знайдемо з вами якусь хорошу музику».
«Я зі столу поки приберу», – неголосно сказала Оля, збираючи брудні тарілки.
«Допомогти?» – запропонував Владислав. Оля відмовилася, а він і не наполягав.
Залишилося зовсім недовго витримати, лише чаю попити, і мука скінчиться.
Оля пішла на кухню, пустила воду, взялася мити посуд. З вітальні лунали пожвавлені голоси. Вмикалася то одна пісня, то інша. Оля намилювала виделки та ложки, дивилася, як йде в раковину вода, і відчувала, що в ній дозріває щось, прокидається, рухається в грудях гаряче, могутнє відчуття, що вимагало виходу.
Буває ж, тебе переповнює, і ти вже фізично не можеш не дати емоціям виплеснутися, інакше просто задихнешся, захлинешся, помреш від нестачі кисню.
Оля перемила посуд. Вже хвилин двадцять. Ці двоє там самі, і відсутність господині їм, мабуть, анітрохи не заважає. Оля вийшла в коридор. Грала романтична, неголосна музика. Ніхто нічого не говорив.
Увійшовши у вітальню, Оля побачила, що верхнє світло вимкнене, лише тьмяно горить настінний світильник, а Владислав і Стася топчуться в обіймах під пісню, що, мабуть, вважають це танцем.
«Де тебе носить?» – трохи винувато вигукнула подруга. «Ось довелося розважати твого гостя, запросити його на танець».
Владислав повернувся до Олі, хотів сказати щось, але вона не дозволила. Ввімкнула світло, потім підійшла до тумбочки та вимкнула музику.
«Концерт закінчено, Владиславе, вам пора».
«Ми, здається, на «ти» перейшли», – розгублено проговорив він, щурячись від раптового яскравого світла.
«В принципі, ви зі Стасею можете продовжити десь в іншому місці. Я цілком не проти, але мій дім для цього не підходить. Ідіть негайно». Вона подивилася на подругу. «І ти, і ти теж».
«Постривай, постривай. Ти що?» – округлила очі Стася. «Ти приревнувала, чи що?»
«Владиславе, ви забули, де двері?»
Він почервонів і в наступну хвилину вже метушливо одягався в передпокої. «Олю, Олю, мені шкода, що ти, ну, що ви все неправильно зрозуміли. Я не хотів нічого поганого. Я лише намагався бути ввічливим з твоєю, ну, тобто з вашою подругою».
«Вам безсумнівно вдалося», – спокійно сказала вона, відчиняючи двері. «Усього доброго. Сподіваюся, це наша остання зустріч».
Замок клацнув.
Обернувшись, Оля побачила Стасю, яка стояла посеред передпокою Щоки її палали яскравіше за сукню.
«Це що зараз було? Що за істерика така? Ми ж домовилися. Я його просто перевіряла».
Відмазуватися Стася вміє, – подумалася Оля. Однак те нове, що нещодавно народилося і тепер розросталося всередині неї, легко розпізнавало брехню.
«А з Дімою ти провела ніч? Теж для перевірки, так?» – спокійно запитала вона. «Тоді на п’ятому курсі».
Це був постріл наповал. Оля зрозуміла тоді, що Діма їй зраджує. Здогадалася по дрібних ознаках, про які гидко згадувати. Але з ким саме в нього роман, вона так і не дізналася. Ніколи. Одна з однокурсниць натякнула на Стасю, але Оля з обуренням відкинула припущення: найкраща подруга поза підозрою.
Зараз Оля побачила, як збентежилася, відвела очі Стася та усміхнулася.
«Мм, можеш не відповідати. Все й без того зрозуміло. Та й значення вже не має».
«Стась, послухай, а що там щодо квартири та роботи? Як просуваються пошуки?»
Відповіді Оля не чекала і, не давши Стасі розкрити рота, продовжила: «А навіщо? Живеш на всьому готовому. Я тебе годую, напуваю, прибираю. Ти думаєш, я не помітила, що ти підкрадаєш у мене з гаманця? Соромно було сказати. Я жалкувала тебе. А от тобі мене зовсім не шкода. І правильно».
«Та ну, навіщо ти так?»
«Як ти там сказала? Всі на мені їздять, так? Ну от, дорога, приїхали. Вже ти-то стовідсотково. Кінцева зупинка, Стасенько. На вихід, на вихід. В цю ж хвилину».
Стася розвела руками. «Ти з глузду з’їхала? Ти викидаєш мене на вулицю, женеш, чудово знаючи, що піти мені нікуди».
«У тебе тридцять хвилин на збори. І не здумай випадково прихопити щось із моїх речей. До поліції заяву напишу. Злодій, як то кажуть, має сидіти у в’язниці».
Скулила примовляючи, проклинаючи жорстокосердість та дурість Олі, звинувачуючи її в усіх гріхах, Стася зібрала пожитки та викотилася на сходовий майданчик.
Баба Зіна негайно висунула ніс зі своєї квартири. «Олечко, а що трапилося? Що це за шум у вас? Десята година, вже?»
«Ніякого шуму не було». Оля не сумнівалася, що баба Зіна караулить біля дверей на всякий випадок, але зараз нічого не мала проти надмірної допитливості сусідки.
«Нічого, баб Зіно, це просто в нас тут Стася виселяється. Погостювала й досить».
Літня жінка схвально поглянула на Олю і не без зловтіхи хмикнула. «А й правильно. Час і совість мати».
«Пішла ти, стара відьма», – огризнулася Стася, потягла за собою валізу та сумки. Під’їхав ліфт, який нарешті днями полагодили.
«Нахабка», – припечатала баба Зіна.
«Ти ще пошкодуєш», – намагаючись говорити впевнено, з викликом, промовила Стася, зайшовши в кабіну ліфта. «Не можна друзями розкидатися, між іншим».
Оля усміхнулася. «Ти краще голодуй, ніж що попало їж, і краще будь один, ніж разом з ким попало», – відповіла та.
Зачиняючи двері квартири, Оля подумала про те, що сьогодні одним махом вичистила зі свого життя відразу двох зайвих людей. І Стася, сама того не бажаючи, допомогла їй у цьому.
