Вночі до Єгора з Анною хтось настирливо дзвонив у двері. На порозі стояла маленька дівчинка років семи, яка назвала чоловіка татом й попросила піти з ним до її матері. Анна не стала з’ясовувати стосунки зради, а мовчки пішла за ними. Попереду їх чекали непередбачувані обставини та інше життя.
Темна жовтнева ніч у міській квартирі була тихою. Подружжя Єгор і Анна спали. Несподівано пролунав настирливий дзвінок у двері. Анна тривожно повернулася на бік і штовхнула чоловіка.
— Єгоре, дзвонять, — промурмотіла вона, не розплющивши очей.
Єгор сіпнувся й розплющив очі. Поглянув на годинник у телефоні. Була третя година ночі. Позіхаючи й сварившись про себе, він пішов відчиняти. Дзвінок нестерпно гримів у голові. Слідом за чоловіком, накинувши халат, поспішала в коридор дружина.
— Хто там? — запитав чоловік, зазираючи у вічко.
— Це я, Ліля, — почувся писклявий голос із-за дверей.
Єгор поспішно відчинив двері. На порозі стояла розпатлана дівчинка років сіми.
— Тату, швидше! Там мамі погано, — випалила вона, тягнучи чоловіка за рукав піжами.
— Тату? — здивовано повторила Анна й, звертаючись до чоловіка, запитала. — Про що говорить ця дитина? Яка мама? І чому вона називає тебе татом?
— Чекай. Я зараз, — наказав він дівчинці. — Потім поговоримо, — повернув він голову до дружини й квапливо пішов у спальню одягатися. — Мені треба поспішати.
Анна тільки розвела руками. Із під’їзду вискакали Єгор і дівчинка, побігли до машини. Лише вони сіли, відчинилися дверцята й на заднє сидіння стрімко сіла дружина:
— Я їду з вами, — констатувала вона.
Чоловік хмикнув і завів мотор. Через десять хвилин Єгор завернув машину в приватний сектор і зупинив її біля будинку. Стрімко вбіг на ґанок. Анна затрималася на порозі, не наважуючись побачити правду. З’явився Єгор. Він ніс на руках молоду жінку без свідомості.
— Допоможи, — попросив він дружину.
Та побігла за ним і машинально відчинила дверцята, намагаючись розгледіти суперницю. Русяві, хвилясті локони біля блідого обличчя незнайомки робили її схожою на Снігуроньку. «Снігуронька!» — подумала вона про себе. Єгор тим часом поклав жінку на заднє сидіння, куди сіла Ліля. Ганна влаштувалася поруч із чоловіком, і вони поїхали до лікарні.
Єгор зупинив машину біля дверей приймального відділення й поспішно вніс жінку. Черговий лікар викликав бригаду, і її на каталці повезли кудись. Єгор, Анна й дівчинка Ліля залишилися чекати в коридорі.
— Єгоре, ти можеш мені пояснити, що відбувається? — штовхнула його в бік дружина. — Ми одружені десять років. Цій дівчинці років сім. Ти завів другу родину, коли ми вже були одружені? Я правильно зрозуміла?
— Аню, давай поговоримо вдома, без дитини й свідків, — попросив чоловік, взявши дружину за руку й зазираючи в очі.
Вийшов лікар, який оглядав хвору.
— Ви родичі? — спитав він, глянувши на чоловіка, який тривожно вскочив з місця.
— Так! — поспішно відповів Єгор і спитав. — Ну, що вона? Може, ліки які потрібні, я швидко…
— Ні, — заперечно похитав головою лікар і видихнув. — Пізно. Ми їй нічим не змогли допомогти. Ми повідомимо вам, коли можна буде огранізувати похорон, — сказав лікар.
Єгор підійшов до дівчинки й обійняв її.
— Тату, а коли мама поїде з нами додому? — питала Ліля. — Ми ж не залишимо її тут саму?
— Доню, ти ж пам’ятаєш, як твої бабуся й дідусь пішли на небо, — сказав він, зазираючи дівчинці в очі й посміхаючись. — Мама тепер із ними. Вона охороняє тебе.
— І я більше ніколи не побачу маму? — питала Ліля, і сльози бризнули з її очей.
— Вона бачить нас і любить, — сказав Єгор, обіймаючи дочку.
Дівчинка плакала. Її худесенькі плечі тремтіли, а в очах була образа і туга. Анна відвела погляд від дівчинки, не могла дивитися. У ній боролися суперечливі почуття: ревнощі, образа й жалість. Вона хотіла пригорнути дівчинку, але не могла.
Ганна вийшла з лікарні. Холод і темрява ночі змусили її здригнутися. Вона йшла пустотною вулицею й перебирала в думках їх із чоловіком прожиті десять років. Вони мріяли про дітей, але не вийшло. Анна обійшла з десяток лікарів, і всі запевняли, що вона абсолютно здорова. Вона вважала, що винний чоловік. Але тепер виходило, що він може мати дітей. «І навіть має, — проговорила вона про себе й зупинилася. — А мені він брехав увесь цей час. І не збирався ні в чому зізнаватися. Жив із мною з жалості, так?»
Усередині неї точилася боротьба. Образа на чоловіка, що обманув її, гризла душу. А з іншого боку їй було жаль дівчинку, яка залишилася без матері. Адже дитина не була винна, що в нього такі батьки. Поруч зупинилася машина. Єгор наздогнав її.
— Сідай, іти далеко, — запропонував він, відчинивши дверцята.
— Я сама дійду, — сухо відповіла Ганна й продовжила йти.
— Сідай, — вимагав Єгор. — Покараєш мене іншим способом.
Холодний вітер переконав Анну здатися й сісти в автомобіль. Усю дорогу вона не обертала голови до дівчинки, що плакала на задньому сидінні. Вона глянула на чоловіка. Він із кам’яним обличчям стискав щелепи. Було видно, як йому важко. Закінчилася ніч. На небі з’явилися перші ознаки світанку. Приїхали додому. Єгор завів Лілю в кімнату й тихо промовив:
— Ось, тепер ти житимеш тут… зі мною.
Він пригорнув дівчинку до себе, намагаючись сховати сльози на очах. Так обійнявшись, вони сиділи мовчки. Увійшла Ганна.
— Сідайте за стіл, уже снідати час, — запропонувала Анна. — Лілю, поїж і можеш лягти відпочити. Нам усім потрібні сили.
Єгор усміхнувся доньці й повів її в кухню.
— О, наш улюблений омлет із зеленню, — скрикнув він, зазираючи в тарілки.
— На десерт, якщо хочете, пиріг із малиною, — сказала Анна, наливаючи чай.
Жінка подала омлет спочатку Лілі, потім поклала собі й Єгору. Дівчинка навіть не взяла виделку в руку.
— Бери, омлет дуже смачний, — підбадьорював дочку Єгор і запихав в рот великий шматок.
— Я не хочу, — сумно відповіла Ліля.
— Тоді давай я принесу тобі пиріг із малиною, — запропонувала Анна й пішла за пирогом.
Ліля мовчала. Жінка поставила тарілку з десертом перед Лілею, але дівчинка не глянула на частування. Анна сіла поруч і обійняла її за плечі:
— У мене теж мама пішла на небо.
Ліля підвела на неї очі й спитала:
— Як ви думаєте, їй там добре?
— Впевнена, — відповіла Анна, посміхаючись. — Але тільки якщо ти смієшся, а не плачеш. Коли ти сумна, мама теж сумує.
— Я більше не буду сумувати, — поспішно сказала Ліля, беручи з тарілки пиріг.
Минуло два тижні. Анна жодного разу не заговорила з чоловіком про матір Лілі. Він теж мовчав. Ніхто з подружжя не хотів з’ясовувати стосунки. Дівчинка трохи освоїлася й заспокоїлася. Одного вечора, коли Ліля спала, Анна звернулася до чоловіка:
— Давай усиновимо Лілю. Їй потрібна справжня родина. Адже ми хотіли мати дітей, правда?
Єгор здивовано дивився на дружину.
— Усі роблять у житті помилки. Нам даний шанс усе виправити й жити далі. Давай, використаємо його.
— Дякую тобі, — відповів Єгор і обійняв дружину.
