Володя сидів за столом, тримаючи ложку над борщем, ніби це була граната, яку він боявся скинути. Мама, Галина Петрівна, саме вимовила ті самі слова, які він чув уже сотні разів, але сьогодні вони вдарили особливо боляче.
— Володю, я все розумію, ти молодий, квапиться, але не поспішай. Тобі б нагулятися ще, — сказала вона, не підводячи очей від тарілки.
Володя різко поклав ложку. Борщ хлюпнув на скатертину.
— Мамо, та що ти говориш? Я люблю Настю. Ніхто крім неї мені не потрібен. І ніколи не буде.
Галина Петрівна підняла погляд. В очах — суміш жалю й упевненості, що вона знає життя краще.
— Знаєш, сину, твій батько так само говорив. «Галино, ти одна, назавжди». А потім… — вона зітхнула так важко, ніби витягувала той подих із самого 1998 року.
— Ти Настю лишній раз не ображаєш, а то й так важко доведеться з тобою.
Володя встав з-за столу так різко, що стілець грюкнув об стіну.
— Я не тато! І Настя — не ти! Ми не повторимо вашої історії.
Він вийшов, грюкнувши дверима. У коридорі стояв його молодший брат, чотирнадцятирічний Стьопа, і жував бутерброд, широко розплющивши очі.
— Ого, — сказав Стьопа з повним ротом. — Ти маму довів. Це рекорд.
— Закрий рота, — буркнув Володя й пішов до своєї кімнати.
Там на ліжку лежала Настя. Вона приїхала на вихідні з Києва, де вчилася на четвертому курсі журфаку. Володя не казав мамі, що Настя ночує в них — боявся чергової сцени. Але Настя почула все.
Вона сиділа, обхопивши коліна, і дивилася у вікно. Коли Володя зайшов, не обернулася.
— Я чула, — тихо сказала.
Володя сів поруч, обняв.
— Насть, не слухай. Вона просто… боїться. Боїться, що я зроблю тобі боляче, як тато їй.
Настя повернулася. Очі червоні.
— А ти зробиш?
— Ніколи, — він сказав це так твердо, що сам повірив.
Настя всміхнулася крізь сльози.
— Тоді давай доведемо їм усім. Разом. На зло.
— Як?
— Поженимось. Прямо зараз. Ну, не зараз-разом, але цього літа. І поїдемо. Куди завгодно. Лише б не тут, де всі чекають, що ми розвалимося, як твої батьки.
Володя мовчав. Він любив Настю два роки, три місяці й одинадцять днів. Він знав, що хоче з нею бути. Але одружитися в двадцять три? Коли мама й досі вважає його дитиною?
— Добре, — сказав він нарешті. — Поженимось. Але спершу я маю поговорити з татом. Без нього не вийде.
Наступного дня Володя поїхав до батька.
Вони не бачилися півтора року. Після розлучення батько оселився в старій хрущовці на іншому кінці міста й працював таксистом. Володя набрав номер.
— Алло, тату? Це я. Можна приїхати?
— Володю? — голос у слухавці був хрипкий, але радісний. — Звісно. Я якраз вільний.
Батько зустрів його біля під’їзду. Постарів. Волосся майже сиве, але очі ті самі — веселі, трохи винуваті.
— Ну, привіт, синку, — обняв. — Чого такий похмурий?
Вони зайшли в квартиру. На стіні — фотографія весілля батьків. Мама молода, сміється. Батько тримає її за талію. Володя відвів погляд.
— Тату, я хочу одружитися. З Настею. І хочу, щоб ти був на весіллі.
Батько сів на диван.
— Ти серйозно?
— Так.
— А мама що?
— Мама проти. Каже, що я повторю твою помилку.
Батько довго мовчав.
— Володю… Я не зробив помилки, коли одружувався з твоєю мамою. Я зробив помилку, коли пішов. Я кохав її. Дуже. Просто… не витримав. Вона мене душила.
Кожного дня: «куди пішов», «з ким говорив», «чому пізно». Я втомився. Але це не значить, що любов була неправдою..
— Якщо ти любиш цю дівчину — бери. І тримай. Не відпускай. Бо потім будеш, як я — сидіти в порожній квартирі й згадувати, як вона сміялася на весіллі.
Володя кивнув.
— Я не відпущу.
Того ж вечора він розповів Насті. Вона слухала, тримаючи його за руку.
— А знаєш, — сказала, — я теж боюся. Боюся, що ми посваримось. Що ти підеш. Що я не витримаю. Але ще більше боюся не спробувати.
Вони поцілувалися. Довго. Так, ніби це був останній раз.
Мама дізналася за тиждень. Стьопа, звісно ж, пробалакався.
Галина Петрівна зайшла на кухню, де Володя з Настею пили чай.
— Це правда? — запитала тихо.
Володя кивнув.
— Ми одружимося в серпні. У Львові. Невелике весілля. Тільки найближчі.
Мама сіла. Руки тремтіли.
— Ти ще дитина, Володю…
— Мамо, мені двадцять три. Тобі було двадцять два, коли ти вийшла за тата.
— І чим закінчилося?
Настя встала.
— Галино Петрівно, я розумію, що ви боїтеся. Я теж боюся. Але я люблю вашого сина. Я хочу, щоб він був щасливий. Зі мною чи без мене — але я зроблю все, щоб зі мною.
Мама подивилася на неї довго.
— Ти гарна дівчина, Настя. Але життя — не казка.
— Я знаю, — відповіла Настя. — Але я хочу написати свою казку. З ним.
Мама встала, вийшла. Не сказавши більше ні слова.
За місяць до весілля вони посварилися. Дуже.
Настя знайшла в телефоні Володі повідомлення від колишньої — «привіт, як справи, скучила».
Він пояснював, що не відповідав, що це вона сама написала, що він навіть не зберіг номер. Але Настя кричала.
— Ти обіцяв! Ти казав — тільки я!
— Насть, я не відповідав! Ти що, не віриш мені?
— Я боюся вірити! Бо потім буде боляче!
Вона пішла. Ночувала в подруги.
Володя не спав. Пив оковиту з Стьопою на лавці біля під’їзду.
— Ти що, — сказав Стьопа. — Вона ж тебе любить. Просто боїться.
— Я знаю, — Володя дивився в землю. — Але як довести?
— Доведи ділом. Не словами.
Наступного дня Володя поїхав до Києва. Прийшов до гуртожитку. Настя відкрила двері — очі опухлі.
— Я пішла, бо подумала: а раптом мама права? А раптом ти підеш?
Володя дістав з кишені коробочку.
— Я не піду. Ніколи. Ось. Це не кільце. Поки що. Це ключ. Від квартири, яку я зняв. У Львові. На двох. Ми поїдемо туди після весілля. І будемо самі. Без мам, без тат, без колишніх. Тільки ми.
Настя дивилася на ключ. Потім на нього.
— Ти серйозно?
— Серйозніше не буває.
Вона кинулася йому на шию.
Весілля було 17 серпня.
Мама приїхала. В гарній сукні. Сльози на очах.
Батько теж. Сидів у першому ряду й усміхався, як у молодості.
Коли Настя йшла до вівтаря, мама встала й обняла її. Тихо, щоб ніхто не чув.
— Бережи його, доню. Він добрий. Просто впертий, як і його батько.
— Я берегтиму, — прошепотіла Настя.
Після церемонії батько підійшов до Володі.
— Ну що, синку. Тепер ти чоловік. Не підведи.
— Не підведу.
Вони обнялися.
Ввечері, коли гості вже танцювали, мама з татом випадково опинилися поруч біля бару.
— Він схожий на тебе, — сказала мама.
— А вона — на тебе. Молода ти була така ж. Не слухала нікого.
Мама всміхнулася. Вперше за багато років — щиро.
— Може, вони зможуть?
— Може, — кивнув батько. — Може, ми просто не вміли.
Через рік у них появилася донька. Назвали Марічкою.
Коли Галина Петрівна вперше взяла онуку на руки, вона заплакала.
— Бачиш, — сказала Насті, — я ж казала: не поспішай. А вийшло… краще, ніж я могла уявити.
Настя обняла свекруху.
— Дякую, що відпустили.
— Я не відпускала. Ви самі взяли.
Володя стояв поруч і дивився на трьох найважливіших жінок свого життя.
І розумів: іноді, щоб довести всьому світу, що любов можлива, треба просто не здаватися.
Навіть коли всі навколо чекають, що ти впадеш.
Особливо тоді.
Тетяна Макаренко
